—Книжки? — здивувався прокурор. — Ти що, студент, смієшся? Хто ж тепер возькається з книжками? Для цього маються бібліотеки. А в мене — майно. Особиста власність. Громадяни СРСР мають право на особисту власність. Записано в Конституції.
—Та чорт з тобою і з твоею особистою власністю! А тільки ж на кожному виямку всі печінки рве мені твоє майно!
—Особиста власність!
—Манатки! Нікчемний ти чоловік, Швед. Ну, хай я, — яко наг, яко благ. Так я ж студент. А ти прокурор, орган правосуддя, потрясатель судьбами, — і що? Сам, як вовк, нічого не нажив, крім кубометра манаток, житло тобі виділили десь у чорта в зубах…
—Сам вибрав, особисто й персонально вибрав, тищечком і нищечком. Думаєш, мені б не дали кімнати в центрі? На цій же вулиці Дзержинського, в директорських квартирах. Або на Комсомольській вулиці генеральські квартири, фашистські тузи в окупацію там розлягалися. Так це ж тепер суцільні комуналки! П’ять–шість сімейств, двадцять–тридцять гавриків на одне вічко в сортирі! Ну, а я знайшов собі персональний особнячок. Тищечком–нищечком. Строєніє не дуже, зате садиба. Можна буде це обкласти цеглою, а можна розвалити і поставити новий особняк. Над самим Дніпром, вид божественний, природа… Сплошний рай… Ну, та ти побачиш…
Особняки, в яких жило начальство, цегляний будиночок академіка Яворницького, темний кут дому старих більшовиків, вулиця кінчалася, пустирище, белебень, високий берег округло спадає вниз до Дніпра.
—Де ж твоє строєніє? Тут же нічого…
—А ось, а ось, — вдоволено зацмокав антрацитовий чоловік, звертаючи вбік, тягнучи в білу темряву і важкі санчата, і самого Шульгу і мало не наштовхуючись зненацька на щось незграбне, неоковирне, безформне.
—Що, студент! — переходячи на урочистий шепіт, потирав руки Швед. — Бачиш? Територія! Тищечком–нищечком…
Шульга мимоволі затулив п’ятірнею очі. Де він? Що з ним? Куди його привели? Як колись у Ташкенті капіташа, так і тепер цей прокурорчик (казав, що теж був капітаном на війні), мовби змовившись, приводять його в те саме місце, до того самого мізерного будування, до… Щось присадкувате, вросле в землю, зліплене з глини, ніби геть безвіконне й бездверне, без будь–яких ознак людської присутності, та водночас таке тривожно–знайоме, наснажене такими могутніми зарядами таємничої енергії, що від одного–єдиного доторку — вибух, і полум’я, і прірва, і пропад.
—Двері тут, — шепотів прокурор, — давай, стукай!
—Сам стукай.
—Вона ж мені не відчинить. Знає мій голос. Сказать: «Міліція» або «Прокуратура», — номер не пройде. Ця баба нічого не боїться. Двері ламать — це ж тепер моя власність. Я постукаю, а ти скажи: «Студент Шульга».
Він не став ждати Романової згоди, підскочив до ледь помітних надвірних дверей і торохнув у них своїм антрацитовим кулацюрою.
—Ну! — засичав він до Шульги. — Давай ближче! Підходь!
Може, Шульга й не послухався б прокурора, може, й не
підійшов би до дверей, та в цей час зсередини будиночка пролунав жіночий голос, од якого в Романа отерпло не тільки тіло, а й сама душа.
—Хто? — голосом Юлії з Ташкента спитала жінка, і він, забувши, з ким і навіщо прийшов сюди, кинувся до дверей, заквапився, забурмотів:
—Це я. Шульга. Шульга.
Хотів додати, як тоді: «Лейтенант», — прокурор пошепки підказував: «Студент, студент», але він уже нездатен був вимовити жодного слова, окрім свого прізвища, і це, мабуть, вплинуло на жінку, яка здивовано перепитала з–за дверей: «Шульга? Який Шульга?» — а тоді необережно відімкнула й відхилила двері і встигла ще зойкнути «О Боже!», як темна брила антрацитового чоловіка, вилетівши з–за Шульги, вдарила в неї, відкинула разом з дверима до стіни і погриміла вузькими сінцями до світлого прямокутника кімнатних дверей.
—Куди? — заволала жінка, кидаючись слідом за прокурором. — Що вам тут треба? Бандюги!
Шульга не встиг її затримати, не встиг сказати, пояснити, нагадати…
Та хіба й треба було нагадувати?
