Він, мабуть, порвав усю одіж на Ольці, порвав на собі, розметав пишні подушки, розметав постіль, розметав це м’яке, як теплий віск, і туге, як стаЛь, жіноче тіло, гірке й солодке, мов дикий мед, прекрасно–довершене в кожному вигині, неначе витвір найвищого з мистецтв, і водночас примітивне, зведене до сліпої хтивості, до божественного бруду, до того, що зветься природою, а насправді б мало зватися вмиранням, смертю, безнадійною загибеллю. Ми всі лиш діти природи і діти смерті. Чоловіки й жінки, чоловіки в жінках і жінки в чоловіках. Тваринний стан, декорований так званими людськими елементами. Цивілізаційне маскування. Камуфляж. Добровільне придурювання.

Шульга не хотів придурюватися після тої ташкентської ночі. Є на світі єдина жінка, а більше немає нічого. Була омана, якій він піддався на краю війни, але то тільки омана; він не піддався, не повірив, уперто ждав, що Юлія прийде до нього з темної азіатської ночі і загасить той дикий вогонь, що розпалила в ньому, і загасить його жагу, бездонну внутрішню жаждивість, і вони вдвох не просто визволяться від гніту пристрастей, а й осягнуть дику владу над силами природи, вирвуться з мертвого кола обмежень, покінчать з найстрашнішою людською карою — розумом, бо справжня свобода починається тільки там, де зникає розум, де розтрощуються кайдани розуму, кайдани цивілізації і де починається радісне занурення в здичавіння, в хащі, в первісний хаос…. Щось там угорі билося, колотилося, несамовитіло, обурювалося, а внизу все потопало в блаженстві, в насолоді, в прекрасних катастрофах тіла, від яких немає рятунку, бо його ніхто не жде, не хоче і навіть лякається… Світ сам по собі не знає ні верху, ні низу, але людина приречена до знання і приречена бути роздертою між цими нез’єднуваними полюсами, між двома взаємоворожими сферами, між інстинктом і духом, між розумом і підсвідомістю, між святістю і гріхом… Шульга не хотів жінки заради жінки — він хотів тільки Юлію. Олька для нього мусила стати Юлією, і вона стала нею, була нею і тільки нею, яке чудо, який страх і яке визволення!

Здавалося б, у її тілі для нього не могло бути жодної таємниці, але щомиті несподіванки, десь зойки, схлипи, скарги й звинувачення, а в глибинах знеможені стогони і прекрасні ридання, і від цього вона ставала ще дорожчою для нього, суцільним повабом, залассям, тим обіцяним вирієм вічності, в який він готовий був полетіти навіть без надій і обіцянок на повернення, зникнути безповоротно, радісно щезнути, самознищитися, самовбитися…

Це солодке, неповторне, райське тіло. Не примітивна плоть, не пристрій для насолод, а щось неземне, елізіум, едем, моє щастя, моя надія, моє багатство, моє все… Йому хотілося стати людоїдом. Тільки для того, щоб з’їсти цю жінку, сховати, замкнути її в собі, для себе, для…

—Олю! — постогнував він знесилено. — Олю–лю–ю!..

А її молоде потужне тіло здригалося в розгублених риданнях, вона й далі безпорадно й безсило наставляла проти нього свої руки, вже й піддавшись, вона не здавалася, відступивши до самого краю безодні, вона ще сподівалася на порятунок, на чудо, на нездійсненне, і, проклинаючи свою жіночу безсилість, караючись за ті неземні втіхи, яких не змогла зректися, Олька робила останні спроби порятуватися від остаточного понищення, відчаєно відпихала Шульгу від себе (пізно! пізно!), безсило шепотіла:

—О Боже, гріх же який!

—Заспокойся, моя люба, — лоскотав їй вухо своїми грубими губами Шульга. — Ми з тобою не знаємо гріха. Весь світ грішний, а ми безвинні…

—А стид? Ми обоє голі, як дикі звірі!.. Я не можу так!.. Я не мо…

Він не дав їй договорити, запечатавши її майже дитячі в їхній безпорадності уста грубим цілунком, позбавивши мови, безжально відкабетувавши цю розгублену жінку від її звичного оточення, від усього світу, навіть від усіх богів. Жінка в постелі — верховна богиня, а чоловік тільки її слухняний жрець; та хіба не жерці керували й воловодили світом, тим часом справжні боги і богині розгублено і благородно німотствували?

—Вікна! — жахалася Олька. — Люди ж побачать! Вікна ж не затулені.

