Сяючи від радості, рухливий, мов живчик, він кинувся до приїжджого з обіймами і ну сіяти язиком – дрібненько, ще більш шепеляючи, ніж у Варшаві, але так само монотонно. Перше питання, після якого він зробив паузу, чекаючи відповіді, було: «Чи дорогий пан воліє оселитися тут, у палаці, чи, мо, у флігелі в парку?»

Дорогий гість відказав, що йому байдуже, і тоді господар провів його до двох красиво умебльованих кімнат на першому поверсі. При тім пояснив, що пана Никодима тут ніщо не зв’язуватиме, бо коли він не забажає ходити до вестибюля через інші кімнати, то звідси є двері просто на терасу, а до ванної вхід із коридорчика рядом, можна й зараз викупатися після дороги, ванна приготована для нього, а пізніше, якщо шановний пан не стомився і захоче вийти до їдальні поснідати, то і йому, Куницькому, і дамам буде дуже приємно.

Лишившись, нарешті, сам, Дизма хутенько розпакував валізи, поклав у шафу речі і пішов до ванної. Доти йому ніколи не траплялося митись у ванні. Тож він одразу відзначив, що це куди зручніше, ніж у лазні, де завжди повно людей. А втім, останнім часом у нього не було грошей і на лазню. Про це вимовно свідчила вода у ванні – після його купання вона набрала цілком певного забарвлення. Дизма довго маніпулював, поки знайшов на дні ланцюжок; потягнув за нього, і компромітовна рідина почала витікати. Він сполоснув ванну, зачесався, надів піжаму; а повернувшись у свою кімнату, ошелешено ствердив, що, поки його не було, слуги почистили одяг і черевики.

«Чорт! Тут собі самому і пальцем поворухнути не дадуть», – подумав з подивом.

Ледве встиг пов’язати краватку, як у двері постукали – прийшов Куницький, свіжий і надмірно балакливий.

Кімната, до якої вони зайшли і яку скоріше треба було назвати залою, геть уся викладена якимсь темним деревом, приголомшила Дизму. Уздовж стін стояли розкішні креденці і скляні шафи, в яких блищало повно срібла та кришталю, невеликий білий стіл, накритий для чотирьох осіб, скидався на виставку прегарного посуду, і того посуду вистачило б, щоб обслужити всіх працівників пошти у Лискові.

– Мої хазяйки зараз прийдуть, вони кінчають свій туалет. Може, ви, дорогий пане Никодиме, тим часом хотіли б оглянути інші покої, поки що тут, унизу, бо другий поверх ще, хе-хе, не до огляду… розумієте, дами. Як вам подобається моя оселя? Я сам проектував, сам обладнував – усе сам, од вказівок архітекторові аж до найменших дрібничок в умеблюванні…

Він узяв Дизму під руку і, дрібочучи поряд, раз у раз заглядав йому в очі.

– Коборовський палац, як і весь Коборів, – пояснював Куницький, – то його гордість; ще небагато років тому тут були жахливі дороги, обійстячко таке, що тільки розвалити його, зруйновані господарські будівлі і земля, половина якої лежала облогами.

– А сьогодні – золоте яблучко, цяцька, викохана дбанням і працею, тяжким трудом поставлена, любий мій пане, на ноги.

Ступаючи по м’яких килимах, вони йшли через покої, умебльовані з такою розкішшю, про яку Дизма й гадки не мав.

З позолоченої бронзи, з багатих рам картин, з блискучих меблів і величезних люстр, з мармурових та малахітових камінів – відусіль, здавалося, кричали гроші. Дизмі спало на думку, що якби зненацька затряслася земля, то палац разом з усім начинням розсипався б на золоті кружальця.

– Ну, як? – спитав Куницький, коли вони знову опинилися в їдальні.

Никодим не встиг відповісти – двері відчинилися, і ввійшли жінки, на яких вони чекали.

– Дозвольте представити вам, – звернувся до них господар, підводячи Никодима: – пан Дизма.

Старша жінка, світла білявка, всміхаючись, подала руку.

– Дуже приємно. Я багато чула про вас.

Молодша, жвава, схожа на хлопця, шатенка, міцно потисла Никодимові руку, розглядаючи його так безцеремонно, що той аж зніяковів.

На щастя, йому нічого не треба було говорити, бо Куницький торохтів безугавно. Отож він мав час розгледіти обох жінок. Білявій було щонайбільше двадцять шість років, а шатенці, напевне, років двадцять чи двадцять два. Це здивувало Дизму, адже він пам’ятав, що Куницький казав йому про жінку та дочку. Тим часом обидві вони могли бути тільки його дочками, хоч і не скидалося на те, що вони сестри. Білявка була вродлива і струнка, проте не худорлява. Малі, але повні, соковиті губи, ніжний овал обличчя і великі, непропорційно великі, блакитні-блакитні очі виказували вдачу мрійливу. Елегантна літня шовкова сукня відкривала сліпучо-білі шию і плечі.

