Інакше вам удачі не видать!

Після останніх слів з ванної вийшла якась гола потвора два метри заввишки, міцно вдарившись при цьому лобом у верхній одвірок.

– О чорт! – схопилося він-вона-воно за лоба, та, зауваживши присутніх, накрило враз п'ятірнею соромітне місце.

– Пардон.

Потвора зникла у ванній, знову загримівши об одвірок, і по хвилі повернулася назад, уже в трусах і вже низько схиливши голову, щоб не зачепитися за що-небудь.

– Айн момент, – бадьоро вигукнув незнайомий і скочив у штани. – Чим можу бути корисний?

– Власне, – розгубилися Обормоти, – ми могли б і вам задати це питання.

– Тобто?

– Цей номер, здається, займаємо ми.

– Ви шуткуєте?

– Анітрохи. Ми взагалі, здивовані.

– Чорт забирай, ви, здається, маєте рацію! Невже я такий неуважний? Справді, переплутав, прошу пробачення. Я сам відчуваю за собою цей грішок – завжди щось наплутати чи переплутати. Ще раз прошу пробачення. Мій номер поруч.

Обормоти, звичайно, пробачили незнайомому його неуважність і навіть запросили поділити товариство.

– Дуже вдячний, Дзюба, – відрекомендувався він, згинаючись у три погибелі.

– Обормоти.

– О! дуже, дуже приємно! – знову вигнувся знаком питання довготелесий.

Капітан Дзюба – а це був саме він – втрапив до обормотівського номера, звичайно, не випадково. Якби не та обставина, що Обормоти так невчасно повернулися до готелю, капітан мав би змогу довше попорпатися в речах близнюків. Можна собі уявити, як він забігав по кімнаті, коли його застукали зненацька. Але Дзюба був винахідливий розвідник і, як бачимо, розіграв цілу комедію, щоб замести сліди. Звичайно, знайомство з Обормотами тет-а-тет не входило в капітанові пляни. Доцільніше було б стежити за підозрілими близнюками здаля, та коли вже таке трапилося – що поробиш. Звичайно, капітан зробив велику помилку і, довідайся про це начальство, дістав би добрячого прочухана. Та не йти ж винитися. Оперативні видатки – приваблива річ. Гасай по всій країні і ні перед ким не звітуй. Не робота – а сама насолода. Крім того, капітан Дзюба мав у Києві дружину, утримання якої коштувало солідного карбованця, бо та ніде не працювала, а лише з нудьги ганяла по курортах. Нарешті, капітан добудовував на околиці Києва досить масивний особнячок – а це теж вимагаю грошей. З якого боку не глянь, а Обормоти були для Дзюби в певній мірі золотими телятами. Якби ще Дзюба знав, що вони дійсно золоті! Зі свого боку Обормоти ж не підозрівали, що своїм відвідуванням Луб'янки вони зобов'язані цьому довготелесому капітанові, що стояв поруч з ними на площі Маяковського.

– Отже, для знайомства, – багатозначно кляцнув пальцями старший Обормот і натис кнопку.

За хвилину на столі вже стояв коньяк і ще дещо, і гостинні близнюки частували, від щирого серця, свого нового знайомого.

– За Країну Чудес! – проголосив перший тост Іван Обормот.

– За неї! – підніс чарку капітан.

Збоку компанія виглядала дещо кумедно, бо близнюки були невисокі на зріст, а Дзюба стирчав з крісла так, ніби й не сидів. Іноді природа любить пожартувати – це її витребеньки.

Поки виголошувалися тости, Дзюба ламав голову над питанням, як вийти з того паскудного становища, в яке він трапив. Як стежити за близнюками, коли ті знають його в обличчя? Хоч це було й соломонове питання, та нема таких фортець, котрих не взяли б більшовики. Дзюба ледве не стукнув себе по лобі і ледве не вигукнув: евріка!

– Прошу пробачення, – сказав він, раптом надавши обличчю сумного виразу, – прошу пробачення, але я мушу виголосити тост за мою... мою тьотю.

Голос капітана навіть трохи затремтів.

– За упокій чи за многая лєта? – не зрозуміли брати.

– Ні за те, ні за інше. Я загубив свою тьотю ще під час війни. Доля її невідома. Отож вип'ємо за ні те, ні інше.

Коли випили за «ні те, ні інше», Обормоти співчутливо сказали:

– А чи не пробували ви, шановний товаришу, пошукати вашу шановну тьотю? Може, вона все ж знайдеться?

Дзюба сумно похитав головою.

– П'ятнадцять літ шукаю. Все даремно. Цього року вирішив перевернути всю країну догори ногами, а знайти мою бідну, улюблену тьотю.

Дзюба навіть розчулився і підніс носовичок до очей. Те ж саме зробили й Обормоти.

– Я навіть залишив роботу, щоб мати для розшуків більше часу, – провадив далі капітан. – Усі свої заощадження кинув я на цю благородну справу.

– У Москві ви теж у цій справі?

– Еге ж. Отак і їжджу по всій країні. І їздитиму, поки не знайду своєї бідолашної тьоті.

– А що, – сказали Обормоти, – приєднуйтеся тоді до нас ми теж їздимо по всій країні. А в компанії воно, знаєте, якось веселіше і певніше.

Дзюба похитав головою.

– Не знаю. Не знаю, чи зійдуться наші стежки-доріжки. Ви в одній справі, я в іншій. Але дякую, щиро дякую.

І капітан сердечно потис близнюкам руки.

***

Півтораівана був дуже задоволений, що так спритно, як йому здавалося, поставив усе на своє місце. Тепер він був упевнений, що Обормоти постійно будуть під його пильним наглядом – головне, без зайвої мороки. У свою чергу Обормоти і не підозрівали, кого пригріли вони біля себе, на своїх грудях, у своїх серцях. Вони щиро співчували капітанові, що втратив свою улюблену тьотю і шукав її по світах, як Орфей Еврідіку. Близнюки навіть виділили певну суму, щоб підтримати його матеріяльно. Звичайно, це було зроблено в коректній формі, щоб, бува, боронь Боже, не образити Півтораівана. Півтораівана не образився, а просто поклав паку грошей у кишеню, у чому Обормоти побачили прояв простоти, і ця риса їм сподобалася.

Обормоти мали постійно при собі солідний акредитив; тому їм було приємно робити кому-небудь грошові послуги. Вони тринькали гроші наліво й направо, але в розумних межах, щоб не привертати до себе зайвої уваги і, головне, не образити почуття славних країнчудесівських громадян.

Уся обслуга готелю – від портьє до перукаря – діставала щедрі чайові, і тому братів усюди зустрічали і проводжали теплою посмішкою. Навіть директор готелю, досить приємний товстун, одержав на день народження коштовний сувенір, а пані директорова, ґранддама з бюстом номер шість – чудове кольє. Загалом, Обормоти користувалися такою пошаною і любов'ю в готелі, що всі боялися тільки одного – як би брати не залишили передчасно готель. Навколо Обормотів панувала атмосфера виключної уваги, якої, мабуть, не мали й дуже впливові особи. Хто такі Обормоти., звідки Обормоти, чому тут Обормоти? – ніхто не виявляв до цього цікавости, навіть міліцейський чин, що наглядав за пропискою в готелі і носив у кишені обормотівський срібний портсигар. Звідси напрошується висновок – гроші всюди гроші. Єдине, що лише вимагається – стояти осторонь від політики. Не упхалися б Обормоти на площу Маяковського межи ті поети – не трапили б у поле зору всевидющих і всемогутніх Органів. Сиділи б у «Метрополі», мов у Бога за пазухою, оповиті золотим серпанком, панацеєю від усяких злигоднів, які тільки можуть спіткати людину. Дякуючи Богові, часи Йосипа Мудрого відійшли в минуле безповоротно! На віки вічні. Настали золоті часи Микити Немудрого. Тепер можна було вже вільно лаяти Йосипа Мудрого – хоч на вулиці, хоч деінде – не чіпаючи, звісно, Микити Немудрого. З цього боку в Обормотів усе було гаразд – як досвідчені політики і твердолобі марксисти, вони добре знали, коли кричати «осанна!», а коли свистіти; коли трубити атаку, а коли бити тамаду. Еквілібристика в житті за всіх умов дорівнює успіхові. Ця нескладна арифметика була основою обормотівської концепції. А коли до цього ще додати грошовий мішок? Боже мій, чого не зроблять три голови! Усе ж три – не одна. При такій концепції. З таким Мішком... «Метрополь», безсумнівно, грав ролю своєрідного індикатора у визначенні всіх про і контра обормотівської концепції. Те, що біля Обормотів завжди крутилися молоденькі дівчатка, нема чого й казати, інша справа, що почали звідкись виринати підозрілі молодики з досить недвозначними пропозиціями. Обормоти навіть гарчали «каррамба!», хоча молодики й хизувалися тим, що вони не просто абищо, а навіть мають клієнтуру у Великому театрі.