- Пробач Клер. Я не знаю скільки ще разів мені потрібно сказати це. Скількома різними способами довести це. Але мені шкода.

- Вибачення не змінять минулого.

- Я знаю це, але я сподівався...

- Сподівався на те, що ми будемо знову разом? Повернемося туди звідки починали. На те, що я  зможу дивитися на тебе, і не думати про тебе і Тіфані?

Голосно задзвенів дзвінок, як чоловік змахнув молотком вниз у грі на міцність. Його дівчина несамовито заплескала в долоні. Він простягнув їй свій приз, білого плюшевого ведмедика,  і був винагороджений поцілунком.

Джастін опустив свої очі додолу.

- Ні, я знаю, що це не можливо. На даний момент, я просто сподіваюся, що ти припиниш мене ненавидіти.

Я трішки розм'якла.

- Знаєш, я не ненавиджу тебе, - прошепотіла я.

Вітер здійняв пасмо волосся над моїми очима, і він заправив його за моє вухо, його пальці на мить затрималися на моїй шиї, перш ніж опустилися. Частина мене хотіла пробачити його. Та частина мене, що хотіла повернути усе як було. Я ніколи не була такою щасливою, як з ним. Я подивилася у його глибокі блакитні очі.

- Ось ти де!

Джастін і я відсахнулися один від одного, зачувши гучний голос Гебріела, наче двоє дітлахів упійманих на сексі.

- Як справи? - запитала я, виштовхуючи момент з Джастіном з моїх думок.

- Я писав тобі. Ти не відписала. Я хвилювався.

Хвилювався? Через мене? Я витягнула мобільний з сумки.

- Вибач, я не чула рингтона.

Габріел поглянув на Джастіна.

- Гей.

Джастін кивнув.

- Гей.

- Є який слід Біллі чи Френкі? - я запитала в Гебріела.

- Ні. - Він озирнувся навколо. - Я також сумніваюся, що вони будуть стирчати тут з п'ятирічними. Що ти робиш?

Ох, просто маю напружений, ніяковілий і емоційний момент із своїм колишнім. Нічого особливого.

- Джастін зупинив мене. Я прямую туди. - Я вказала на ділянку пляжу, де хлопці кидалися м'ячем туди-назад. - Цю сторону я ще не перевірила.

- Гаразд, - сказав Гебріел. - Я збираюся перевірити громадську кімнату відпочинку.

Але замість того щоб піти, він чекав, його погляд переміщувався від мене до Джастіна, і назад.

- Я дам вам повернутися до роботи, - сказав  нарешті Джастін, усвідомлюючи натяк.

Ми втрьох вирушили в різних напрямках. Я оглянула натовп навколо невеликого багаття, мої очі сканували обличчя за обличчям, освітлені мерехтливим світлом полум'я. Хлопці, які грали у футбол, перестали і тепер потягували пиво з охолоджувача. Я потихеньку підійшла до них. Тут був глибший пісок, не твердий і упакований, як на карнавальній ділянці. Я скинула свої сандалі і пішла, несучи їх у руці. Натовп хлопців витріщався на, коли я пройшла повз. Я робила усе можливе, щоб вивчити усі їхні обличчя, без того аби вони подумали, що я задивляюся на них. Ні сліду Біллі чи Френкі. Я поквапилася, почувши брязкання пляшок і чоловічий сміх позаду мене.

Я переступила через пару, що лежала на ковдрі, кому дійсно було потрібно зняти номер. Я відвела очі, помітивши як Стівен Клейворт махає мені. З обох боків від нього були його батьки - Сесіль та Далас, сидячи так правильно, як тільки можна на шезлонгах. Стівен жестом показав аби я підійшла, але я прикинулася дурепою і продовжила йти. У мене не було часу на те, що він збирався сказати мені.

- Клер!

Господи. Я зупинилася і обернулася. Не злякавшись мого ігнорування, Стівен поплентався по піску до мене, вдягнений в сорочку і шорти кольору хакі.

- Здоров, - сказав він, як тільки підійшов ближче.

- Мені дуже шкода, Стівен, але я не можу зупинитися, щоб поговорити. Я декого шукаю.

- Коли ми поговоримо, я допоможу тобі. Як щодо цього?

- Ти знаєш Біллі Ровлінсона і Френкі Крідона?

- Звичайно, але навіщо тобі...

Я перервала його:

- Це ті кого я шукаю, тож якщо ти хочеш поговорити, то повинен іти поруч і допомогти мені дивитися.