Проти цієї пастельної вроди тонкі, скісні, майже з’єднані між собою брови молодшої, її коротко, по-чоловічому підстрижене каштанове, з мідяним вилиском волосся, застебнута під самісіньку шию англійська блуза з темно-зеленим галстуком і засмагла шкіра становили разючий контраст. До того ж у погляді її горіхових очей було щось задерикувате. І ще Дизму вразило, що в неї дуже гарне вухо. Шатенка сиділа в профіль до нього, і Никодим насилу стримувався, щоб раз по раз не зиркати на її вухо. Доти, зустрічаючись із людьми, він ніколи не звертав уваги на їхні вуха. А тепер оце побачив, що вухо може мати свій осібний вираз, може бути таке гарне, пружне, соковите, мов екзотична квітка, від якої не одірвеш погляду. У Куницького вуха були маленькі, гострі доверху, а в білявки їх прикривала пишна пушиста зачіска.

Оглядаючи цих людей, Дизма намагався своїми рухами та манерою їсти бути якнайбільше схожим на них, аби чимось не показати браку того, що нотар Віндер називав кіндерштубе^[3] і що, надісь, мало означати панську поведінку.

Куницький строчив безугавно – докладно описував стійність і вади Коборова, перелічував інвентар, розказував про своїх коней, планував, як він покаже все це коханому панові Никодимові.

– Поки що я вам показав тільки покої на першому поверсі.

Він ковтнув кави, запала коротенька пауза, достатня, щоб озвалася білявка:

– І як вам сподобалось?

– Дуже багато, – просто відповів Дизма.

Обличчя жінці залила краска. В очах відбилася невимовна прикрість.

– Це смак мого чоловіка.

– Хе-хе-хе, – захихотав Куницький. – Я вже казав панові Никодимові. І уявіть собі, пане, що саме через це Ніна вчинила мені перший сімейний скандал, коли ми після шлюбу приїхали до Коборова. От яка жіноча вдячність.

Я тут із шкури пнувся, щоб звити гніздечко своїй господині, а вона мені ще й сцену вчинила. І уявіть собі, пане…

– Перестань, будь ласка, – перебила пані Ніна.

– Не розумію тебе, тату, – додала шатенка, – навіщо ти нудиш пана Дизму балачками про речі, які, окрім усього, ще й неприємні для Ніни?

– Та я нічого не кажу, я ж нічого й не кажу, любі мої. А втім, зараз ми звільнимо вас од свого товариства, бо я повинен показати панові Никодимові Коборів. Кажу я вам, пане…

– Може, пан Дизма стомився, – втрутилась пані Ніна.

– Боронь боже, – заперечив Никодим.

– От бачиш, от бачиш… – вдоволено зашепеляв Куницький. – Нам, діловим людям, кортить якнайшвидше ознайомитися з усім корисним, істотним і єдино важливим.

– Тату, не розписуйся за пана Дизму, – перебила дочка. – Я сумніваюся, що шпали і всякі обрубки дерева для кожного – найістотніше і єдино важливе діло. Правда ж, пане Дизма? – звернулася вона до Никодима.

– Ну, звісно, ви маєте рацію, – обережно відповів той. – Є речі багато важливіші.

Куницький, потираючи руки, тихо хихикнув.

– Так, так, є речі, важливіші од шпал. Приміром, питання про те, як добитися більшого контингенту дерева, або справа з доставками! – самовдоволено сміявся він.

Білявка встала і кивнула головою.

– Не будемо вам заважати, – мовила зимно.

Шатенка теж підвелася, і, перш ніж Никодим збагнув, у чому, власне, полягає цей родинний конфлікт, обидві вийшли з їдальні. Дизма не припускав, що сніданок скінчиться так швидко. Їв мало – ще подумали б, що він ненажера – і тепер був голодний.

Лакей доповів, що коней подано.

– Отак-то, – мовив Куницький, надіваючи капелюх. – Бачте, – хай тільки це на вас не впливає, – між мною і дружиною є одне істотне непорозуміння. Вона, знаєте, ідеалістка, настроєна романтично, в голівці різноманітні утопії – молода ще. Порозумніє. А дочка?.. Гм… Кася з нею заодно, бо теж іще шмарката. А втім, баби завжди вкупі держаться.