Якось до Массне звернувся молодий композитор з проханням послухати його твори.

— Мольєр, як правило, свої нові п'єси читав одній бабусі, завжди уважно прислухався до її зауважень і мав величезний успіх, — гоноровито почав юнак. — І якщо ви, маестро, оціните мою музику, вона буде прийнята усіма як слід.

— Можливо, — відповів Массне, — але поки ви не станете Мольєром, я не буду вашою бабусею.

— Немає нічого простішого, — казав Массне, покручуючи вуса, — як давати уроки гри на фортепіано. Досить знати три фрази:

— Добридень, мадмуазель… Трохи повільніше, прошу вас… Засвідчіть моє шанування вашій матусі…

Один настирливий чолов’яга сказав Жюлю Манене:

— Дивно! Ви так схвально відгукуєтесь про композитора Рейє, а він так вас лає!

— Киньте, — відповів Массне, — жоден з нас не каже того, що думає.

За спогадами Олени Пчілки (матері Лесі Українки), Микола Віталійович Лисенко з дитинства мав дуже вразливий музичний слух і не терпів поганої гри та фальші. Одного разу мати взяла хлопчика на якийсь дуже парадний військовий огляд. Стояли вони десь на чільному місці, в оточенні вельми поважних та бундючних військових дам. Ось з барабанним боєм проходять ряди блискучого війська перед очима найстаршого начальства. Хвилина була надзвичайно урочиста, всі завмерли! Але барабанний дріб либонь був надто старанніш та дразливий для чутливого слуху малого музиканта; хлопчик заткнув вуха руками й голосно закричав: «Ой, як погано! Ой, як погано!» та кинувся геть. «Це був жахливий скандал!» — згадувала через багато років мати композитора.

Гурток аматорів, яким керували М. Старицький і М. Лисенко, влаштував у київському театрі концерт, де мали виконуватися пісні різних народів.

Цензура дозволила виконувати пісні усіма мовами, за винятком української, бо ж, мовляв, такої мови «не було, нема й бути не може». Знайшли вихід — переклали українські пісні на французьку мову. Але як тільки зі сцени залунала по-французьки відома українська пісня «Дощик, дощик», в театрі зчинилася така буча, що «блюстителі порядку» заборонили й «французькі» пісні, а організаторам концерту довелося давати пояснення.

Незмінним старостою Лисенкового хору був дрібний службовець управління Південно-Західних залізниць на прізвище Гулак-Артемовський, який твердив, що він родич автора «Запорожця за Дунаєм» і дуже цим похвалявся. Він мав великі козацькі вуса і маленький, так званий другий тенорець. Одного разу хтось зауважив Лисеикові, яка, мовляв, користь для хору від такого співака, як Гулак, а Микола Віталійович відказав:

— У нього справді дуже маленький голос, зате велика її надзвичайно ніжна любов до нашої пісні.

Едвард Гріг — скромна і добра людина — тримався з підкресленою незалежністю по відношенню до можновладців. Коли всесвітньовідомого композитора норвезький король вирішив нагородити орденом, Гріг, як того і вимагав етикет, з'явився на прийом зодягненим у фрак. Прийнявши з рук князя королівську нагороду, композитор сухо подякував за увагу до його скромної персони і недбало сховав орден у кишеню. Цей, здавалося б, безневинний жест викликав сум'яття в середовищі придворних: адже у фраках кишеня пришивається… ззаду.

Італійська співачка Аделіна Патті, коли ще не була відома, зазнавала чималої фінансової скрути і була вимушена брати в борг навіть у м'ясника.

Під час її першого виступу в залі був присутній і м’ясник. Побачивши ентузіазм, з яким публіка сприймала співачку, квіти, що їй дарували, і, бажаючи з свого боку внести свій вклад у вшанування артистки, м’ясник вигукнув:

— Патті, Патті, за м’ясо ми квити!

Аделіна Патті зажадала від імпресаріо значну суму за тривалу поїздку по Америці. Імпресаріо розгубився і сказав, що навіть президент Сполучених Штатів одержує менше за рік, ніж вона хоче.

— Ну, що ж, дякую, — відповіла Патті.— Якщо президент дешевший, то нехай він співає.

Один банкір представив Пат свою 14-річну доньку і запевнив, що в ній спить справжній талант.

— Тихо, заради бога, не розбудіть його! — попросила Патті.

Пабло Сарасате дізнавшись, що один критик назвав його генієм, похитав головою і сказав:

— Протягом 37 років я не менше 12 годин на день вправлявся в грі на скрипці, а тепер ця людина називає мене генієм!

Микола Андрійович Римський-Корсаков пояснював якось своїм учням, що остання частина симфонії або сонати має бути обов'язково написана в швидкому темпі (алегро).

— А чому ж у Чайковського четверта частина Шостої симфонії написана в повільному темпі (адажіо ламентозо)? — запихав М. Ф. Гнєсін.

Римсткий-Корсаков помовчав, потім урочисто промовив:

— Так винятки можливі, коли вони геніальні.

Римському-Корсакову сказали, що один з його учнів надто одверто його наслідує. Микола Андрійович на це відповів;

— Коли кажуть про музику, що вона схожа на щось, це ще не біда. От коли ця музика ні на що не схожа, тоді справа кепська.

Німецький скрипаль Август Вільгельмі під час гастролей по Європі заїхав до одного фінського міста.

У призначений час в зали, де мав відбутися концерт, зібрався невеличкий гурт людей. Згнітивши серце, Вільгельмі зіграв намічену програму. У день від’їзду жителі міста влаштували великому артистові урочисті проводи на залізничному вокзалі. Після промов і овацій маестро піднесли квіти. Вільгельмі подякував і, посміхнувшись, попрощався з мешканцями:

— Я глибоко зворушений нашою сердечністю і наступного разу даватиму концерти на вокзалі.

Один лондонський банкір запросив Августа Вільгельмі грати в нього на званій вечері. В запрошенні було обмовлено, що скрипаль повинен грати з сьомої до десятої години. Свій виступ Вільгельмі почав з концерту Мендельсона. Банкір довго крутився на стільці; але, нарешті, не витримав і сказав, звертаючись до гостей:

— Панове, прошу не звинувачувати мене. Ви самі бачите, що це за артист. Я запросив його грати погодинно, і тому він грає так повільно.

Відомого музиканта Зігмунта Носковського, що глибоко замислився, зустрічає якось директор Варшавської філармонії.

— Дам злотий, щоб дізнатись, про що ви зараз думаєте, — вигукнув директор.

— Але то, про що я думаю, не варте злотого, — байдуже відповів Носковський.