- Згода, - сказав він, перестрибуючи через якусь ковдру, щоб не відстати від мене. - Слухай, я хотів вибачитися за мою поведінку на тротуарі. Це був не я. Я випив небагато.

Я чула занадто багато виправдань останнім часом.

- Вибачення прийняті.

- Це був важкий рік. - Потім він ткнув себе в лоб. - Б'юся об заклад, я проповідую, як в хорі.

- Що ти маєш на увазі? - запитала я, мружачись на деякі тіні під тротуаром.

- У тебе теж був важкий рік. Це жахливо, те що Джастін зробив з тобою. - Він похитав головою. - Але бути кинутим у той час, коли він збирався зробити тобі такий подарунок, це так уразливо. - Посміхнувся він. -  Хоча він упевнений, що заслужив це.

- Про що ти говориш?

- Про те, що він обманював тебе.

- Ні. "Кинутим у той час, коли він збирався зробити такий подарунок". Що це означає?

Уже засмагле на сонці обличчя Стівена виглядало червоним у місячному сяйві.

- О, я припускаю, що він ніколи не добирався до тієї частини. Я допустив, що ....

Я згадала той вечір, коли я довідалася, що Джастін зрадив мені. Він казав, що в нього є для мене сюрприз. Але потім я доторкнулася до куртки і все інше сталося так швидко.

- Який подарунок? - запитала я.

Він подивився додолу, на пісок, і розкидав його навколо своїми лоферами  (прим. пер. лофери - (у перекладі з англ. «Loafer» — нероба) — це чоловічі або жіночі туфлі без застібок або шнурівки з довгим язичком, круглим носком і перемичкою (або пензликом) на підйомі стопи)

- Стівен, - рішуче сказала я, в моїй найкращій імітації його матері.

- В передвиборчій компанії мого батька був хлопець. Його завданням було крутитися навколо Гаррі Спеллмена в надії, що він облажається, і ми могли б засняти це на відео.

Я роззявила рота.

-  Серйозно? Це гидко.

- Це політика, Клер. Все це справедливо і все таке. Крім того, це була ідея мого батька, а не моя. - Стівен почухав шию. - У всякому разі, наш хлопець слідував за Гаррі і Джастіном до ювелірного магазина. Джастін взяв каблучку для заручин. Ту, що зроблена на замовлення. Він сам розробив дизайн.

Раптом мені стало важко дихати. Я хотіла, щоб пісок поглинув мене, але не могла навіть зігнути коліна. Це так було схоже на Джастіна - самому спроектувати каблучку. Вона, напевно, була в його кишені, коли він зайшов і я потягнула його за піджак. Якби я цього не зробила... якби не дізналась про Тіфані... я би стрибала до неба лише від думки про каблучку. Це б стало однією з найбільш щасливих митей мого життя. Я б зараз носила її.

- Мабуть, мені не варто було нічого казати, - сказав Стівен з тривогою в очах.

- Все нормально, - збрехала я. - Це все в минулому. Зі мною все добре.

Він позадкував, напевно наляканий, що я збираюсь заплакати.

- Я піду назад до батьків, поки феєрверк не почався. Я знову вибачаюсь за мою поведінку вчора.

Я кивнула і помахала йому, рада знову лишитись сама, щоб хоча б віддихатись.

- Це що година милосердя? - налетів на мене Гебріел. - Кожного разу, коли я знаходжу тебе, ти розмовляєш з різними хлопцями. Може попрацюєш? Може замість фліртування з кожним тут ти пошукаєш тих хлопців, заради яких ми тут?

Моя голова повернулась до нього, а в очах, вочевидь, з'явилось що таке, що він зробив крок назад.

- З тобою все добре? - спитав він.

- Це залежить не від мене. Закінчив зі своєю поблажливою доганою? - До того, як він зміг відповісти, я продовжила, показуючи на нього пальцем. - Спеціально для тебе - я говорила зі всіма, питаючи чи вони не бачили Біллі чи Френкі. Я подумала, що багато очей нам знадобляться. Я не зупинялась, щоб побалакати про погоду.

Він підняв руки, захищаючись.

- Вибач! Вибач. Охолонь.

Я відвернулась і моя злість згасла так само швидко, як і загорілась, замість неї знову лишився сум.

Гебріел повільно підійшов до мене і м'яко поклав руку на плече.

- Щось сталось. Що?

- Це особисте, - прошепотіла я і скинула його руку, незважаючи, що якійсь маленькій частині мене це сподобалось.

Він почекав декілька хвилин.