— Ну, гаразд. Коли тобі так хочеться,— похмуро промовив я і став спускатися на грішну землю, прекрасно розуміючи, що Шляхтич просто хоче мене делікатно зіпхнути на дріб'язкове заняття, знаючи, що зі своєю несамовитістю я наламаю дров за пультом. Але ким замінити Дмитра Череду? Кривцуном!

За одним з пультів-тренажерів сиділа чорноока метка дівчина, і було враження, ніби попала вона сюди просто з танців.

— Ви не з танцмайданчика, дівчинко?

— Так,— без будь-якого замішання відповіла вона.— Мене знайшов там товариш Шляхтич.

— Шляхтич?

— Так.

— А він що — теж танцював?

— Так.

— З вами?

— Ні, з своєю дружиною.

— А далі? Який зв'язок між цим,— я показав на пульт,— і танцями?

— Товаришу Шляхтичу сподобалося, як я танцюю.

— Танцюєте?

— Так. У мене виняткове відчуття ритму. 1 він сказав, що я можу стати геніальним оператором.

— Геніальним оператором?

— Так.

Ця чорноока від народження не відала про таке примітивне почуття, як скромність. Та не знала вона ще й того, що Дмитро Череда належить до найкращих учителів скромності.

Отож, почнемо!

— Значиться, так,— всідаючись поряд з ритмічно обдарованою дівчиною, сказав я.— Стежте за мною, за моїми рухами і, найголовніше, за моєю думкою. Перед вами стоїть неймовірно просте завдання. Протягом шестигодинного робочого дня, сидячи за пультом, встигати робити тридцять сім перемикань за кожні сорок секунд. При цьому, прошу зауважити, між п'ятим, одинадцятим, двадцять восьмим і тридцять п'ятим перемиканням слід робити паузи на чотири, дві, п'ять, одну і вісім секунд відповідно. І тоді, як співається в досить популярній пісні: «Не плачь, девчонка,— пройдут дожди...» Почнемо?

— Не збігається,— сказала дівчина.

— Що не збігається?

— Секунди. Тридцять сім перемикань за сорок секунд, а пауз виходить — двадцять секунд.

Ця дівчина знала не лише ритм, а ще й арифметику!

— Гаразд,— великодушно набавив я.— Візьмемо п'ятдесят сім секунд і поїдемо.

— А коли я зірвуся з ритму? — без недавньої впевненості спитала дівчина.

— Не раджу.

— Але це так складно. Мені навіть здалося: неможливо. Не встигають пальці.

— Не треба намагатися встигати. Треба мислити. Головою, руками і, коли хочете, пальцями. До цього закликає нас техніка і майбутнє людства. Отож, поїхали! «Не плачь, девчонка,— пройдут дожди...»

Ми працювали по-справжньому. Як казав колись наш заводський поет: «Ми працюємо всі, наче коні в вівсі». Або: «Ми працюємо всі, ніби вісь в колесі». В чорноокої справді було унікальне відчуття ритму. Коли б не моя захопленість Валерією, я, може, став би навіть знайомитися з цим дівчиськом. Гай-гай! Хоча, чесно кажучи, я потихеньку починав бунтувати в душі проти Валерії. Нащо ці вибрики? Втікати в Крим, писати зворушливі листи, а тоді прислати телеграму — мов суцільна образа: «Хочу, щоб ви були тут». А коли я маю свої власні бажання? А коли я зайнятий важливою роботою!

Під кінець зміни все ж стали шукати Дмитра Череду. Не станемо перебільшувати роль нашої скромної особи, але без неї іноді доводиться скрутно навіть таким людям, як Шляхтич.

Коротше кажучи, мене покликали. Оголосили по радіо, що просять. І я пішов. Моя учениця попросилася зі мною.

— Поглянути,— сказала вона.

Я великодушно дозволив. Ми опинилися в цеху, там ішла нормальна робота. Щоправда, коло мого робочого місця юрмилися якісь люди, але я відразу впізнав кореспондентів.

Звичайна справа, яка заважає людям займатися своїми справами.

Мене спробували зловити ще напівдорозі, але не на того натрапили. Зате моя учениця відразу гідно поцінувала переваги техніки в галузі інформації і, залишивши мене, приліпилася до хлопця, що тримав мікрофон так, ніби він кожному хотів дати його понюхати, чи що.

Хлопець не розгубився.

— Ваше ім'я, місце роботи і ваш ідеал для наслідування? — підсунув він дівчині мікрофон.

