Назавтра після прем'єри, яка полишила в моєму житті слід незгладимий з причин, досить детально викладених вище, я після зміни біжу на колишню Глиняну гірку, а не на проспект Космонавтів, щоб проводжати додому Клементину або чекати, поки вона йтиме на репетицію балету, і зголошуватися в її добровільні охоронці. Ні, я кваплюся на площу Космонавтів, бо саме на площі Космонавтів стоїть будівля педагогічного інституту, нового інституту, недавно відкритого в нашому місті; а в тому інституті, в одній з його лабораторій, чаклує коло приладів біло-ніжне створіння, зване Валерією. Валерія-кавалерія... Щось легковажне вчувається мені чи то в цьому імені, чи то ще в чомусь. Може, мій вчинок — суцільна легквіажність? Я прибігаю на площу Космонавтів, забувши про все на світі, піддавшись шаленству серця, незважаючи на втому після зміни, незважаючи на дощ, який чеше сьогодні зранку, справжній весняний, буйний, щедрий дощ. Я прибігаю на площу Космонавтів засапаний, змокрілий від дощу і від поспіху. Площа величезна, будівлі тут стоять далеко одна від одної, сховатися ніде, нема навіть стовпа, щоб підперти його й постояти, чекаючи. А дощ періщить із щедрою зловтіхою, мовби хоче нагадати мені, що вже стояв колись я на цій самій площі, під таким самим, тільки й того, що осіннім дощем, та ще не сам стояв, а з Євгеном. Тоді ми так само ждали коло інституту, ждали, що вийдуть з нього дві дівчини — рожева й голуба, ждали й не діждалися. А якою ж буде сьогодні Валерія? Якої барви на ній плащ, якого кольору парасолька? І чи вийде?

Я мокну під дощем уперто, самовіддано й запекло, готовий стояти тут хоч до ранку, і нарешті достоююсь, поки з дверей інституту починають вибігати по одному, по двоє й табунцями дівчата й хлопці, статечніше трохи виходять викладачі, зовсім статечно — літні доценти. Я присуваюся ближче до виходу, щоб не прогавити Валерії, я намагаюсь зазирати під парасольки, пропускаю повз себе із сотню представників усіх поколінь і всіх можливих цензів освіченості — від середньої до вищої і до найвищої. Все це біжить повз мене, сміється, вимахує руками, вищить від холодних патьоків води поза шию, все це вистрибує і вигецує, але Валерії нема та й нема...

Я вирішую заступити ще на одну зміну чекання, мені однаково, хоч стоятиму тут до самого ранку, мені, як пролетаріату, нічого втрачати, крім кайданів незалежності. Нарешті я відчув усю неминучість закоханості, то чому ж би мав тепер відступати?

Біжить з-за високих важких дверей зграбна постать у білому плащику, я ще не розрізняю, хто б то мав бути, але вже точно знаю: вона. І Валерія теж, хоч і не сподівалася ніколи, що стовбичитиму тут я власною персоною, відразу впізнає мене ще здалеку і, не вітаючись, так ніби ми щойно бачилися, по-вчорашньому суворо заявляє:

— Домовляємося відразу: я йду в один бік, ви — в другий. Те, що ви мене знайшли, не означає нічого. Взагалі ніщо...

Я не даю Валерії докінчити.

— Ви не врахували одної обставини. Нас жде моя мама, і вона буде страшенно розчарована, коли...

— Ваша мама? Не розумію. Це що?

— А нічого. Я запрошую вас до себе додому. В дружню родину Черед. Домашні попереджені. Вас ждуть. Ви ж не можете розчарувати представників старшого покоління робітничої династії Черед, відмовившись...

Валерія сміється...

— Вчора я подумала, що ви трохи нахабний, і приписала це вашому лауреатству. Сьогодні ви вражаєте мене своєю наївністю. Ну, розумію ще чоловіка, який ждав би дівчину, щоб запросити її в кіно.

— Дешевий прийом.

— На лекцію про любов і дружбу.

— Це вже щось. Особливо коли лектор — з товариства «Знання». У них це здорово виходить. У кожного портфель набитий лекціями про що хочеш. Але я запрошую вас додому.

Ми вже йшли через площу, ми не розскакувалися в різні боки, як учора, сили миру й демократії святкували першу, хай незначну ще, але вже перемогу.

— Ви смішний, Дмитре. Нічого не знаєте про мене. А коли я одружена?

— Ваш чоловік нам не стане на заваді. Він сьогодні зайнятий перебиванням ніг доцентові Крижню, з яким ви вчора ходили на спектакль. Один нуль на мою користь?

— А коли я просто не захочу? Ви не чули від мене нічого про мою особу і не можете...

— Ви теж від мене чули небагато,— нагадав я Валерії,— можу, щоправда, повідомити, що я люблю ходити швидко. Та ще коли дощ...

— Ось уже й протиріччя. Вам хочеться втікати від дощу, а мені якраз не хочеться. Можу відкрити секрет: я захоплююсь підводним плаванням. Як ви ставитесь до підводного плавання?

— Надаю перевагу надводному.

— Вам забороняє ваша мама?

— Коли вибирати, то вона б воліла мене бачити над водою, аніж під водою.

— І ви, мабуть, не любите джазу?

— Валеріє,— попросив я,— не треба про джаз. Ви будь-що хочете знайти в мені якусь неповноцінність. За таких умов неможливий великий діалог між Сходом і Заходом.

— А хто в нас Схід, хто Захід?

— Схід — ви, я можу стати Заходом для самого себе, коли... Давайте домовимося так... Для першого разу... Ми йдемо до нас... Знаєте, де «Діловий клуб»?

— А що це таке?

— Ну, «Діловий клуб» знають усі...

— Ви надзвичайно самовпевнений. Вчора вам стало дивно, що я не чула про існування Дмитра Череди, сьогодні ви не можете уявити собі, що хтось не знає про якийсь «Діловий клуб».

— Пробачте... Я просто якось... «Діловий клуб» — так звуть будинок, де живу я з батьками. Він збудований ще до нашої ери, тобто до війни, і його тут справді всі знають... Ну, ви не знаєте... Але я, наприклад, не уявляв, що ви аквалангістка, і взагалі до вчорашнього дня не знав, де ви і хто... Але сьогодні для моєї мами була б прекрасна несподіванка... Я б сказав їй: «Мамо, це та дівчина, що я зустрів її торік восени, коли ми з тобою купували індика».

— Індик — це просто винятково! — засміялася Валерія.— Мені доведеться пристати на ваше запрошення, інакше... Інакше ви забудете індика і тоді... Тоді з чим же будете мене порівнювати?

— Ну, коли порівнювати, то я б порівнював вас... Шкодую, що наш заводський поет на вищих літературних курсах... Я б попросив допомогти. В нього здорово виходить. Ти не цариця, ти не княгиня, ти і не жриця, ти й не богиня. Бо, мовляв, що нам цариці, що нам княгині, що нам ті жриці, що нам богині? Радянські дівчата найвродливіші в світі!

— Це так пише ваш заводський поет? У вас навіть свій поет є? Вперше чую.

— Тепер я вірю, що ви справді аквалангістка.

— З чого це видно?

— У вас вигляд людини, яка щойно виринула з води. Ви про все вперше чуєте. Наївність на рівні дитячого садка.

— Вас виховували в дитячому садку?

— Не зазнав щастя. Мене виховували мої три сестрички. Всі вони старші за мене, і всі жінки, я ж — продовжувач прізвища Череда. Одну з них ви повинні знати. Вона одружена з Держикраєм.

— А хто такий Держикрай?

— Уперше чуєте?

— Уперше чую.

— Вчора він грав Шейха. Отой дурень у чалмі, що пролежав цілий вечір під пальмою. Ви його помітили? Але він не тільки шейх. За сумісництвом Держикрай — ще й начальник нашого нового цеху. Сподіваюсь, про новий прокатний цех ви чули? Про нього пишуть усі газети і радіо щодня говорить: «Наш цех — дітище останньої п'ятирічки».

— Вперше чую,— засміялася Валерія.

І мені вже почала подобатися ця наша гра, бо поки ми отак розбалакували, ми не стояли на місці, ми все ж таки кудись просувалися, і не кудись, а, треба визнати це відразу,— в напрямку «Ділового клубу», аж поки опинилися перед будинком.

— Тепер ми повинні зайти,— заявив я Валерії,— і не кажіть мені, будь ласка, що ви не чули про «Діловий клуб». Ось він перед вами, он світяться вікна третього поверху, там ви спробуєте фірмове блюдо моєї мами, яким ошелешений був навіть англійський капіталіст, що його довелося нам приймати, але вас ми приймемо ще на вищому рівні...

— І ми ділитимемося спогадами про індика, купленого вами минулої осені?

— А також про ваші три троянди. Дві червоні, одна біла.

— У вас непогана пам'ять. Але іноді пам'ять надмірно обтяжує людину. Скажімо, ви тримаєте в голові безліч непотрібних, зайвих речей, і від цього ваша голова стає важкою, і це заважає нам жити. Тримати в голові з минулої осені якусь дівчину — це протиприродно. Це відхилення від норми.