Залишається додати, що все це трапилося з відомим українським композитором С. С. Гулаком-Артемовським — автором опери «Запорожець за Дунаєм».
1837 року М. І. Глінка, який був призначений капельмейстером хорової капели при Царському дворі, вирушив у пісенний край, на Україну, шукати хлопчиків-співаків, аби поповнити капелу. Найціннішою знахідкою був, однак, не хлопчик, а 25-річний Семен Гулак-Артемовський, який мав чудесний баритон. Хоч як важко було, але Глінці все ж пощастило ошукати духовне начальство: місцеві можновладці були змушені відпустити «хлопчика» в столичну капелу. Директорові ж капели Глінка «забув» своєчасно доповісти про свою знахідку, бо вирішив з талановитого українського хлопця зробити оперного співака. Багато перешкод довелося ще подолати на цьому шляху, але врешті-решт, церква втратила, а Петербурзька опера збагатилась чудовим співаком, який пройшов школу Глінки.
Знаменитий сучасник Шонена, нині забутий піаніст Йозеф Водьфль виступав з імпровізаціями, а знадвору в цей час долинули звуки військового маршу. Вольфль одразу ж перетранспонував виконуваний твір у тональність, в якій грав оркестр, мимохідь змінив ритм на маршовий і музичив разом з оркестром, поки той не пройшов. Публіка була захоплена.
Коли Фрідерік Шопен ще був зовсім дитиною і вперше мав взяти участь в публічному концерті, його довго і старанно одягали, давали багато порад, як поводитися, щоб не порушити урочистої обстановки.
Після концерту хлопчика розпитували, що найбільше сподобалося публіці, і він з гордістю відповів:
— Мій біленький комірець.
Німецький композитор Роберт Шуман виконував якось у концерті власні твори. І раптом крізь розчинені вікна почулось чарівне пташине щебетання. Хтось швиденько позачиняв усі вікна. Композитор, закінчивши грати, підвівся з свого місця і знову розчинив навстіж усі вікна.
— Панове, — звернувся Шуман до публіки, — досі я заважав тим чарівним маленьким музикантам. Послухаємо тепер їх уважно — вони цього варті. Це також мої вчителі…
Шуман три роки добивався руки своєї майбутньої дружини Клари Вік. Однак батько Клари не давав згоди, стверджуючи, що «Шуман нічого не вміє і нічого собою не являє».
Насправді ж старий Вік не хотів позбутися основного джерела прибутку, яким були концертні виступи Клари, що стала на той час знаменитою піаністкою. Тоді Шуман вирішив звернутися до… суду. Королівський апеляційний суд у Лейпцігу визнав, що повнолітня наречена має право одружитися за власним вибором.
Воістину дивовижний випадок, коли приводом для судового розгляду став шлюб, а не розлучення!
Клара Шуман прославилася раніше свого чоловіка, композитора Роберта Шумана. Одного разу піаністка виступала з його творами на віденському придворному концерті. Після концерту Клару Шуман було представлено королю, який довго з нею розмовляв.
Закінчивши бесіду, монарх добродушно звернувся до Роберта Шумана:
— Ну, а ви? Ви також музикант?
Відпочиваючи в парку свого рідного міста Цвіккау, Шуман насвистував мелодію із «Карнавала».
— Послухайте, — обурено сказав йому сусіда по лавочці.— Адже це мотив із «Карнавала» нашого високошановного Роберта Шумана. Якщо ви не знаєте, як у нього звучить ця мелодія, то не свистіть… Ваш свист мені діє на нерви…
Ріхард Вагнер і Роберт Шуман пробули якось разом близько години. Після цієї зустрічі Вагнер розповідав:
— Благородна людина — Шуман. Тільки надто вже мовчазний.
А Шуман:
— Вагнер мені дуже сподобався, але недобре, що вже надто він балакучий.
Якось Ференц Ліст грав для титулованих осіб. Англійська королева Вікторія прибула на концерт з запізненням. Вона і її причет довго вмощувалися в ложі: шелестіли сукні придворних дам, королева голосно розмовляла. Ліст припинив грати.
— Здається ваша фантазія була дуже короткою, — сказав йому один із придворних сановників.
— Я боявся, — відповів Ліст, — що заважаю її величності королеві Вікторії.
Сцена, подібна до цієї, повторилась у 1842 році на концерті при царському дворі Миколи І. Коли цар почав голосно розмовляти, Ліст зупинився.
— Чому ви перестали грати? — запитав Микола І.
— Коли говорить цар — усі мовчать, — відповів Ліст.
Обраницею серця Ліста була письменниця, французька графиня Марія де Флавіньї Агу, — мати Козіми, яка пізніше стала дружиною Ріхарда Вагнера. Сумісне життя Ліста і його коханої рясніло силою бур хливих сцен. Одного разу пані д’Агу порівняла Ліста з Дайте, бажаючи себе видати за Беатріче,
Слухаючи її, Ліст недбало кинув:
— Так, люба, тільки справжня Беатріче, згідно шляхетного звичаю, померла вісімнадцятирічною.
— Маестро, — поцікавилася якось молода піаністка у Ліста, — чи правда, що піаністом треба народитися?
Ліст посміхнувся і відповів:
— Суща правда, добродійко: не народившись, не можна грати на роялі.
Перед початком концерту Ліста у Варшаві, імпресаріо оголосив, що в залі горітиме п'ятсот свічок. Провінціал, який сидів на гальорці, довго роздивляв маестро, але ще частіше оглядався навкруги. Нарешті він підвівся і обурено сказав:
— Як вам не соромно обдурювати! В залі лише чотириста дев’яносто вісім свічок…
Не розуміючи, що сталося, Ліст перервав концерт.
Тоді на сцену вийшов адміністратор:
— А чи порахував пан свічки на фортепіано?
— Ні,— засоромився провінціал. — Тоді все гаразд. Пане Ліст, гранте далі!
Під час репетиції однієї з ораторій Ліста оркестр грав в різнобій. Композитор, з досадою махнувши диригентською паличкою, сказав:
— Але, панове, це не що інше, як базарна музика!
На секунду запала мертва тиша, а потім хтось ззаду Ліста пробурчав:
— Так це ж не ми її створювали.
Як відомо, один з провідних музичних мотивів в другому акті «Валькірії» Р. Ватера повністю запозичений із симфонічної поеми Ф. Ліста «Фауст». Коли на котромусь із своїх вечорів Ліст виконував «Фауста» і дійшов до цього місця, Вагнер жартівливо сказав:
— Татусю, ось саме цей мотив я й привласнив.
Ліст, який без заздрощів ставився до незвичайних успіхів свого зятя, відповів:
— Це чудово. В крайньому разі люди краще зможуть його розчути.
У 40-х роках минулого сторіччя, коли Ференц Ліст був у зеніті своєї слави, він завітав з концертами у Гейдельберг, славне університетське місто. Професори філософського факультету вирішили обрати його почесним доктором.