Ось він, а ось вона, обоє тут, обоє знову разом, укупі, так ніби ніколи й не розлучалися, ніби не було відстаней років, і тисячокілометрових просторів, і цілих материків, і страшної судьби… Хіба він не ждав, хіба не вірив, хіба не був готовий щодня, щогодини, щомиті до чуда, якого не може бути ніколи, але яке можливе в неможливості, коли душа горить, палає, несамовитіє його жданням і надією на нього!
Все було таке, як тоді, все було те саме, що й тоді в Азії, у величезному глиняному городі з брудними ариками, сумними тутовими деревами над ними, з глиняними ліпленими прихистками людської долі й недолі, тяжкого лиха і, може, найвогнистішого щастя на світі.
Ставши на порозі кімнати, Шульга задихнувся від неймовірного, рвонув на собі шинелю так, що полетіли давно вже потьмянілі офіцерські мідні ґудзики, безрадно дивився, бачив і не бачив, вірив і не вірив…
Все те саме… і несподівано простора в цьому мізерному глиняному будуванні кімната, і круглий стіл посередині, і оранжевий абажур з шовковими китицями над ним, і параван, за яким ховається постіль, і вішалка біля дверей, і довга цегляна плита під стіною… Все було, як тоді в Ташкенті, все ніби перенесене сюди невідомою силою, всупереч усім відкритим і ще не відкритим законам природи, і все лиш для того, щоб восторжествувала його любов, щоб була винагороджена його майже смертна туга за єдиною (для нього, тільки для нього!) жінкою на світі!
На війні Шульга належав до людей точної дії (був точніший за супротивників, всі приціли яких сфокусовувалися на його танку, і це врятувало йому життя), тепер віддався вивченню наук, які робили його людиною точного розуму, але вже давно зауважив, що точність втомлює і навіть виснажує душу, і тому часто хочеться відпочити від залізних закономірностей, повірити в існування чудес, у наявність поза межами звичних, загальновідомих знань ще якоїсь містичної механіки, згідно з таємничими законами якої те чи інше явище неминуче повторюється, тому Шульга не мав сумніву, що Юлія з ташкентської ночі рано чи пізно знов об’явиться, опиниться в силовому полі його пожадання, так ніби вона була там завжди або принаймні зовсім поруч. І не важило, скільки треба було для цього років або десятиліть, і яке велике терпіння, і яка незламна віра. В цих дивних зустрічах, розкиданих на неймовірних безвістях часу, була зваблива тривалість і ота ні з чим незрівнянна принадливість земної путі, яку кожному з нас судилося пройти саме таку, яка записана в книгу життя, щоб зазнати всіх розкошів, щастя і краси і належно зготуватися до переходу в інший стан, в інший світ, дійти до кінця, де лежать володіння безконечності.
Шульга стояв на порозі тої самої кімнати, що й десять років тому, і не наважувався туди ступити. По той бік круглого стола, в химерній поплутаності тонких тіней від шовкового абажура розгублено загорталася в ситцевий халатик, під яким нічого не було, Юлія, його Юлія, яка чомусь досі не побачила, не впізнала ІІІульги, може, через те, що дивилася тільки на антрацитового чоловіка, що вигніздювався на табуретці навпроти неї і грізно шарудів паперами в бездонних, мов торби, кишенях свого антрацитового пальта.
—Ось тут маємо, — нарешті ляпнув на стіл якогось папера Швед, — що ми маємо? Законний документ. Ордер на дане житло, в якому ви, громадяночко, проживаєте тищечком–нищечком, тобто незаконно. А тепер законно проживатиму я. Вам же в двадцять чотири години пропонується з усім своїм майном… А де моє майно? Студент, чого стоїш? Давай, перенось усе сюди!
З усього мовленого жінка вловила тільки слово «незаконно», і воно спрацювало в ній, мов сталева пружина, вже не було сором’язливого кутання в ситцевий халатик, не було розгубленості й безпорадності, жінка перехилилася всім тілом до антрацитового чоловіка і обурено вигукнула:
—Як то незаконно! Це дім моєї тітки Килини. Вона з дядьком Єгором самі й ставили цей дім ще до війни. А тоді дядько Єгор пішов на фронт і пропав безвісти, а тітка Килина…
—Все ясно, — не дав їй договорити прокурор. — Наказ Верховного Головнокомандуючого від 16 серпня 1941 року, підписаний товаришем Сталіним і всіма членами Ставки. Всіх, хто здався в полон, пропав безвісти, перейшов на бік ворога, вважати порушниками присяги, зрадниками Батьківщини, а їхні сім’ї так само зрадниками з усіма обставинами, що витікають з цього… Де ця ваша тітка Килина? Досі не в Сибіру? Посприяємо…