Тягла за ніжки, колола щось у пуповину, плескала по сідничках.

Нарешті почулося тихеньке скигління.

- Ади! Повстанця маєте, друже командире! - засміялася з полегшенням і перехрестилась.

- Забирайте сина, бо мушу пантрувати*, аби-сь не було кровотечі. Глядіть, яке черево! Як гора!

Вона заздалегідь усе приготувала і тепер метушилася навколо молодої матері, радіючи, що все так обійшлось. А спантеличений батько стояв над новонародженими немовлятами і невмілими руками намагався запеленати хоч одне з них.

- Іване! - покликав "Скалу". - Ходи на допомогу! Не годен нічого зробити з двома партизанами. Я потримаю за ноги, а ти мотай!

Він сяяв щастям. Глянув на дружину. Біла, як смерть, знесилена, виснажена, в чому тільки й душа тримається? Йому захотілося припасти до цього змарнілого обличчя і цілувати до нестями рідні вуста, говорити найніжніші слова любові. Але тут були присутні його підлеглі, тому він стримався. Вони звикли бачити командира не сентиментальним, а серйозним і діловим.

"Докторка" закінчила роди і накрила породіллю великою сільською периною.

- Трусить пропасниця, сердешну. Крові багато втратила, а в криївці прохолодно. Молока б їй гарячого попити, та де його взяти? - бідкалась Марійка. - Хлопці, ану ворушіться! Запаліть керосинку, заваріть чаю з афинів*!

Підійшла до новонароджених:

- Слабонькі обоє, дуже слабонькі. Особливо хлопчик. Сині, холодні... Кричати не можуть, лишень пищать, як пташенята. "Роберт" рішуче зняв піджак і сорочку, притулив немовлят до голих грудей.

- Я зігрію їх! Марійко, накиньте мені на спину кожуха! Сльози душили його, але він заціпив зуби, щоб не розплакатись.

Почуття радості і відчаю боролися в його душі: "Що чекає на цих крихіток у майбутньому? Не можуть же вони зростати в підземеллі..."

- Іване, котра година?

- Пів на шосту ранку.

- Запам'ятайте! Нині, тринадцятого квітня тисяча дев'ятсот сорок шостого року, народилися на світ наші з "Танею" первістки - син і донька! - сказав урочисто.

* * *

Породілля заплющила втомлені очі. Була в напівдрімотному стані, а може в комі. Виразно побачила себе на широкому батьківському подвір'ї. Зовсім юна, з відром у руках, і не "Таня" вона, а Тося, кохана таткова доня.

- Ади, Бодю, яке файне дівча тягне воду з кирниці! - почула веселий хлопчачий голос.

Глипнула: четверо юнаків заходять у хвіртку. Хто сказав ці слова і не второпаєш, бо всі нараз сміються і вітаються.

- Слава Йсусу! Дай ся напити студеної води, Марічко!- сказав той, що з очима-блискавицями, і хвацько підступив ближче.

- Відки знаєш, що я Марічка?- запитала відважно, закидаючи на плечі русяву косу.

- Серце підказало. А тебе й справді Марічкою звати?

- Ні, не вгадав. А тебе ж як?

- Ярослав... Для тебе Славчиком можу бути.

- Підожди, Славку, зараз горня з хати винесу.

- Та я так, з відра!

- Ні, так не по-людськи.

Вона таки винесла горня, а він, зачерпнувши води з відра, заставив її надпити пару ковтків.

- Пий перша! Хочу знати, про що думаєш!

Вони стояли посеред двору, пили по черзі воду і сміялись. ніби знали одне одного від сповиточку.

- Тосю? Що там за гармидер такий?

З хати вийшла молода поважна пані, вбрана по-міському, з модною зачіскою, з білим, виплеканим лицем.

- Позирніть, мамо, скільки в нас чужих хлопців на подвір'ю!

Відро води випили і ще їм мало!

- А й справді, що чужі, бо таких крикунів у Войнилові я не виділа-м. Відки будете?

- Хто з Бережниці, а хто зі Старого Угринова. Після літніх вакацій їдемо на навчання в Рогатинську гімназію, - вступив у розмову все той же кучерявий і кароокий. - Та біля вашої хати пригода нам сі трафила: колесо від воза відпало. Фірман щось там лагодить, а ми вирішили напитися з вашої кирнички.

