— Та це ж не він! Не він!!!

Натовп на якусь мить заціпенів, оглянувся й побачив… хвіст іншої машини, в якій від’їздив Козловський.

Я почув з натовпу кілька непохвальних реплік на свою адресу і, розтерзаний, пішов додому. На щастя, вулиці тоді не були такі освітлені, як нині».

У спектаклі «Євгеній Онєгін», у сцені дуелі, не вистрілив пістолет. Під стриманий сміх публіки Ленський все-таки впав. Розгублений Онєгін забув про свою репліку. Тоді кмітливий бас Зарецький, замість «убитий», ламаючи музичний рисунок фрази, проспівав речитативом:

— Він помер від розриву серця.

Це було так несподівано, що сміх у залі стих: одні не знали тексту, інші збагнули, на яке геройство відважився бас, аби врятувати ситуацію.

У центральній арії Фауста з одноіменної опери Ш. Гуно є дуже важке місце: «до» третьої октави. Наприкінці арії тенори часто видихаються і беруть заключне «до» з великою натугою або зовсім не беруть його. Відомий тенор P. С. Чаров розповідав, як, ще замолоду, він з перших лаштунків брав це нещасливе «до» замість одного знаменитого італійського гастролера, а той тим часом повертав голову так, що одурена публіка всі лаври складала до ніг італійця.

Диригент Роберто Бенці, здебільшого знаний з фільмів «Прелюдія слави» і «Поклик долі», дуже рано почав виявляти музичні здібності. Він мав гарний слух і ноти вивчив раніше, ніж абетку. Якось він з батьком пішов у гостину і там засперечався з дорослими: хлопчик стверджував, що нота, яку всі мали за фа-дієз нібито була фа чисте.

— Поглянь на клавіатуру, Роберто, ти ж бачиш — клавіша чорна. Отже, це фа-дієз, — доводив йому батько.

— Тоді її потрібно перефарбувати на білий колір, — не здавався Роберто. — Це фа чисте.

Згодом, коли перевірили настройку інструмента, виявилось, що рояль справді звучить на півтона нижче.

Прославлений співак Маріо Ланца мав виступати в провінційному американському місточку. На афішах поряд з іншими творами зазначалося: «Й. Брамс. «Коваль».

Через кілька хвилин до концерту в артистичну зайшов паруб’яга богатирської статури й подай співакові величезний коровай. Артист був дуже зворушений і почав був дякувати, але відвідувач перебив його:

— Я тутешній коваль і можу зробити ще більш цінний подарунок, якщо ви вставите в одну із своїх пісеньок кілька слів про те, що я також лагоджу радіоприймачі й мотоцикли.

Один талановитий піаніст, учасник Шопенівського конкурсу 1937 року, запитав Г. Нейгауза, якої той думки про його гру. Професор відповів:

— Ви талановитий, але на вашій грі написано: «Я граю Шопена», а треба було б, щоб чулося: «Я граю ШопЕна».

Розповідають, що на одному із своїх останніх концертів чи не найстаріший радянський піаніст і педагог О. Гольденвейзер вирішив виконати «Мефісто-вальс» Ф. Шопена. Звичайно цеп твір звучить біля чотирьох з половиною хвилин. Цього ж разу він звучав трохи довше; пальці не слухались кволого піаніста, блискучого колись віртуоза, грою якого захоплювався Лев Толстой.

Поздоровляючи виконавця після закінчення концерту, Генріх Густавович Нейгауз сказав:

— Дуже вдячний, дорогий Олександре Борисовичу, за подаровану насолоду, це були найкращі півгодини мого життя!

Одного разу серед учнів Г. Г. Нейгауза зайшла розмова про сонати Бетховена. Котрийсь із студентів рішуче заявив, що йому аж ніяк не до вподоби бетховенська «АппассІоната» і дивно, що цю сонату так підносять. Присутній при цьому професор докірливо глянув на студента й сказав:

— Молодий чоловіче, це ви їй не до вподоби, а не вона — вам.

Висловлюючи своє захоплення вродою однієї з учасниць Міжнародного конкурсу ім. П. Чайковського, досить посередньої піаністки, хтось сказав;

— Погляньте, це ж викапана Венера Мілоська!

— Так, — підтвердив професор Генріх Нейгауз, — тільки для більшої схожості їй треба було б повідбивати руки!

М. Богословський і С. Кац виступали із спільними авторськими концертами, де кожному належало по відділу. Якось два концерти мали відбутися одночасно, але в різних місцях. Вихід був один: в антракті кожен з авторів мав устигнути на машині добратися до місця іншого концерту.

І ось починається концерт. На естраду жваво виходить Микита Богословський і вклоняється:

— Добридень, я композитор Сигізмунд Кац.

У залі лунають дружні оплески: авторів знають лише на прізвище. Потім композитор розповідає про «себе», про «свою» творчість, блискуче імітує манери, жести, інтонацію голосу, улюблені слівця свого колеги. З тією ж дивовижною майстерністю перевтілення він виконує під власний акомпанемент популярні пісні Каца «Бузок цвіте», «Шумів суворо брянський ліс» та ін.

Перший відділ закінчується зливою оплесків. М. Богословський одразу ж сідає в машину і їде на інший концерт. А тут після антракту починається другий відділ. На естраду жваво виходить С. Кац і кланяється:

— Добридень, я композитор Сигізмунд Кац.

У залі — незрозуміла мовчанка, чути сміх. Дещо знічений автор, не розуміючи в чому справа, всіляко прагне налагодити контакт з аудиторією: він слово в слово повторює вже відому публіці розповідь про себе, про свою творчість. Нарешті, він сідає за рояль і починає співати своїх пісень. Але що далі, тим більше наростає в залі веселе пожвавлення і врешті-решт розлягається гомеричний регіт. Це був, мабуть, найвеселіший концерт для аматорів пісні і найнеприємніший вечір у житті потерпілого композитора.

Колись в Одесі С. Кац писав музику до кінофільму «Боксери». Музика легка, естрадна, оркестр гранично малий. Для розмаїтості композитор все ж вирішив надати декілька акордів арфі. Дізнавшись про це, інспектор оркестру, що прийшов по партитуру, не на жарт розхвилювався:

— Бога ради, не пишіть арфи!

— Чому?

— Нема бензину!

…Нарешті композитор зрозумів, що кіностудія міститься за містом, а арфу потрібно везти вантажівкою.

Суворі роки ленінградської блокади… Лютий мороз. У переповненій глядачами залі з успіхом відбувається концерт Володимира Софроницького. На руках музиканта рукавички з «обрізаними пальцями». Хтось серед глядачів зітхає:

— А в трамваї мали б його за кондуктора.

У США в 1962 році було продано мільйонну довго гральну платівку з записом Першого концерту Чайковського у виконанні Вана Кліберна. Вперше в історії американського звукозапису диск з класичною музикою досяг такого тиражу. До цього мільйонні ти ражі на платівках мали тільки популярні джазові співаки.

— Ніколи не думав, що досягну рівня виконавців рок-н-ролла, — зізнався Ван Клібери.