Пилка має свої переваги перед ножем чи списом, вона гризе поволі, зате напевно. Тоді впала перша татоана. Ім’я поганця, який дав її згубити, було прокляте на островах.

А через рік вигулькнули на обрії вітрила двох кораблів, і гостей з облесливими усмішками нагрянуло удвоє. Цього разу вони не порпалися даремно в піску, не марнували часу; поставили серед татоанового гаю пузате барило, розіклали всілякі заморські товари. І слабчуки-переступники знову знайшлися: одного кварта приворожила, інший на манаття спокусився. Кораблі відпливли, навантажені дорогоцінним деревом. Тих, що його спродали, громада ганила, але вже не проклинала.

Навіщо знадобилося воно чужоземцям, ніхто достеменно не відав, чутки були різні. Казали, буцім на пишні хороми, на дорогі меблі, а дехто запевняв, ніби із стовбурів тешуть домовини для вельможних осіб. Зрештою, яке це мало значення?.. Незабаром скрегіт пилок нісся від острова до острова, без ліку падали живі пам’ятники. Спочатку асторці продали дерева прадідів, потім – дідів, далі надійшла черга батьківських. Чудові гаї було винищено до пня.

І нічого жахливого не сталося, всемогутнє високе небо не розверзлося камінням божої кари. Квітів навкруги вистачає без татоани, сік її плодів замінило згущене молоко в бляшанках з яскравими чужоземними наклейками. Втішайтеся й радійте, нащадки!

От лиш зубожіли словом асторські поети, зблякли барви під пензлем художників, прищербилисяструни в музик. Чому б то?..

Гроза морів – пірати старіли так само, як і всі інші люди. Коли згорталося вітрило розбишацького життя, їм так само ломило кістки, штрикало в попереку, дошкуляла задишка. Гай-гай, де вже горопахам з ножем у зубах брати на абордаж каравели, кидати мореплавців на споживок акулам та жадібно ділити здобич під хвацький приспів: «Йох-хо-хо, ще й барило рому!» Тоді, немічно покректуючи, вони тішилися спогадами.

– А пам’ятаєш, Генрі, як у Мессінській протоці ми випотрошили трищогловий купецький барк? Ну й золота ж там було, досі в очах мерехтить…

– Ще б пак, Біллі! А той гладкий шкіпер, пригадуєш, почав був щось белькотати про закон і королівську грамоту, то я враз нахромив його на рожен, ніби каплуна.

– Ха-ха-ха! Ого-го!.. Генрі завжди знайде. влучне слівце.

– А мені, товариство діди, частенько сниться одна венеційська бригантина, підстерегли її неподалік Родоса. Приварку перепало на сміх курям, зате які дівчатка… От уже поласували досхочу! І потім, коли турляли чорнобрових за борт, вийшла теж славна забавка: спідницями лопотять барвисто, наче метелики крильцями, вереск ще гучніший, ніж у першій дії.

– Еге ж, були часи, є що спом’янути…

Але це між своїми, у вузькому піратському колі. Серед інших людей вони тримали язика на припоні, хтозна, чи не візьмуть по тих згадках за петельки. Відмовчувались усі, крім рябого Джона з обличчям, здавалося, скропленим олією. Пахкаючи люлькою, рябий Джон знов і знов переповідав кожному, хто має вуха:

– Що вдієш, таке випало нам ремесло. Проте особисто я не схвалював, ніколи не схвалював надмірного, е-е-е, запалу деяких моїх товаришів. Приміром, не конче було вкорочувати віку пустомелі-шкіперу, я так і сказав: погарячкував ти, Генрі, всипали б йому сотню київ – та й досить. Дарма й дівчаток потопили, мов кошенят, їх би ще хтось із нашого брата приголубив. Господь знав, що робить, заповідаючи світові милосердя.

Слухачі згідливо кивали головами й дивувалися, як у твані гріха та бузувірства зберіг цей відставний розбійник хоч крихти доброти. Бо певно ж дивина.

Правда, одного разу легенда про доброго пірата Джона висіла на волосині. Щойно розбалакався він учергове, як раптом підходить до гурту чоловік, спотворений глибокими рваними шрамами.

– Я торговець прянощами з Генуї, – мовив незнайомець. – А ти, поплічнику диявола, бачу, спритно торгуєш брехнею. Коли біля африканського берега мене пекли залізом, щоб дізнатися, де сховано казну, хіба не твої мерзенні руки подавали катам розжарені кліщі?

Від несподіванки Джон отетерів, заплямкав ротом, як риба на сухому. Хто б міг думати, що клятий торгаш випливе! Тоді скривився жалісно, пустив сльозу й проскавучав:

– Мене примусили, їй-право, примусили силою, сам кульгавий Пітер наказав. Безумців, які насмілювалися стати йому впоперек, чекала корабельна рея. Але, бог за свідка, страждання цього чоловіка краяли моє серце на шматки…

Запала тиша. Довга, гнітюча.

– Пожалів вовк кобилу! – вихопився нарешті чийсь голос.

Рябий Джон увібрав голову в плечі.

– Громадо, не судімо надто суворо, – заджерґотав другий, – з кульгавим Пітером жарти були кепські. Генуезця звичайно, шкода, та й старого зрозуміти можна.

Рябий Джон полегшено зітхнув.

Далі все йшло миром-ладом. У гамані він дещицю призбирав, отож купив собі будиночок і до самої смерті вирощував попід вікнами квіти – тюльпани, лілеї, троянди. Сидить, бувало, на лавочці, вдихає ніжні пахощі, а зобачить ще віддаля котрогось сусіду, неодмінно зніме солом’яного капелюха, усміхнеться приязно. Ґречний, милий дідусь, важко повірити, що безчинствував колись під чорним прапором із перехрещеними костомахами.

Говорили про нього, балакали, буцімто і в піратах не своєю волею опинився, і допоміг багатьом визволитися з хижих пазурів. Гарно говорили-балакали. Тим часом приходили до затишного будиночка такі ж благопристойні дідусі й шамкотіли, потираючи долоньки:

– А пам’ятаєш, Джонні?..

– Тихше, бо нас почують! – про всяк випадок причиняв вікна господар.

Кажуть, на цвинтарі приморського містечка, де знайшов останню свою пристань рябий Джон, дотепер стоїть його надгробок: мармуровий ангел з трояндою в руках. Тільки ніс у ангела трохи пощерблений, вдарила грозяної ночі блискавка.

Хоч, може, це й вигадка.

Був спекотний літній полудень сто першого року Дракона. Вартові біля брами імператорського палацу мружили проти сонця розкосі щілинки очей і не одразу помітили бідно зодягненого чоловіка, що прошкував через майдан.

– Гляди, Сун, – придивився нарешті один, – мабуть, цей дивак зранку перебрав рисової. Тільки п’яний у нашій країні міг забути, що підходити до палацу імператора ближче, ніж на чверть лі, дрібному людові заборонено під страхом смерті.

– Не схоже, Пин, – розважливо заперечив другий. – Він же йде прямцем, не заточується. Либонь, це чужоземець, який не знає наших звичаїв. Або ж просто йому набридло топтати землю…

Тим часом чоловік опинився коло брами, й вартові з металевим брязкотом схрестили перед ним списи.

– Пропустіть, – сказав незнайомець. – Я ремісник Сяо, мені треба до імператора.

– А може, зразу до самого бога? – глузливо перепитав Сун. – Забирайся звідси мерщій, поки голова на плечах.

– Мені до імператора треба! – вперто повторив той.

Пин дістав з кишені рогового сюрчка, лунко свиснув – і ніби з-під землі блискавично вигулькнув начальник палацової варти.

– Що таке? Хто такий? – прохромив зухвальця гострим поглядом.

– Цей чоловік добивається стати перед очі володаря володарів.

– Чи не замислив лихого?.. Обшукайте його! – звелів начальник.

Вартові притьмом обмацали Сяо, витягли з-за пазухи сувій паперу й подали начальникові. Папір був чистий, жоден ієрогліф ще не закарбував на ньому нічийого слова.

– І цим ти насмілюєшся порушити спокій імператора?

– Атож, – озвався поважно ремісник, – насмілююся, бо всі книги світу не ховають таємниці, рівної тій, яку береже мій чистий папір!

– Таємниці, кажеш… – Начальник шкребнув нігтем брову. – Ну, що ж, у такому разі ходімо до головного довірника. Тільки затям: коли вигадуєш облудно, твоя голова стримітиме на палі хутчій, ніж сонце впаде за обрій.