Санька стояла біля повітки, сипала поперед себе зерно, скликала курей: «Тю-тю-тю!». Купалася у сонці, буйне тіло і молодий голос, зграбні рухи, сміх в очах, на лиці, у всій постаті.

— Чого тобі? — насмішкувато спитала Козака.

— Сержант прислав.

— Все присилає. Сам він що — ходити не вміє?

— Просив сковорідку. Яєчню смажити.

— Сковорідку? Ти б до Надьки зайшов. Жде. Обіцяв прийти, а не йдеш,

— Бойові навчання.

— Та знаю. Чула. То зайдеш?

Він убіг до хати, побачив Надю на скрині біля причілкового вікна, непорушну й безпомічну, а де ще прекраснішу, як тоді, удосвіта, не знав, що їй казати, ніяковів од надміру грубої сили, що била з усієї його постаті, сили такої недоречної поряд з цією недолею тяжкою, з цією дівчиною, в якій жив тільки дух — майже цілковито безтілесній.

— Пробач, Надю, не міг вирватися.

— Але ж прийшов? Я така рада і така вдячна.

— Я на мить одну. Біжу! Наказ!

— Сядь хоч посидь. Отам на ослоні. Або ось тут ближче. Там у мене книжки, то ти їх відсунь.

— Я потім. Може, ще й сьогодні. Після обіду.

— Ах, який же ти…

Санька врятувала його, внісши велику сковороду і четвертину жовтуватого сала.

— А сало навіщо?

— Хто ж смажить яєчню без сала? Бери!

— Бери, бери! — подала голос і Надька.

— Ну, спасибі! Я все Султанову… Я йому скажу… Ми з ним…

Він побіг, мало не падаючи, поспішав, щоб зберегти в собі рішучість, тицьнув сковороду й сало Ардаб'єву, підскочив до Султанова, гаряче зашепотів:

— Товаришу сержант, їх треба відвідати! Бони так ждуть. Надя немічна, прикута до постелі, для неї це… Ви самі розумієте… Товаришу сержант…

Султанов мовчки кивнув йому, але вже й це була маленька перемога, раз не пролунало його тверде «Одставити!» або «Балачки!».

— Ну, що там у вас, Ардаб'єв? — поцікавився Султанов.

— Товаришу сержант, навіть сало є! А з салом можна й на цілий тиждень наперед наїстися!

— Ти що, у верблюда навчився? — зареготав Палярус. — Так той на півмісяця вперед наїдається. Давай і ти вже таким калібром!

А в яких я пустелях жив? — зітхнув Ардаб'єв. — За Волгою біля Каспію яка земля? Для верблюдів, а не для людей. Ось, кажете, гут жара. А хіба це жара! В нас он — крізь кожух пробиває!

Козак бачив верблюдів тільки на малюнках. А щоб кожухи влітку?

— Навіщо ж влітку кожухи? — здивувався він.

— Ось приїдеш після війни в гості, покажу тобі, — пообіцяв Ардаб'єв, метушливо розкладаючи вогонь, хоч це зовсім не личило йому.

Обід з піхотинським супом, кашею і артилерійською яєчнею видався на славу, кожен мріяв про статутну мертву годину на сонечку або під кущем бузини, і Султанов скомандував усім відпочивати, а Козака поманив до себе пальцем і неголосно звелів йому:

— Ідіть туди, у двір, і зустрічайте мене біля воріт. Я зараз прибуду. — Тоді гукнув до Борі: — Тетюєв, лишаєтесь за мене!

Що означало це загадкове «я зараз прибуду», Козак не міг збагнути, але розпитувати теж не мав права, тож мовчки козирнув і тихенько пробрався через город до обійстя. Наказано йти — треба йти. Звелено зустрічати — треба зустрічати. Біля мальв перед перелазом Козак постояв, очікуючи Султанова, але того не було. По той бік перелазу греблися й сокоріли кури, постогнували від спеки. З-під повітки долинало якесь постукування: «Стук-стук-стук! Стук- стук-стук!» Він перегнувся через перелаз, намагаючись роздивитися, що воно там стукає, але не побачив нічого, тоді переступив у двір, трохи пройшов по твердій стежці і лише тепер зміг розгледіти під повіткою Саньку. Присівши навпочіпки, вона невеличкою сокирою рубала на дріб'язок щирицю, яку, видно, щойно нарвала. І знов він не знав, як йому повестися. Підійти до Саньки, але як же без Султанова? А сержанта не було. Козак пройшовся по двору, тоді згадав, що сержант казав йому про ворота, попрямував туди і саме вчасно, бо з тієї піщаної дороги, що спускалася до. Дніпра, до обійстя завертав Султанов. Був верхи на своєму гнідому, в повному бойовому обладунку, з автоматом, біноклем, польовою сумкою, так ніби збирався в похід або на битву. Козак отетеріло дивився на командира.