—Хай бачать! — Шульга майже кричав. Бо й хто б зміг стриматися над таким жіночим тілом? Хто б зміг?

—Два віконця! — схлипувала Оля. — Боже ж мій, два віконця! Там же занавіски. Чи воно затулено? Люди ж побачать, який стид, яка біда!.. А ми голі, як ті звірі…

—Як діти, — втішав її Шульга, — ми як діти, Олю, заспокойся! Як діти, а може, і як святі…

—Ой, сьогодні ж святий день, а ти мене мучиш і терзаєш! Не муч мене! Ой, не муч!..

Шульга мовчки пестив її тіло, тихо і ніжно пестив, як тепле сонце розімлілі ниви, яке щастя, що сьогодні саме святий день, і, може, саме в цей день він нарешті знайшов своє, здавалося б, безнадійно втрачене божество, і ось воно тут, у цьому степовому, скіфському смаглявому тілі, божество й блаженство, закон природи, і людська благодать.

Коли напіврозгублений, з своєю юнацькою чистотою і недосвідченістю в тій далекій ташкентській ночі Шульга спізнав жахливе в безконечному повабі жіноче тіло, розпростерте вже й не під ним, а мовби в диких безмежностях Азії, він, навіки збаламучений і отруєний пекельним трунком, міг би сторч головою кинутидя в розверзле жерло вулкана насолод, піддатися дії неусвідомлених стихійних сил, відкинути спогадування, розправитись з пам’яттю, жити хвилею, імпульсом, солодкою судомою… Що йому Азія? І що в тій Азії? Смагляве жіноче тіло, витке, як ящірка, болісно цнотливе при світлі і дико безсоромне в темнощах, у страшній континентальній пітьмі, від якої немає рятунку?

Він утікав од Азії, і далі й далі на Захід, йому пересихало в роті від самого слова «схід», він хотів забути і Азію, і Схід, визволитися з–під їхньої руйнівної влади, порятуватися в звичному спокої Європи, в точній геометрії її міст і розпланованості її душ, йому здавалося, що вже в першій європейській жінці він знайде вибавлення від тої первісної азійської хтивості, яка отруїла йому кров і душу, може, тому так необачно піддався скаліченому вищою освітою капітанові Сухорукову, який сповідував цинічне переконання великого коханця Казанови: коли не можеш бути богом в садах, сатиром в лісах, будь вовком у кошарі. Шульга тоді ще нічого не знав про Казанову, його не цікавив замок графа Вальдштейна в Духцові за кілька кілометрів од Тепліце, де, мов підстрелена пташка, падала в пожадливі долоні радянського майора–танкіста безпорадна, розгублена мельничиха, жертва війни, європейська жінка Ульріка…

Попервах йому здалося, що в тілі Ульріки і в тілі Юлії тільки дикі простори і більше нічого; та незабаром він здивовано виявив, що в цьому вигадуваному на бутербродах, шпинаті й гороховому супі, безпорадно м’якому тілі є щось від старовинних європейських міст: таємничі закутки, вузькі, як флейта, вулички, непередбачувано ламані лінії, прекрасні заокруглення, несподівані тупики і ще несподіваніші вільні зони, старовинні задумливі церковці–кірхи і пихаті палаци, замшілі мури, озеречка з білими лебедями, храми і тюрми, теплі вогні вікон і затаєність нічних вулиць…

Чоловіче тіло прямолінійне й жорстоке, як ніж. Переможець Шульга хотів тоді помститися над Європою і водночас визволитися від всевладної містичної сили Азії, а все сталося навпаки: упорядковано–камінний світ Європи був і перебув, а безладна Азія знов кликала його, заманювала солодкими обітницями спізнати дикість, яку ми втратили не знати й коли, віднайти її, як молодість, як усе безнадійно й безповоротно втрачене, бо, може, й сама молодість — це і є дикість, коли ти ще не віддалився від своїх пращурів, коли в твоїй крові ще більше мавпячого, а не людського… Навколішки, навкарачки між безсоромних мавпячих стін… і яке тобі діло до високих теорій, до філософії, мистецтв, історії, до держави, Комуністичної партії, товариша Сталіна і всіх богів, земних і небесних, — ти мертвий для всього цього, зате живий для безмежної всемогутньої природи, ти злився з нею, став не просто її часткою, а нею самою… Це чоловік у жінці. А жінка? Чи вона відчуває те саме, чи, може, щось інше, вище, не доступне для примітивної чоловічої душі?..