— Валентина Терешкова,— випалила моя учениця, забувши про власне ім'я, про все на світі, окрім бажання якомога швидше повідомити всім ім'я тої, кого хотіла наслідувати.

— А ви? — навздогін мені прокричав кореспондент, видно, сподіваючись, що я назву ім'я Гагаріна, і на цьому можна буде закінчити інтерв'ю для радіо. Та я вже був на пульті, на своєму пульті, де працював інший і не хтось, а саме Кривцун.

Там було ще кілька чоловіків, з ними — секретар заводського комітету комсомолу, гарний хлопець, розумний, молодець. Він підморгнув мені, непомітно знизав плечима, мовляв, даруй, що потривожили, але відбитися від радіо несила. Я відповів йому цілковитим порозумінням, підморгнув: мир, дружба!

— Ось, Дмитро Череда,— відрекомендував мене секретар комітету комсомолу,— я вже казав про нього. Радіослухачі знають Череду, тому в цій передачі хотілося б...

Мікрофон уже був у мене перед обличчям.

— Ваш герой для наслідування?

Я делікатно відвів мікрофон, показав на Кривцуна.

— Он Кривцун. Він сьогодні замінює мене. Йому по праву — перше слово.

Кривцун священнодіяв. Він творив за пультом, як Ріхтер за роялем. Він був з біса вродливий і фотогенічний, і всі пошкодували в душі, що немає тут відеомагнітофона, бо Кривцун гідний був навіть кольорового телебачення.

— Ваш герой для наслідування? — спитав Кривцуна кореспондент, і той дзвінко й життєрадісно гукнув у мікрофон:

— Василь Іванович!

Гукнув між ділом, трохи недбало, і журналісти трохи розгубилися. Вони чекали від Кривцуна ще якихось слів, доповнень, роз'яснень, але нічого не діждалися. Василь Іванович — і край!

— Так,— обережно наближаючись до Кривцуна, сказав один з радіожурналістів,— наші слухачі, звичайно, розуміють, що ви маєте на увазі славетного Чапаєва. Але хотілося б почути, які саме риси в Чапаєва привабили вас, людину, що працює в царстві автоматики і електроніки.

— До чого тут Чапаєв? — зі звичною своєю грубістю здивувався Кривцун.

— Але ж ви сказали: Василь Іванович.

— Василь Іванович, точно!

— Коли це не Чапаєв, то хто ж?

— Хто, хто? Касир нашого цеху Василь Іванович — ось хто! Поглянули б ви, яка перед ним завжди купа грошей. І ніколи навіть троячки не візьме! Оце витримка!

Журналісти не могли похвалитися такою витримкою. Вони злякано позирали на секретаря комітету комсомолу, мовби питаючи: що нас жде тут іще? Але той заспокоїв їх:

— Може, ви занадто Прямолінійно ставите запитання? Як думаєш, Череда?

— Та в мене сьогодні в голові каша. Нездатен думати.

— Що ж це ти? На тебе всі надії. В них он ціла плівка записана, не було тільки Дмитра Череди. А ти: каша?

— Коли говорити без мікрофона, — я вже починав лютитися на все це, — то я б сказав так: мій герой для наслідування — Шляхтич. А може в чомусь і Держикрай. Розумна голова.

— А хто такі Шляхтич і Держикрай? — спитав той, що з мікрофоном.

— Коли вони не знають, хто такі Шляхтич і Держикрай то навіщо сюди прийшли? — повернувся я до секретаря.

— Не гарячкуй, Череда,—заспокоїв він мене і популярно пояснив гостям, хто такі Шляхтич і Держикрай.

— Ясна річ,— уже в мікрофон говорив я,— як і кожен, я міг би назвати інші імена — великі, загальновідомі, недосяжні. Але ось я працюю з цими людьми, спостерігаю за ними, вчуся в них. Я перебував у дуже складних, можна сказати, заплутаних взаєминах з цими людьми, принаймні, з одним із них. Було чимало складнощів і з Шляхтичем, поки він обтісував, шліфував мене. Визнаю, що люблю цього чоловіка. Здається, готовий полюбити також Держикрая. Переходжу до любові!

Поки ж говорив усе це, билася в мені десь глибоко-глибоко думка про Валерію, ще жило в мені безглуздо-вперте бажання кинутися на її поклик, я рвався до неї нестримно, рвався і... не міг змусити до бігу свої неслухняні ноги.

1970, Київ

Загребельний П. А.

Твори в шести томах, т. 6.— К. : «Дніпро» 1981.— 560 с.