— Для мене дуже приємні ваші постійні відвідини, добродію, але я трохи здивозаний, коли ви дозволяєте це собі без запрошень.

— Ви мене повинні зрозуміти, вельмишановний пане, — заперечив гість. — Щодня, коли я повертаюсь додому, я читаю запрошення, написане вашою шляхетною рукою на своїх дверях. А стерти його я не можу, бо зберігаю як найдорожчий автограф. Тому самі подумайте, як же я маю не з'явитися до вас на обід: адже запрошення такої великої і поважної особи, як ви, — закон для бідного музиканта.

Нездійснений комплімент

Коли знаменитий французький письменник, філософ і музикант XVIII ст. Жан Жак Руссо був у Фонтенбло на виставі своєї опери «Сільський чаклун», до нього підійшов якийсь вельможа і шанобливо сказав:

— Дозвольте, пане, зробити вам комплімент.

— Будь ласка, якщо він гарно складений, — відповів Руссо.

Знічений вельможа мовчки пішов геть, а друзі стали дорікати Руссо:

— Як ви йому відповіли!

— Цілком слушно, — заперечив той. — Хіба є на світі щось жахливіше за незугарний комплімент?

Вірна прикмета

Одразу по смерті Людовіка XV його наступник, нудьгуючи на концерті, наказав закінчити його раніше і оголосив:

— Доволі з нас музики!

Один з оркестрантів сказав своєму сусідові:

— Друже, яким жахливим буде нове царювання!

І він не помилився.

На рівних умовах

Французький історик і письменник XVII–XVIII ст. Фонтенель написав оперу і в ній, обурюючи святенників, вивів хор жерців. Архієпіскоп паризький вимагав зняти цей номер. Фонтенель відповів:

— Я ж не чіпаю його попів, хай і він не чіпав моїх.

Серйозна вада

Один дуже багатий та знатний вельможа написав оперу і показав її Христофорові Глюку.

— Ну, що ж, вельмишановний пане, — сказав Глюк, ознайомившись з партитурою, — опера непогана, але для того, щоб це був шедевр, вам бракує бідності.

Сумна доля

Композитор Фелікс Мендельсон був онуком філософа Мойсея Мендельсона. Доживши похилого віку, батько композитора бурчав:

— Коли я був молодий, мене називали «сином філософа Мендельсона», а тепер, коли я старий, ніхто мене інакше не зве, як «батько музиканта Мендельсона».

З Бомарше не жартують

Бомарше, що чудово грав на арфі, якось було запрошено до двору французької королеви. Під час виконання він, природно, сидів на дзиглику, тоді як ніхто з вельмож ще не мав честі сидіти в присутності королеви. Один з цих «державних мужів», пригадавши, що батько Бомарше був звичайний собі годинникар, запитав з явним викликом:

— Скажіть, пане Бомарше, скільки може коштувати такий годинник?

Бомарше взяв годинника, підніс до очей і… несподівано випустив з рук. Скалки бризнули вусебіч.

— Ви погано виховані, любий, — процідив крізь зуби вельможа.

— Гадаю, що в цю хвилину ми з вами відчуваємо однаковий жаль від того, що мій батько не передав мені свого досвіду. Чи не так? — спокійно відказав Бомарше.

Пророцтво

До старого віденського капельмейстера прийшов молодик і, простягаючи конверт з листом від свого вчителя музики, соромливо попросив навчити його контрапункту.

Капельмейстер розірвав конверт і прочитав: «Подавець цього — нікчемний фантазер, який вбив собі в голову, що може зробити переворот у музиці. Він зовсім не має хисту. І, звичайно, за все своє життя він не створить нічого путнього. Ім’я йому — Йозеф Гайдн».

Зайві марші

Капітан одного корабля далекого плавання прийшов до композитора й запитав:

— Ви пан Гайдн?

— Так, — відповів композитор.

— У такому разі,— сказав капітан, — прошу вас написати марш для моїх матросів, щоб трохи підбадьорити їх. Я заплачу вам тридцять гіней, але марш я маю одержати сьогодні ж, бо завтра відпливаю до Калькутти.

Гайдн погодився, і капітан пішов. Композитор сів за рояль, і за чверть години марш був готовий. Вважаючи, що така праця не варта тридцяти гіней, Гайдн створив ще два марші, щоб надати капітанові можливість вибирати.

Капітан прийшов на світанку.

— Чи готовий мій марш? — питає вій.

— Так, Ось він, — відповідає Гайдн,

Будь ласка, програйте мені його.

Гайдн сів за рояль, і поки він грав, моряк відрахував тридцять гіней, поклав їх на рояль, потім узяв ноти і швидко пішов. Гайдн кинувся за ним.

— Пождіть! — гукнув він. — У мене є ще два марші, кращі за цей. Вертайтесь і послухайте їх.

— Я цілком задоволений, — сказав капітан і швидко пішов.

— Я вам подарую їх, — кричить Гайдн.

Та моряк був уже далеко.

А коли композитор послав ці два марші йому на судно, той повернув їх з написом: «Я цілком задоволений».

Сюрприз

Якось Гайдн диригував оркестром у Лондоні. Йому було відомо, що багато англійців ходять на концерти не заради того, щоб послухати музику, а в ім'я традиції. Деякі лондонські завсідники концертних залів набули звички навіть засипати в своїх вигідних кріслах під час концерту.

Невдовзі Гайда переконався, що й для нього не зроблено винятку. Ця обставина вельми вразила композитора, і він вирішив відплатити байдужим слухачам. Помста була дотепною: спеціально для лондонців Гайдн написав нову симфонію. В найкритичніший момент, коліт частина публіки почала куняти, прогримів страшенний удар величезного барабана. І так щоразу, як тільки слухачі вбиралися спати. З того часу ця симфонія називається «Симфонія з ударами литавр» або «Сюрприз».

Гонорар натурою

Якось Гайдн, на превелике своє здивування, застав у себе вдома гостя-різника, що виявився любителем та знавцем його творів.

— Маестро, — різник шанобливо зняв капелюха, — днями у моєї доньки весілля. Напишіть мені, будь ласка, новий гарненький менует. До кого ж мені звернутися з таким важливим проханням, як не до уславленого Гайдна?

Гайдн погодився і пообіцяв, що через день менует буде готовий. У призначений час різник прийшов і одержав дорогоцінний подарунок.

А за декілька днів Гайдн почув приголомшливі звуки, в котрих ледь-ледь пізнав мелодію свого менуета. Підійшовши до вікна, Гайдн побачив розкішного бика з позолоченими рогами, щасливого різника з донькою і зятем та цілий оркестр мандрівних музикантів.

Різник зробив крок наперед і з почуттям виголосив:

— Добродію, мені здається, що найкращим виявом вдячності за чудовий менует може бути з боку різника тільки найкращий його бик.

З того часу цей до-мажорний менует Гайдна так і називається «Менуетом бика».

Вдячний підданий

Ерцгерцогиня Марія Антуаиетта водила маленького Вольфганга Амадся Моцарта віденським палацом. Хлопчик посковзнувся на паркеті і впав. Ерцгерцогиня квапливо підвела його.

— Ви дуже добрі,— сказав їй юний музикант, — я а вами одружусь.

Марія Антуанетта переповіла це своїй матері.

— Чому ти хочеш одружитися з її величністю? — запитала імператриця.

— Із вдячності,— відповів Моцарт.

Геніям легко

Коли семирічним Моцарт давав концерти у Франкфурті-на-Майні, до нього підійшов хлопчик років чотирнадцяти і сказав:


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: