— Чим я зобов’язаний вашій незвичайній люб’язності? Адже я не бідний.

— Я дуже люблю музику, — запально промовив господар, — і ради неї готовий піти на будь-які жертви.

Стоковський вийшов з ресторану розчулений та раптом помітив у вікні рекламку: «Щоденні сніданки, обіди й вечері у товаристві великого Стоковського».

У 1917 році Стравинський відвідав Рим і Неаполь. Під час цієї поїздки він познайомився з художником Пабло Пікассо. Коли Стравинський повертався до Швейцарії, його затримали, перевірили речі композитора і виявили химерний документ.

— Що за малюнок? — запитали Стравинського.

— Мій портрет роботи Пікассо!

— Не може бути! Це план!

— Так! План… мого обличчя і нічого більше! Митник все ж таки конфіскував малюнок: вирішив, що це замаскований план якоїсь стратегічно важливої споруди…

Якось одна дама запитала Стравинського:

— Маестро, про що ви думаєте, коли створюєте музику?

— Пробачте, мадам, ні про що інше. Пишу музику.

Ось що трапилось із Стравинським у Барселоні, куди він прибув, щоб диригувати трьома концертами під час фестивалю, йому ж таки присвяченого.

«Коли я приїхав до цього міста, — розповідає композитор, — на мене чекала приємна несподіванка, якої я ніколи не забуду. Серед людей, що мене зустрічали на вокзалі, був маленький пресимпатичний журналіст. Коли він мене інтерв'ював, йому захотілося будь-що мені підлестити і він сказав: «Барселона чекає вас з нетерпінням. Ох, коли б ви знали, як тут люблять вашу «Шехеразаду» і ваші танці з «Князя Ігоря!» «У мене ж не вистачило мужності його розчарувати».

На прийомі, влаштованому в Стокгольмі на честь І. Стравинського, композитора запитали, що він думає про джаз.

— Те саме, що й 20 років тому, — відповів він.

— А як ви ставились до джазу 20 років тому?

— Цього я не пам’ятаю.

Один аристократ — знайомий польського композитора Кароля Шимановського — якось запитав музиканта:

— Маестро, чи не здається вам диявольськи нудним життя, коли нічого не треба робити, а тільки писати музику?

— Так, Трішки нуднувато, — погодився композитор, — але ще нудніше все життя нічого не робити й слухати те, що я пишу.

Коли почалася війна 1914 року, київські театри опиналися в скрутному становищі: багато артистів було Мобілізовано. Доводилося шукати виконавців серед тих, хто служив у київських військових частинах. Відомий український співак Михайло Іванович Донець від час війни працював у військовому госпіталі фельдшером. Увечері виступав в опері. Якось комендант Києва полковник Медер завітав сюди за лаштунки, побачив у вбиральні військовий одяг. Дізнавшись. що він належить Донцеві, Медер заборонив йому виступати в театрі. Через кілька днів в афішах з'явилося нове ім’я — Михайло Донський! На цей раз військової форми комендант не знайшов у театрі і дав акторові спокій.

Український композитор Кирило Григорович Стеценко замолоду був над звичайно життєрадісний, веселий, любив дружнє товариство, дотепи, зокрема, охоче розповідав про своє раннє дитинство. Хлопчиком він не раз допомагав батькові-маляру, а коли підріс, навчився фарбувати і сам лазив на риштованнях, заробляючи на прожиття, Одного разу він упав досить звисока і, забивши ногу, закричав:

— Ой, здається, я ногу собі зламав!

— Щоб ти не зламав, все одно відрахую, — «заспокоїв» його підрядчик.

Відомого диригента Вільгельма Фуртвснглера попросили якось послухати одного скрипаля і висловити свою думку про його гру.

— Я просто вражений, — перегодом розповідав диригент. — Це не скрипаль, а небачений феномен. Уперше чую, щоб такі легенькі музичні твори виконувалися з такими надмірними труднощами.

Моріс Шевальє, відомий французький кіноактор і співак, одного разу загубив у готелі кредитний квиток на 500 франків. Невдовзі в його номер постукав розсильний і повернув артистові пропажу. Хоч Шевальє зрадів, що гроші знайшлися, але все ж не втримався, щоб не зробити зауваження:

— Але ж я загубив одну купюру, а не 10 по 50 франків!

— Ви маєте рацію, — відповів розсильний, — але коли я перед цим повертав одному з наших гостей загублену ним банкноту, то виявилось, що в нього немає дрібних.

Один досить популярний і улюблений на початку нашою століття петербурзький співак під час своїх концертів завжди співав «У Францію два гренадери»…

Постійним відвідувачам його концертів це добре таки набридло. І ось одного разу хтось із них не витримав і уїдливо гукнув: «Знову два гренадери». Співак по розгуби вся і заспівав: «У Францію три гренадери…» Овації в залі довго не вщухали.

Знаменитий свого часу англійський тенор затримався якось у буфеті невеличкої залізничної станції і запізнився на поїзд. Співак прогулювався по перону, очікуючи наступного поїзда, як раптом до нього підійшов службовець-залізничник і запитав:

— Скажіть, маестро, ви справді заробляєте багато грошей?

— Так, справді,— відповів співак,

— І скільки ж вам платять?

— Одна нота, ось наприклад така, — співак узяв один з високих звуків, які принесли йому славу, — коштує 15 фунтів стерлінгів.

— Маестро, якщо ви хочете дізнатися, скільки я заробляю за рік, — з сумною посмішкою промовив службовець, — то візьміть чотири таких ноти.

Відомого піаніста Артура Рубінштейна запитали, що для нього було найважчим, коли він учився грати на роялі. Музикант відповів:

— Плата за уроки.

Коли А. Рубінштейн перебував у Лондоні, в номер готелю до нього ввірвалась незнайома дама. Вона заявила, що закохана в музику і попросила квиток на вечірній концерт. Рубінштейн відповів, що квитків у нього немає. Але дама всілась у кріслі і заявила, що вона звідти не встане, поки не матиме квитка в руках.

— Мадам, — здався нарешті Рубінштейн, — ви примушуєте мене поступитися. В залі справді є одне, лише одне місце, яке я можу запропонувати вам.

— Ви справжній джентльмен, маестро. Де ж воно?

— Біля рояля, мадам!

Один нью-йоркський мільйонер, який видавав себе за великого любителя і знавця музики, влаштував у себе вдома концерт Артура Рубінштейна. Відомий музикант обрав для цього виступу лише мінорні твори і закінчив концерт виконанням ноктюрна Шопена, зігравши його з особливою задушевністю й ніжністю.

Після концерту господар подякував Рубінштейнові і між іншим зауважив:

— Я забув вас попередити, маестро, що ви можете грати гучніше. Адже сусідів у мене немає, я сам займаю увесь цей будинок…