- Ага ! Ну то зайдіть у хату, бо надворі горячо. В цему році серпень дуже спекотний. Я можу вас квасним молоком пригостити. Два рази запрошувати хлопців не довелось. Вони пили кисляк, розглядали фотографії на стінах кімнати, жартували. Коли фіра була полагоджена і вони виходили з хати, щоб їхати, Славко зненацька сказав:

- Коли ваша донька підросте, прошу пані, то стане моєю дружиною. Ось увидите.

- Замалий ще про одруження думати! Моїй Антоніні лишень п'ятнадцять буде...

- А мені вісімнадцять. В самий раз!

- Бахури ще обоє. .. Звідкіля ти будеш, любий зятю?

- З Бережниці. Миколи Мельника син.

- Не знаю такого.

- Як не знаєте? Мої тато церковним дяком у селі.

- Ага! У селах Бережниця та Старий Угринів їдна парафія, а парохом* у вас Андрій Бандера. Правду кажу?

- Правду!

* * *

В сім'ї дяка Миколи Мельника було шестеро дітей: два сини і чотири доньки. Бог наділив їх усіх чуйними серцями і відданою любов'ю до рідної землі. Батьки передали дітям у спадок багато чеснот, закріпивши їх дбайливим вихованням.

Найстарша дочка Оксана була головною помічницею матері, турботливою нянькою молодших братів і сестер. Ольга, Марія і Володимира росли гарними, працьовитими дівчатами, добре вчились у школі. Оля мріяла стати вчителькою, Марійка -вступити в торговельну школу, а Влодка мала бажання залишитися при батьках у селі. Євген був на десять років молодший від Ярослава і вважався загальним улюбленцем, бо це був "вишкрібочок", як жартома називала його мати.

Найсерйознішим і найздібнішим з усіх дітей був Ярослав.

Здавалося, що сам Господь Бог поставив мітку на цьому кароокому хлопцеві з буйним кучерявим чубом. Сільську початкову школу закінчив з похвальним листом, був не по роках допитливим і кмітливим.

- Хоч не маю великих статків, але Славка віддам на науку в Рогатинську гімназію, -казав голова сім'ї дружині.

- Чому в Рогатинську? До Станіславова ближче, та й легше туди добиратись.

- Так, до Рогатина трохи задалеко, але туди отець Андрій хоче перевести зі Стрия свого наймолодшого сина Богдана. Наші сини - ровесники і дружать між собою. Крім того, в Рогатині багато танші* мешкання*.

Дяк Микола Мельник із села Бережниця Шляхотська і священик Андрій Бандера з Угринова Старого приятелювали. Мало того, що зустрічались у церкві на богослужіннях, але й на великі релігійні свята сім'ями ходили один до одного в гості. Почалася дружба й між дітьми цих шановних батьків. Ярославу дуже подобався Степан Бандера, учень старших класів Стрийської гімназії. Він поважав цього хлопця за ясний розум і цілеспрямованість у житті. Але Степан був на десять років старший, користувався великим авторитетом у колі ровесників, серйозно захоплювався політикою і не мав часу водитися з малечею. Ярослав Мельник подружився з Богданом Бандерою, і дружба ця тривала продовж двох десятиліть.

Одного серпневого світанку на фіру, запряжену парою добрих коней і вистелену барвистими веретами*, сіли Славко, Бодьо, Дозьо і Юрко. Їх повезли через Войнилів і Бурштин у славне галицьке містечко Рогатин на навчання в тамтешню гімназію.

- Абисьте знали, легіники*, що в Рогатині дуже ладні дівчата, - жартував фірман. - Їдну з них, красуню Настю Лісовську, доньку місцевого священика, взяв за жону турецький султан Сулейман, і вона прибрала до своїх рук Османську імперію. Люди Роксоляною її назвали. Може, чули?

Але хлопці дівчатами тоді ще не цікавились, про Настю­ Роксоляну не чули, далі Калуша не їздили і що чекає їх у майбутньому - не знали. Їх манила романтика вільного гімназійного життя.

- Погляньте, хлопці, он здалеку видніється Дністер. Сюди несуть свої води Лімниця, Свіча, дві Бистриці, дві Липи, Стрий і багато інших річок. Кажуть, що наш Дністер - найчистіша ріка Європи, - сказав Микола Мельник, який супроводжував хлопчаків у подорож .

Вони переїхали через міст, милуючись чудовими краєвидами, які відкрилися їхнім очам, гомоніли, сміялись.

- Знайомтесь, діти, зблизька, пізнавайте рідне Підкарпаття, бо це є наша дідизна, скроплена потом, слезами і кров’ю поколінь, - повчав Ярославів батько.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: