— Дайте мені ноти Гуги, — настирливо домагається студентка в бібліотеці консерваторії.

Довго й марно прагнуть зрозуміти, що вона хоче. Хтось нарешті догадався:

— Може, вам потрібно «Гугеноти» — оперу Мейєрбера?

— Так, так, — радіє студентка. — Я ж вам казала!

— Що ти гризешся? — заспокоює студент-композитор свого товариша перед іспитом. — Візьми прелюдію свого педагога, перепиши її навпаки — з кінця до початку, — та й уже.

— Пробував, — зітхає студент, — виходять вальси Шуберта…

— Голоси в акторів є, але вміння…

— Буде й уміння, як голосів не стане.

На екзамені з елементарної теорії музики голова комісії запитує студентку:

— Яким терміном позначається в музиці голосне звучання?

— Форте.

— Правильно. А дуже голосне?

— Фортель, — не змигнувши оком, відповідає дівчина.

Слухаючи оперу з трагедійним сюжетом, більшість сановних дам плакали; тільки одна з них не пролила й слізочки, Сусідки дивувалися з такої невідповідної поведінки, а вона пояснила:

— Я б охоче поплакала, але в мене сьогодні дружня вечеря.

Подейкують, що директором однієї з периферійних філармоній колись було призначено людину, яка до того працювала начальником тюрми. Якось йому сказали, що до нього хоче зайти відомий піаніст. Директор тої ж миті наказав:

— Приведіть!

Один композитор звернувся до відомого музичного критика, щоб той прослухав його нову оперу.

— У вашої опери є майбутнє,— сказав критик, прослухавши. — Запевняю вас, її поставлять тоді, коли вже не ставитимуть ні «Лоенгріна», ні «Кармен», ні «Пікової дами»..

— О, я вам дуже вдячний, — зрадів композитор.

— …Та не раніше, — закінчив свою думку критик.

— Якої ви думки про мій новий твір? — запитав молодий композитор професора консерваторії.

— Таку слабку п’єсу дозволено писати лише маститому композиторові,— похмуро відповів професор.

Диригент:

— Не забувайте, що ви співаєте партію тореадора, а не бика!

Під час антракту диригентові подали записку: «Зверніть увагу: оркестрант, що б’є по маленькому трикутнику, поводиться вкрай несумлінно: він грає тільки тоді, коли ви на нього позираєте».

— Чудово! — сказав диригент музикантам любительського симфонічного оркестру. — А тепер, друзі, заграймо «Тріумфальний марш».

— Як? — здивувався один з музикантів. — А я вже його зіграв…

— Записуйтесь до нашого хору, — агітував аматор-хормейстер одного з своїх знайомих. — Певен, що ви матимете велику втіху. Ми збираємося щоп’ятниці: спочатку вип’ємо склянку-другу, тоді розповідаємо анекдоти, гуляємо в карти, а потому танцюємо.

— Це дуже цікаво. А чи вдається вам поспівати?

— Авжеж, — запевнив хормейстер, — по дорозі… додому.

— Який неприємний голос. Хто це співає?

— Моя донька.

— Даруйте, будь ласка. Власне, справа не в голосі, але пісня нікудишня. Цікаво, хто її написав?

— Я.

До керівника хору звертається дівчина з проханням взяти її на роботу.

— Ви маєте якісь рекомендації?

— Ні.

— А характеристики?

— Також ні, але мої родичі запевняють, що я гарно співаю.

— Гаразд. В такому разі принесіть мені ще й відгуки ваших сусідів.

— Чому ти кажеш, що це мішаний хор, адже з ньому самі чоловіки?

— Так, але одні вміють співати, а інші — ні.

Напередодні свята студентська бригада дає черговий концерт в якомусь клубі. Народу — повно, за лаштунками — метушня: «Прийшов? Ні? О боже, що робити, кого випускати? Ну, ось хай він виручить. Згоден? Мерщій на сцену!» Мить — і непередбачений соліст уже біля рояля. Прибирає гідної пози і киває акомпаніаторові: «Починай!» Поки піаніст награє мрійливий вступ до арії Ленського, співак «входить в образ». Подано знак — і соліст впевнено «хапає» перші поти арії Сусаніна: «Чують пра-а-авду!». Хороший такий басило, навіть супроводу не чути!

Концертмейстер оркестру звертається до композитора:

— Маестро! Тут в партитурі стоїть ре-бемоль, а в оркестровій партії на цьому ж місті — ре-бекар. То як грати?

— Грайте піаніссімо…

Ставили «Ріголєтто». Під час сцени, коли блазень, дізнавшись про ганьбу своєї доньки, рве на собі волосся, одна дама здивовано запитує:

— Чого він розводить істерику?

— Бачите, це колись вважали гріхом, — відповіда їй більш тямуща сусідка.

— Слухав ваш ноктюрн. Препогано!

— Але ж я писав його влітку в Ленінграді. Який може бути ноктюрн, коли там ніч на ніч не схожа?

— Будь-яку сонату Бетховена можна придбати в нотній крамниці за безцінь. А моєї сонати ви не купите ані за які гроші.

— Чому, маестро?

— Бо я не пишу сонат.

— Скажіть, будь ласка, хто грає соло — корнет чи гобой?

— Вибачте, я… не тутешній.

Купуйте рушницю! Чудова рушниця!

— А вона стріляє?

— За якийсь карбованець ти ще захочеш, щоб вона вальси грала?!

— Уявіть собі, моя дружина цілу добу грав на роялі!

— А коли ж вона спить, їсть?

— Під час тривалих пауз.

— А на скрипці ви граєте?

— Їй-право, не знаю, ще не пробував.

— Ви граєте чудово… Це скрипка — Страдіваріуса?

— Ні, моя власна!!