І Антко ушкварив на діжці танець:

Був я в Японії,

Був в Патагонії,

Я бачив різні чудеса.

Та серед всіх чудес,

Немов зоря небес,

Була жіночая нога.

Тут компаньйонам стало так весело, що вони загорлали й собі:

Ох, ноги! жіночі ноги!

Так і кортить упасти в гріх!

Часом худенькі,часом товстенькі –

Ну просто хоч тікай від них!

Що стосується Обормотів, то хоч вони й горлали разом з усіма, проте тільки щоб підтримати компанію. Свідомість їх працювала в іншому напрямі, а в якому, те ми зараз побачимо.

Компаньйони веселилися, і нікому не було лячно, хоч то й було глибоко під землею, і не просто де-будь, а під зачарованою Довбушевою церквою. Якби хто в той час завітав до тої церкви, та почув той рев з-під землі, то не встиг би й перехреститися, а одразу дав би дуба. Ніби чорти ґвалтували в пеклі – такий відгомін ішов з криниці по всій церкві. Посмітюха навіть тричі по-розбишацьки свиснув, бубликом заклавши пальця до рота.

– Не бути мені Посмітюхою, коли золотом увесь світ не засиплю! – галасував він, б'ючи себе в груди. – Париж! Сан-Франціско! Ріо-де-Жанейро! Найкрасивіші женщини кинуться мені на шию, а королі й президенти вважатимуть за честь здороватися з Посмітюхою. Га-га! То вже, прошу паньства, не жарти, а фортуна, фортуна!

– Так, так! золото – це все! – потер руки Пузанок і навіть сплюнув на череп, який його недавно так перелякав.

– От коли фініт коронат апус! – патетично вигукнув Задунайський. – Ґаудеамус іґітур!*

– Ціцерон! – застогнав Пузанок.

Як ми вже казали, свідомість Обормотів працювала в іншому напрямі. І це цілком зрозуміло.

Кілька днів по тому, перебуваючи вже з Калуші, троє Обормотів влаштували надзвичайно серйозну нараду на найвищому рівні. Уникнути тої наради було неможливо. Питання стояло одне: як поєднати високе звання муніста з капіталістичними тенденціями (зважаючи на те, що Обормоти, деяким чином, стали мільйонерами)? Звичайно, якби Довбушевим скарбом заволодів простий країнчудесівський громадянин, що народився, жив і виховувався в Країні Чудес, то вищезгадане обормотівське питання перед ним не стяло би. Країнчудесівський громадянин просто здав би те золото державі – та й по всьому. Але Обормоти виросли в Арґентині, не мали країнчудесівської закваски, а отже і свідомість у них була дещо іншою. Ось чому вони почали вивчати питання у різних аспектах, занурюючись у нетрі філософії, марксистської догматики і т п., закликавши на поміч і діялектичний метод, й історичний матеріялізм, і ще дещо, дуже серйозне і складне для розуму звичайного смертного. – Питання попереднє: чи маємо ми право бути мільйонерами?

Це питаная (попереднє) поставив старший Обормот, на що молодші Обормоти відповіли:

– Маємо право бути мільйонерами, бо, по-перше, корифей марксизму Енгельс був капіталістом і до самої смерти своєї був прив'язаний до капіталу, а капітал до нього (не кажучи вже про інші прецеденти, як, наприклад, капіталіст Морозов, що служив більшовикам); по-друге, з точки зору прибуткової вартости володіння капіталом Довбуша виключає будь-яке використання найманої праці, а отже й експлуатацію людини людиною.

Таким чином, з цього боку було все ясно.

– Тоді розглянемо основне питання, – сказав Іван Обормот. – Як поєднати високе звання муніста з капіталістичними тенденціями?

Навколо цього питання, звичайно, виникли гострі суперечки, та, внаслідок дебатів, що тривати тридцять чотири години двадцять дві хвилини, це питання було висвітлено всебічно.

