– Але ж, добродію!.. – боронився Дизма.

– Я не нав’язуюсь, не нав’язуюсь, хе-хе-хе… Але був би стократ, стократ вдячний. А що вам де варто?

Нараз відчинилися двері до сусідньої зали. Всі заворушилися, біля дверей зібрався невеличкий натовп. Міністр Яшунський, проходячи з двома чоловіками повз Дизму та Куницького, всміхнувся Никодимові і мовив до товаришів:

– Це наш герой сьогоднішнього вечора.

Куницький аж підштовхнув Дизму і зігнувся, вклоняючись міністрові. Дизмі нічого було робити, і він випалив:

– Дозвольте, пане міністр, познайомити вас із паном Куницьким. Це мій давній добрий знайомий.

На обличчі міністра з’явився подив. Але Яшунський не встиг відповісти, бо Куницький тиснучи йому руку, зайшовся цілою тирадою – він, мовляв, надзвичайно щасливий, що познайомився з видатним державним діячем, котрому так завдячує батьківщина, а надто – рільництво та лісівництво; він до смерті не забуде цієї хвилини, бо сам як хлібороб і лісопромисловець уміє цінувати видатні заслуги в цій справі; на жаль, не всі підлеглі пана міністра здатні зрозуміти його великі провідні ідеї, але цьому завжди можна зарадити; він, Куницький, тепер вічний боржник у коханого і ласкавого пана Дизми, що благоволив його познайомити.

Шепелява мова бігла так шпарко, що міністр, дедалі більше дивуючись, тільки й сказав:

– Дуже приємно.

Та коли настирний стариган почав варнякати про державні ліси на Гроденщині і про якісь тартаки, що… – міністр сухо перебив його:

– Дозвольте мені, пане, не займатися цими справами хоч на рауті. Інакше нічого буде робити в міністерстві.

Подав руку Дизмі, кивнув головою Куницькому і пішов собі.

– Тверда штучка цей ваш міністр, – мовив Куницький. – Я й гадки не мав. Він завжди такий?

– Завжди, – відказав на всякий випадок Дизма.

Раут скінчився. Але багато гостей перейшло на вечерю в сусідню залу ресторану.

Дідок причепився до Дизми, мов той реп’ях. За столом сів поруч і весь час теревенив. У Дизми аж голова запаморочилась.

Правда, найпершими винуватцями цього був коньяк і кілька чарок вина, та все одно Дизма відчув, що стомився, його клонило на сон. А тут ще раз у раз треба було пити і закушувати, – просто мука, коли зважити, яку силу-силенну всяких страв уже з’їдено. Дизма розчулено думав про своє вузеньке розкладне ліжко, яке він одразу ж, тільки-но повернеться, поставить собі під вікном. Завтра неділя, йому дадуть поспати, може, й до десятої.

Тим часом Куницький схопив його під руку.

– Дорогий мій, не відмовляйтеся – ще тільки одинадцята, – випийте зі мною келих доброго угорського вина! Я мешкаю тут, у «Європейськім», на другому поверсі. У мене до вас дуже важлива справа. Ну, дорогий пане Дизмо, не відмовте ж мені! Сядемо в затишку, зручно, за пляшкою добрячого винця… Га? На півгодинки, на чверть години.

Отак говорячи, Куницький майже тягнув Дизму. Вони вийшли до вестибюля і за хвилину опинилися в просторому покої. Куницький подзвонив, велів подати угорського.

А внизу безперервно оберталися круглі скляні двері, щоразу випускаючи на вулицю чоловіків у циліндрах і чепурних жінок. Швейцар, стоячи край пішоходу, викликав автомобілі:

– Авто пана міністра Яшунського!

Під’їхав блискучий лімузин, і міністр, прощаючись із полковником Вередою, запитав:

– Слухай-но, Вацеку, як звати того типа, що так Терковського вилаяв?

– Славний хлопець, – рішуче прорік, трохи похитуючись, полковник. – його звати Дизма… Добряче вилаяв…

– Це, здається, якийсь дідич чи промисловець, бо, бачив, він дружить із тим відомим Куницьким, що судився за доставку залізничних шпал.

– Кажу тобі, славний хлопець.

– Так, видно, це сильна вдача. Я вірю у френологію. Видовжена голова і дуже розвинена щелепа. Вірю у френологію. Ну, бувай!

Загурчав мотор, стукнули дверцята. Полковник зостався на пішоході.

– Нализався чи що, до лихої години… – промимрив. – Що спільного між вдачею і хронологією?..

