«Чом ні, – думаю, – а чим вештатися десь по місту, шукаючи притулку...»

Погодився, звичайно. І ось пан Нікодим Дизма вже сидить за добре сервірованим столом, а обабіч – пані Серафима і сам пан «велике цабе» – Степан Степанович. А на столі тому чого тільки нема – і те, і се, хіба тільки бугаячого молока бракує. А треба зазначити, прошу паньства, що надто вже голодно всюди було тоді. Сиджу я собі, випив чарчину, каву сьорбаю, і те мені байдуже, що біля мене не просто «велике цабе», а сам шеф Органів. Зелений я ще тоді був і мало що тямив. Прийняли мене, як бачите, добряче: відрекомендував мене Михайло дядькові як свого приятеля, а сам пішов десь по дівчатах, більше я його не бачив.

Спав я на перині і під периною. Давно так не спав.

Каже мені «цабе» наступного ранку:

– Підете ось за цією адресою, там, може, вам сподобається.

Подякував, пішов. Десь на Стрийській підходжу до якоїсь брами; в той бік і сей бік – мур, дріт нагорі. Питаю, чи туди потрапив? Правильно, кажуть, на вас перепустку замовлено. Пропустили на подвір'я, навколо ґратовані вікна, і з вікон тих дівчатка якісь виглядають. Що то, думаю, за феєрія? І що, думаю, мандоліні моїй тут робити? Кульгавий якийсь вийшов, руку простягає: завпед. Ніц, холера, не второпаю. А той:

– Дуже нам, – каже, – витівник потрібен, дівчат розважати. Ми, – пояснює, – тут підлітків партизанських на країнчудесівський лад перевиховуємо.

– То чого ж ви їх за ґрати?

– Кого?

– Та підлітків тих.

– Таж вони партизанські.

«Ну, – майнуло в голові, – бардзо дзенькую за таку роботу. Не вистачало ще під зашморг Дизмі трапити: навкруги повстанець на повстанцеві, з кожного паркана в очі лізе – «смерть країнчудесівським окупантам!». Чи ж не дав собі зарік Дизма обачнішим бути? Чи ж не стоїть Дизма на кожнім перехресті по годині, перш ніж дорогу перейти?»

– Гаразд, – кажу, – подумаю.

А сам ходу, радий, що за браму вийшов. Нєх це холєра озьме!

Питає ввечері «цабе»:

– Ну як?

– А ніяк.

– Ясно. Пошукаємо ще щось, – каже «цабе», – а зараз поїхали.

– Куди? – питаю.

– В Органи на бенкет. Сьогодні органівський ювілей.

Що ж, бенкет то бенкет. Переодягатися потреби нема: на мені завжди фрачна пара, без якої на естраду не поткнешся. Хай ані шеляга в кишені і в животі не бозна-що – а фрака не продам.. «Цабе» попереду, я за ним – тільки метелика поправив. Сіли, в машину – всі світлофори враз зеленими стати. Пам'ятаєте бенкет у Білоцерковського? Та хай він сховається перед тим, що я побачив в Органах. Але оскільки тельбухи паньства раз по раз гарчать, я пожалію паньство і не оповідатиму про страви. Оскільки на бенкеті я був, мов біла ворона, то добре зрозумів шефа, коли той жартома кинув якомусь тузові на його запитливий погляд, що я ніби прибув з Москви з надзвичайним дорученням. Цього було досить, щоб до мене відразу всі почали тулитися. Оскільки ж, з певної причини, я тримався дещо відлюдно, то в очах присутніх це ще більше надавало мені ваги. Під кінець, мабуть, я був уже зовсім оповитий серпанком таємничости. Дами, так ті зовсім зґедзилися, пустивши в хід весь арсенал жіночих хитрощів, аби звернути на себе увагу. Але, пам'ятаючи свій зарік, я був непорушний, мов скеля. Мовчазність завжди викликає певну повагу до людини, хоча, як на мою думку, балакучість є скорше проявом розуму, ніж брак мови: дурневі і говорити нема про що. Кілька скупих слів, що я витис протягом вечора, були тою мірою, що повинна була скласти про мене враження як про людину державного значення: мовчить, бо напханий таємницями.

По бенкеті шеф заразливо сміявся, згадуючи переполох, викликаний моєю появою, серед органівських співробітників. Можливо, все було б гаразд, і, можливо, я дійсно б влаштувався за допомогою «великого цабе», але, як паньство вже знає, за Дизмою завжди ганяються двадцять два нещастя, і тому я навіть не дуже здивувався, коли наступного дня «велике цабе» дістало кілька куль у живіт біля самого управління Органів, як у свій час панотець Костельник перед кафедральним собором*.

Звісно, шефа ховали з великою помпою – сам Берія надіслав телеграму* з висловом глибокого співчуття шефовій родині, і, звісно, за труною змушений був іти і я, Нікодим Дизма. І знову всі перешіптувалися, з деяким навіть острахом кидаючи погляди на мій фрак (мандоліну, звичайно, я на похорон не взяв). Долі, мабуть, усе ж було замало, що пан Нікодим Дизма йшов за труною «великого цабе» і навіть знімав її з катафалка; долі також забажалося, щоб пан Нікодим Дизма ще виголосив промову. І він виголосив. А що ж було робити, коли якийсь, перепрошую, бовдур каркає:

– Слово має відповідальний товариш з Москви, товариш Дизма. Як же тут не сказати, коли ти вже не «пан Дизма», а «товариш Дизма» і не просто «товариш», а «відповідальний товариш з Москви, товариш Дизма»? Отже, я виголосив промову, більше міною, ніж словами, але й цього було досить, щоб викликати похоронний ентузіазм присутніх. Обкомівський перший секретар, навіть заревів, як бугай, і потис мені руку. Я вже не пам'ятаю, що таке я сказав і чим викликав ентузіязм. Здається, наплів щось про імперіялізм і ще якісь «ізми», згадавши чомусь про Юлія Цезаря і ввернувши кілька латинських слів з католицької заупокойної меси.

Кілька днів йшли поминки, і весь той час мене закидали запрошеннями. Та й по тому, опісля, усюди я був жаданий гість. Я став у Львові людиною, без якої не вирішувалося жодне питання. Бюро обкому – я там, таємна нарада з Органах – я там, засідання облвиконкому – я там, іменини, звіздини, свята, мітинґи – усюди мав бути Нікодим Дизма. Я почував, що знову трапив у халепу, але годі було вже з усього того вилізти. І я йшов далі, покірно несучи свій хрест, що його звалила на мене доля. Та й як не понесеш, коли навкруги все пахне пундиками., гиндиками, смаженою рибою, а десь поруч виблискують винні пляшечки? Усі ми, прошу паньства, грішні. А який з мене гріх? Хіба ж моя тому вина, що кожен йолоп жадав себе виявити з найліпшого боку плів за мене всякі дурниці, на взірець того, що я таємний емісар Бєрії чи навіть самого Йосипа Мудрого? Треба знати країнчудесівські звичаї, щоб зрозуміти, як суворо тут дотримуються ієрархії і субординації. А за таких умов хто відважиться поцікавитись твоєю особою з якогось іншого боку, коли ти, за чуткою, така поважна особа?

Найпаскуднішим в усій цій історії було те, що я не мав відбою від жінок, яких я завжди бридився і навіть боявся. Втім, перепрошую, був, здається, в мене невеличкий роман з одною варшав'янкою, та то така давнина, що, може, того й не було.

Особливо мене діймала вдова небіжчика, пані Серафима, в якої я продовжував мешкати, бо нікуди було дітися. То була така настирлива особа, що світ не видів. Вона, як і всі, була впевнена: Нікодим Дизма – людина неабияка, і варт за неї триматися. Щоб ліпше триматися, вона вхопилася за мене так міцно, що вже кілька разів мені доводилося ночувати на горищі, куди я драпав через вікно, коли досить вагома вдовичка навшпиньках прокрадалася до моєї опочивальні. З цієї причини я вже серйозно почав замислюватися над питанням: як відрубати кінці? Клята вдова, безперечно, шукала способу затягти мене до ЗАГСу. Скориставшись запрошенням першого секретаря, я дременув до нього на дачу, радіючи, що, нарешті, позбувся клопоту. Та позбувшись одного, я потрапив на інше – секретареву небогу, руду, коноплясту бабу, яка з першого ж дня повела облогу моєї особи. Наміри небоги не викликали сумніву, особливо тоді, коли я випадково підслухав розмову з нею її дядька-секретаря.

– Ти розумієш, що ми тримаємо в руках? – нашіптувало це доробало. – Нікодима Дизму. Улюбленця Самого-Самого – хай йому всілякого здоров'я! Якщо б тобі вдалося стати його дружиною (навіть коханкою) – моя кар'єра забезпечена. Я піду вгору, стану біля державного керма. О! а там...

Тут цей телепень заліз у такі нетрі власної фантазії, як той дядько, що побачив на дорозі зайця. У голові в мене з того всього застугоніло. Матка Боска Ченстоховска, мабуть, почула мене, бо позбувся коноплястої я того ж вечора, коли до секретаря заскочив на машині голова облвиконкому і, незважаючи на протести господаря, забрав мене погостювати до себе. Таким чином, заєць утік, і дядькові химери розвіялись.