– Може, ви приймете порошок од головного болю? – спитала пані Ніна.

– Надісь, не варто…

– Прийміть, вам полегшає.

Вона веліла слузі принести шкатулку з порошками, і Дизмі довелося проковтнути ліки.

– Знаєш, Ніно, – озвалася Кася, – пан Дизма вчитиме мене грати на більярді.

– А ви добре граєте?

– Так собі, – відказав Никодим. – Колись грав непогано.

– Може, почнемо зараз же по сніданку? – запропонувала Кася.

– А я стежитиму за вашою лекцією, – додала пані Ніна.

– Го, гo, – засміявся Куницький. – Боюся, що вам забагнеться зовсім одібрати у мене пана Никодима.

– Мій чоловік ревнує вас, – усміхнулася пані Ніна, і Дизма помітив, що вона дивиться на нього прихильно.

«Вона, видно, дуже добра», – подумав.

Поснідавши, Куницький одразу ж попрощався і швиденько подріботів до автомобіля.

Кася веліла приготувати більярд, і всі троє перейшли до більярдної.

Навчання почалося з того, що Дизма показав, як треба ставити руку і тримати кий. Відтак пояснив, як бити по кулях.

Дівчина була кмітлива, мала тверду руку і пильне око, тому Дизма зробив висновок:

– Ви добре гратимете, тільки треба багато тренуватись.

– Виходить, Кася – здібна учениця? – поцікавилась пані Ніна.

– Як на перший раз – чудово.

– А що в більярді найважче? – спитала Кася.

– Найважче – карамболь.

– Покажіть, як це робиться.

Дизма розставив кулі і прорік:

– Дивіться, зараз я так ударю по своїй кулі, що вона зачепить дві інші.

– Та це ж неможливо, вони ж стоять не на одній лінії.

– Отож бо, – усміхнувся Дизма, вдоволений з ефекту. – Вся штука карамболя в тому, що моя куля, вдаряючись у різних місцях об борт, змінюватиме напрямок. Ось як. – Він злегенька вдарив своєю кулею, і, на превеликий подив обох жінок, карамболь удався чудово.

– Оце-то геометрія, – дивувалась пані Ніна.

– Ну, – додала Кася, – я такої вправності не досягну.

– Може, й ви спробуєте? – звернувся Дизма до Ніни.

– О, з мене нічого не буде, – сказала та, однак узяла кий. Ніна не знала, як треба поставити п’ясть лівої руки, щоб вона була за підпору, і Дизмі довелося скласти їй пальці. При цьому він зауважив, що в пані Ніни дуже гладенька шкіра. Спало на думку, що ті руки, напевно, ніколи нічого не робили. «Яке не щастя, – замріявся Никодим, – бути таким багатим, не треба й пальцем рушити – за тебе все зроблять…»

– Ну що ж ви, – обізвалася Ніна, – мене, либонь, не хочете вчити?

– Вибачте. Я трохи замислився.

– Цікаво, про що?

– Так, нічого. Просто доторкнувся оце до вашої руки і подумав, що такі ніжні руки, надісь, ніякої праці не знають.

Пані Ніна зашарілася.

– Ви маєте рацію. Мене давно вже мучить сором за це, але не вистачає сили волі, щоб, нарешті, взятися до якоїсь роботи. Та ще і обставини так складаються… Може, через це я й байдикую.

– Ну звісно, навіщо працювати, коли в тебе стільки грошей, – мовив Дизма просто.

Пані Ніна закусила губу і потупилась.

– Ви дуже суворий суддя, але визнаю, що я повністю заслужила на дошкульну іронію.

Дизма не зрозумів і почав сушити голову – про що, власне, вона каже.

– Пан Дизма – правдолюб і ріже правду просто в очі, – втрутилася Кася.

– Все-таки це рідкісне явище, – додала Ніна.

– Хоч і не завжди приємне для оточення, – застерегла Кася.

– Зате корисне. Ліпше чути жорстоку правду, ніж нещирі компліменти.

– О, то, либонь, не ваша царина, пане Дизма? Скажіть, – підбурювала його Кася, – ви часто говорите жінкам компліменти?

– Авжеж. Якщо жінка вродлива, я можу їй це сказати.

– Ото й усе? Ну, а що, наприклад, ви сказали б мені?

– Вам?.. Гм… – Дизма замислено погладжував підборіддя.

Кася зареготала.

– Бачиш, Ніно, як це важко йому. Ну, прошу, скажіть же що-небудь. Якщо в цілому вам нічого висловити доброго, то, можливо, в моїй особі знайдеться хоч що-небудь, до чого ви були б лагідніші.

Під єдвабним пушком, який вкривав її свіжу, мов абрикос, щоку, запалав легенький рум’янець. Никодим подумав, що вона вродлива, але якась вельми чужа, і в погляді її горіхових очей, спрямованих у цю мить на Ніну, є щось дивно хиже.

– А чого ж, – згодився Дизма. – У вас гарні вуха.

– О!.. – здивувалася дівчина. – Не сподівалась почути це од вас. Знаєте, торік узимку в Рів’єрі, де було чимало художників, сам маестро Бергано зробив мені честь, сказавши цей самий комплімент.

«А хто такий Бергано? Попався», – жахнувся Дизма, а вголос додав:

– Я мало що тямлю в малярстві. Ніколи ним не цікавився.

– А проте, – привітно мовила Ніна, – це не перешкоджає вам мати такі смаки, як у великих художників.

Кася поклала кий і сказала, що на сьогодні з неї вже досить більярда.

– Піду переодягнуся. Може, ви поїдете зі мною верхи?

– Дуже дякую, але в мене ще сила роботи, – відмовився Никодим.

– Ну, то я їду сама. Бувай, Нінусь! – Кася обняла її за шию і поцілувала в уста.

Коли дівчина зникла за дверима, Дизма сказав:

– Пасербиця любить вас не як мачуху…

Пані Ніна одвернулась і підійшла до вікна.

– Ми любимо одна одну як сестри.

– Та й різниця у віці між вами, надісь, дуже невелика, – зауважив Дизма. – Я спочатку подумав, що ви сестри. Тільки характери у вас зовсім різні.

– Так, – потвердила Ніна, – і нахили, і характери, і погляди у нас діаметрально протилежні.

– І все-таки ви любите одна одну.

Пані Ніна нічого не відповіла, і Дизма, не знаючи, як підтримати розмову, надумав піти в свою кімнату.

– Мені вже пора. Моє шанування.

Вона кивнула йому головою і спитала:

– Може, вам щось потрібно?

– О, дякую.

– Ви, будь ласка, без церемонії, розпоряджайтесь прислугою…

– Спасибі.

Уклонившись, Дизма вийшов. Ще кілька хвилин, поки він твердою ходою простував через довгу анфіладу кімнат, Ніна бачила його кремезну, немовби квадратну постать і широку, червону, товсту потилицю.

«Оце такий вигляд має сильна людина? – міркувала вона. – Дивно. А проте… Ой мрійнице, мрійнице!..» – засміялась і, зчепивши руки, потягнулася всім тілом.

Дизма знову почав студіювати матеріали Куницького, але справа йшла ще гірше, ніж уночі. Ніяк не міг оговтатись у тому лісі цифр.

– Сто чортів!.. – лаявся він. – Видно, я дурний як пень.

Зринула в пам’яті гімназія. Там, якщо він чогось не розумів, можна було принаймні визубрити. Робота нелегка, це правда, але все-таки то був рятунок. Зрештою, коли й не визубрив, то завжди міг прикинутись, ніби хворий, і не піти на уроки… А тут нема ніякої ради, ніякісінької… Бо цього всього не визубриш, а захворіти…

«А що якби таки захворіти?» – враз майнула думка.

Тільки що ж із того?

«Можна буде зволікати неприємну розмову хоч кілька днів… чи навіть тижнів…»

Це ідея! Прекрасна ідея! А тим часом, може, що скоїться, стануться якісь зміни…

«Так, – постановив він, – тут нічого гадати. Завтра зранку захворію і край».

Довго мізкував, яку б хворобу йому вибрати. Ніяка заразна тут не годилась – могли б одіслати в лікарню. Шлунок теж мав бути здоровий, бо інакше не дадуть їсти…

«А мо’, ревматизм?.. – Дизма зрадів. – Це буде найкраще: якщо навіть лікаря викличуть, то й він нічого не второпає».

Коли слуга прийшов кликати його на обід, у Никодима вже був готовий план тяжкого припадку ревматизму в правій руці і правій нозі. Сьогодні при вечері почне скаржитися на біль, а завтра зовсім не встане з ліжка.

Дизма був страшенно вдоволений з цієї видумки і почував себе чудово.

За столом було весело. Очевидно, на жінок уплинула відсутність хазяїна. Розмовляли про задуману поїздку Касі до Швейцарії, де вона мала вивчати медицину.

– І ви наміряєтесь, закінчивши університет, практикувати? – спитав Дизма.

– Авжеж.

– Ми будемо твоїми пацієнтами, – засміялася пані Ніна.

– Ти будеш, – відповіла Кася, – а пан Дизма – ні.

– Ви жорстокі. А якби я захворів і поблизу не було лікаря?..