На столі стояла лампа з низьким зеленим абажуром, освітлюючи тільки невеликий круг оксамитової скатертини, коробку з сигарами, пляшку, що взялася мохом, і дві чарки бурштинової рідини. Кімнату огорнули сутінки, в яких видніли невиразні контури меблів.

Дизма повалився у м’яке крісло і заплющив очі. Він був страшенно млявий і так хотів спати, що напевно заснув би під цей монотонний голос, який, мов дрібненькі намистинки на тонесеньку ниточку, швидко нанизував беззвучні, шепелявисті слова, – неодмінно заснув би, коли б час від часу з другого боку столу, з сутінок, не вихилялася раптом в освітлений круг щупленька постать Куницького, сяючи білою манишкою і сріблястою сивизною волосся.

Малі, пильні і настирні очі його тоді, здавалося, пронизували темряву, силкуючись відшукати погляд Дизми.

– Отож бачите, пане, бачите, як важко з тим бюрократизмом провінціальних урядовців. Прискіпуються де не ступиш. Посилаються на всякі правила, закони, а все, щоб мене розорити, позбавити хліба тих роботяг, які в мене працюють. Пане Дизмо, ви – єдина моя поміч, бігме, єдиний порятунок!

– Я? – здивувався Дизма.

– Ви, – переконано повторив Куницький. – Бачите, я вже вчетверте приїжджаю з цим до Варшави. І цього разу загадав собі: якщо я й тепер не виб’ю з сідла свого лихого ворога, отого бейдака Ольшевського, коли не доб’юся в міністерстві сільського господарства, щоб мені на якихось людських умовах дали дерево з державних лісів – тоді амба! Ліквідую все! Продам тартаки, мебльову фабрику, і паперову, і целюлозну, за безцінь продам, а сам собі кулю в лоб пущу або не знаю що вдію. – Трохи помовчавши, він додав: – За ваше здоров’я, пане Дизмо! – і одним духом випив свою чарку.

– Але чим же я вам можу допомогти?

– Хе, хе, хе! – захихотався Куницький. – Жартуєте собі, шановний пане. Тільки крихітку доброї волі, одну крихітку… О ні, ні, пане, я чудово розумію, що тут потрібен і ваш дорогоцінний час, ну і того… і кошти… Але при таких стосунках, ого-го!

Він присунув стілець і враз перемінив річ:

– Шановний пане, скажу вам просто. Коли б оце став передо мною якийсь чарівник і мовив «Куницький! Я постараюся владнати твої справи, витурити того мерзотника Ольшевського, на його місце в дирекцію державних лісів посадити когось іншого, з ким можна було б по-людськи балакати, подбаю, щоб тобі дали добрий контингент дерева, а що ти мені за це даси?» Так от, я, не заїкнувшись, відрік би: «Пане чарівнику, тридцять, навіть тридцять п’ять тисяч готівочкою! Бігме! Десять тисяч на витрати одразу в руки, а після укладення справи – решта».

Куницький замовк і чекав одвіту. А Дизма – анітелень. Зметикував одразу, що цей стариган пропонує йому базаринку за те, чого він, Дизма, він, Никодим Дизма, ніяк, хоча б на голову став, зробити не здолає. Згадка про такі величезні гроші, яких він ніколи не те що не мав, а навіть у мріях не бачив, ще більше підкреслювала нереальність усієї цієї угоди. Коли б Куницький давав триста чи там п’ятсот злотих, у Дизми і мислі не було б, що то така недосяжна справа – він вважав би це за добру нагоду видурити гроші у старого. В голові Дизми майнула ще думка – чи не налякати Куницького, сказати, що донесе на нього в поліцію. Може, дасть злотих п’ятдесят одчіпного. Колись у суді в Лискові писар Юрчак заробив так цілу сотню. Тільки що ж, писар був у своїй канцелярії, службова особа…

Мовчання Дизми збентежило Куницького. Старий не знав, що й міркувати. Чи не був він надмір безцеремонний?.. Чи не відштовхнув його?.. То була б катастрофа. Він уже використав усі свої зв’язки та впливи, протринькав масу грошей, згайнував стільки часу… Якщо випустить із рук і цю можливість… Куницький постановив пом’якшити безцеремонність своєї пропозиції.

– Звичайно, шановний пане, чарівників тепер немає. Хе, хе, хе… А навіть од найласкавішого і найдоброзичливішого приятеля важко жадати, щоб він узявся до справ, про які тільки слихом слихав. Правда?