Обормоти прийшли до висновку, що мати капітал, це ще не значить мати капіталістичні тенденції. Але це не виключає, звичайно, можливости прояву таких тенденцій. Проте, виходячи з цього, з одного боку, і взявши до уваги інше, з другого боку, можна вважати, що поки що прояву цих тенденцій (капіталістичних) нема.

Звідси постає заключне підпитання: як реалізувати капітал?

Над цим підпитанням Обормоти думали і гадали рівно місяць, що не так вже й багато, беручи до уваги складність підпитання.

Пропонували всіляке: збудувати спецбудинок для близнюків і створити комуну імени Обормотів, і фінансувати будівництво пантеону для великих цабе Країни Чудес, і навіть створити п'ятисотмегатонну атомну бомбу. Але все це було не те. Сперечалися, думали, знову сперечалися і, нарешті, винесли остаточне рішення:

Витратити всі кошти на вивчення Країни Чудес, щоб передати у спадщину нащадкам повний звіт про славні діла і велич Країни Чудес.

– Ми відкриємо її, як Колумб відкрив Америку! – вигукнули близнюки.

І Обормоти пішли в мандри...

***

Того суботнього вечора на площі Маяковського вирував натовп. Для країнчудесівської столиці це було дещо незвично. Але ЦЕ було, а факти – вперта річ. Іноді при цьому кажуть: тим гірше для фактів. Проте це ще вимагає свого дослідження. Отже, на площі вирував натовп, і столична міліція не відала, що з тим натовпом робити, бо це виходило за межі її розуміння. А розуміння міліції, навіть столичної, відоме: недарма ж кажуть, що було у батька три сини – двоє розумних, а третій міліціонер. Оскільки це виходило за межі міліцейського розуміння, то, природня річ, жоден із стовпів порядку не відважувався виявити ініціятиву, а чекав розпорядження згори, яке чомусь затримувалося.

Тим часом натовп усе збільшувався, і одночасно збільшувалося число міліціонерів. На східцях постаменту пам'ятника стояла висока дівчина і деклямувала якийсь віршик про якусь романтику і синій дим, що здаля звучав приблизно так:

«Ех, романтика, синій дим!

Благороднеє серце Данко.

Скільки крови і скільки води

Утекло в підземеллі Луб'янки!

Ех, романтика, синій дим!

В Будапешті гримлять наші танки.

Скільки крови і скільки води

Утекло в підземеллі Луб'янки.

Ех, романтика, синій дим!

Наші душі пішли на цурпалки.

Скільки крови і скільки води

Утекло в підземеллі Луб'янки!»*

Навколо стояли люди, головним чином – студентська молодь, і, роззявивши роти, дивилися на молоду особу жіночої стати, яка так експансивно вичитувала свій віршик. Звичайно, дівчину нагородили оплесками, а слідом за нею вже вилазив якийсь здоровань, котрому забажалося виголосити «Людський маніфест» у віршованій формі, ну і, звичайно, зірвати й собі трохи оплесків*.

Серед публіки звертали на себе увагу троє елеґантно вбраних джентльменів, з фотокамерами напоготові, настільки подібних один до одного обличчям, одягом і навіть фотоапаратами, що багато хто безсоромно п'ялив на них очі, а дівчата чомусь пирскали і перешіптувалися. Лише одного з трьох відрізняла від інших невеличка деталь: щось подібне до планшета при боці. Майже поруч з ними стояв високий на зріст чолов'яга в сірому пальті й ленінградському кепі, голова якого стирчала над натовпом, мов гарбуз в огірках. Чолов'яга уважно прислухався до виступів поетів, інколи кидаючи погляд на трьох джентльменів, що одежею скидалися скорше на іноземців, ніж на москвичів. У цей час серед нарядів міліції зчинився рух, і сині шинелі майже оточили натовп біля пам'ятника.

– Прошу розійтися, прошу розійтися, – почулося в різних кінцях.

Люди, однак, продовжували стояти, витягуючи шиї, щоб легше було розгледіти тих, що читали вірші біля постаменту. Тоді міліціонери почали лавою тиснути на натовп.