— Ну, чого ж ви! — нетерпляче кинув йому той. — Відчиняйте ворота!

Ворота давно не відчинялися, Козак увесь облився потом, поки розхилив їх, кінь стриг вухами, вносячи Султанова на подвір'я, сержант легенько доторкнувся острогами до його боків, і кінь поскакав короткою риссю. Але скакати не було де, Султанов обкрутився раз і вдруге в тісному дворі, під'їхав до воріт, зіскочив з коня, кинув повідця Козакові.

— Прив'яжіть!

Той прив'язав коня і став, не знаючи, що робити далі.

— Ну? — підігнав його сержант. — Ведіть.

І Козак повів його під повітку, де вперто не стихало настирливе: «Стук-стук-стук!». Ну, клята Санька! Невже не бачила вершника, хіба не могла б кинути той осоружний бур'ян?

Йому сказано «ведіть», тому він ішов попереду, хоч і знав, ш;о це порушення порядку, але коли опинився перед Санькою, то відступив убік, хотів сказати: «Це сержант Султанов, а це — Санька», але в горлі йому пересохло і він не зміг здобутися на жодне слово. Відступився і кивнув головою.

Султанов зробив свій улюблений рух пальцями, поправляючи складки на гімнастерці, схитнувся замашним тілом до Саньки і промовив таке, що Козак не повірив:

— Здрастуйте, Золотиста Динька!

Козак теж знав, що Санька золотиста, побачив це вчора навіть у півтемній хаті, але йому й у голову ніколи б не прийшло сказати про це дівчині ось так, одразу, а Султанов зумів. З Саньки злетіла її насмішкувата неприступність, осипалась, мов зів'яле листя, дівчина підняла очі на Султанова і не могла відірвати погляду від сержанта, забула про сокирку, яку тримала в руці, забула про свою незграбну позу.

— Що це ви робите, дозвольте поцікавитися? — голосом, якого в нього Козак ніколи не чув, ласкаво поспитав Султанов.

— Бур'ян для поросяти.

— Ага. Ясно. Дозвольте? — він узяв з Саньчиної руки сокирку, тихенько відтрутив дівчину, поклав на дровітню оберемок щириці. — Це робиться так.

І застукотів сокиркою, як сікачем на кухні: тук — тук-тук!

Санька підвелася, обсмикнула на собі платтячко, поправила волосся. Султанов дивився на неї, не переставав сікти бур'ян, рука його рухалася ще швидше, у темпі вже просто неймовірному, але він не зважав на неї, так ніби то був якийсь сторонній пристрій, незалежний від тіла, і коли заговорив до Саньки, то так і здавалося, ніби тут два Султанови: один січе бур'ян, другий говорить.

— Вам личить отака буря на голові, — сказав Султанов. — Тільки таким і повинне бути волосся в тої, хто живе над Дніпром на такому урвищі. Я виріс у горах, тому можете мені повірити, Золотиста Динько.

— Мене звуть Санькою.

— А я — Султанов.

Він докінчив сікти бур'ян, підвівся, обтер руки. Санька ліниво повернулася до нього спиною і мовчки пішла з-під повітки. Мабуть, вона мала намір, як гостинна господиня, завести їх до хати, познайомити з сестрою, запропонувати частування. Але наткнулася на Козака, про якого, здається, зовсім забула, і хоч обійшла його, не кажучи й слова, та все ж ця несподівана перешкода збила Саньку з попереднього наміру, дівчина не стала йти далі, зупинилася біля хатнього причілка. Козак був тепер між Султановим і Санькою, не знав, що має робити, щомиті міг очікувати короткого сержантового: «Рядовий Козак, повертайтеся у розташування!», і все в ньому обурювалося з такої несправедливості, але Султанов і далі дивував його, не був схожий на самого себе, наблизився до Козака і тихенько, майже ласкаво підштовхнув його в бік Саньки і пішов сам тільки слідом за Веніаміном, обережно наближаючись до золотистої, пронизаної літом дівочої постаті, до Золотистої Диньки. Ступав м'яко, нечутно, як ласкавий хижий звір, що вийшов із гущавини на милування і на полювання, йшов спокійний, байдужий, певний, що жертва не втече, і вона справді не втікала, зустрічала поглядом чистих і спокійних очей, за якими Козакові ввижалося його дитинство, і миготливе світло крізь зелене листя, і пташині співи, і запахи землі, і голос ріки. А що ввижалося Султанову? Ніхто б не міг того вгадати. Молодість, степ, ріка — це діє на всіх однаково. Для Султанова треба б ще гір, горбатих, як його ніс, але тут була безмежна рівнина і доводилося жити її законами і її пристрастями також.