— Я тримаюсь, товаришу сержант, я нічого. А тільки оцей день… Невже сюди справді хтось може поткнутися?

— Запам'ятайте, Грановський: протитанкісти стають тільки там, де повинні йти танки!

— І вони підуть сьогодні? Ми стоїмо тут уже п'ятий день — і нічого…

— Підуть на п'ятий чи на шостий день, хоч через місяць, а наше завдання — не проморгати, зустріти і не пропустити. Ясно?

— Там, ще пехота не пройдет, и бронепоезд не промчится, угрюмнй танк не проползет… — замугикав Палярус, і саме на словах «угрюмнй танк» з степової дороги майже безгучно з'явилися з-за лісосмуги мотоцикли з колясками, один, другий, п'ятий чи сьомий і майже грайливо покотилися вниз, у долину, наближаючись до містка, вигулькуючи з-за придорожніх кущів — один, другий, п'ятий… І на кожному — по троє автоматників, у маскувальних, під колір достиглих хлібів, костюмах, у круглих кашкетах, з довгими, мов хижі дзьоби, козирками.

— Осколочним! — крикнув Султанов. — Вогонь!

Козак уже ввігнав у патронник снаряд, миттю

поданий йому Грановським, Боря Тетюєв смикнув за рукоятку, гарматка ревнула їм у обличчя і різонула поперед себе ніби велетенським серпом, оголюючи і саму себе, і всю вогневу, і обслугу, нищачи з таким трудом наведене зелене маскування, підрубуючи під корінь кущі дерези й бузини, вистригаючи навіть траву.

— Осколочним! — заревів Султанов. — Хто зарядив картеч? Вогонь!

Картечний снаряд, чи то розгубившись, чи то вважаючи, що саме так і треба, подав Козаку Грановський, а Веніамінові неймовірне збудження не дозволило роздивитися, що в нього в руках. Руки йому дрижали, перед очима літали чорні й червоні цятки, він ні чув, ні бачив, ні розумів тої миті, жив тільки страхом, що не встигне, запізниться, підведе всіх, підганяв, квапив, підстьобував себе: «Швидше! Швидше! Швидше!»

Картеч з сорокап'ятки б'є тільки впритул. До мотоциклістів вона не долетіла, а лише оголила перед ними гармату і вони побачили її і посипалися з мотоциклів, як сірі грудки.

— Зараз вони нас дзьобнуть! — пробурмотів Палярус. — Ох і дзьобнуть!

— Осколочним! — знов крикнув Султанов, бо вже один осколочний полетів і долетів. Бризнула чорна земля під одним з мотоциклів, він якось дивно видовжився, підстрибнув, а тоді роз'їхався колесами й коляскою в різні боки, аж смішно було дивитися.

Автоматники все ж сипонули густими чергами в бік вогневої, однак новий снаряд, влучно посланий Тетюєвим, примусив їх мерщій розвертати свої мотоцикли і в дикому грюкоті, чорному диму вихлопів видобуватися з балки в степ.

— Ще один навздогін! — скомандував Султанов, супроводжуючи мотоциклістів короткими чергами з свого ППД. — З карабінів — вогонь!

Припинили вогонь, коли мотоциклісти зникли за лісосмугою. Затихло оглушливе гуркотіння моторів, знову залягла тиша, і ніхто б не повірив, що ось щойно тут тривав бій, короткий, але однаково страшний й безжально-смертельний. Потрощений мотоцикл на дорозі по той бік балки був єдиним свідченням того, що тут відбулося. Здається, сіріло там і непорушне тіло ворожого автоматника, і Палярус перший підскочив до Султанова.

— Товаришу сержант, дозвольте зібрати трофеї!

— Які вам трофеї, Палярус?

— Там убитий фріц.

— Убитий — хай лежить. Нам треба негайно поновити маскування.

— А коли автомат? Дозвольте, товаришу сержант!

— Гаразд! Дозволяю зібрати зброю, коли виявите. Але обережно і швидко!

— Єсть швидко!

Та поки він бігав через балку і тягнув назад чорний автомат, пояс з парабелумом і цілу купу магазинів до автомата в брезентових чохлах, а всі на вогневій, не гаючись, взялися закривати гармату й передні окопи, знизу, від Дніпра, з'явилися Будник і Планкін, несучи на плащ-палатці щось тяжке й непорушне.

Султанов перший побачив їх. Не гукнув назустріч, ш;о вони несуть, нікого не послав на поміч, мовчки стояв, ждав, тоді зняв пілотку і витер собі обличчя якимсь невластивим йому дерев'яним рухом — раз і вдруге.

Будник і Планкін донесли свою ношу, обережно опустили на землю, відгорнули край плащ-палатки. В гімнастерці без ременя, без пілотки на голові, босий, на ній лежав мертвий Ардаб'єв.

— Так, — сказав Султанов, — скільки разів казав я Ардаб'єву не скидати чобіт.

— Ми йому теж! — захлинаючись словами, швидко заговорив вічно мовчазний Будник. — Ми хіба не?.. Кажемо: товариш сержант наказав коней в укритіє! А він каже: жалко. Хай попасуться трохи, каже!.. І пустив на траву… А сам чоботи, значить, і ремінь, і пілотку… Трава тепла ж… А тут з автоматів. Ми — в укритіє, а він, значить, коней переймати… Щоб теж в укритіє… І сперва коня вашого гнідого, товаришу сержант, а тоді дивимось, а воно…

— Куди його? — спитав Султанов.

— Ардаб'єва? В груди, значить, у серце. Одна кулька. І не видно, як ударила, а от… І коня вашого, товаришу сержант… Шию так і прострочило… Ваш кінь, товаришу сержант.

Султанов не помічав, що й досі проводить по обличчю зібганою в руці пілоткою.

— Юнь — це поганий знак, — півголосом промовив він. — Знак поганий.

Тоді стрепенувся, розправив пілотку, надягнув, обсмикнув гімнастерку.

— Поховаємо Ардаб'єва внизу перед вогневою, — сказав тихо. — Чесний був боєць, старанний і обов'язок свій виконав доблесно й до кінця.

Яму копали по черзі. Козакові було страшно дивитися на вбитого, але якась сила притягувала його туди, де лежав на плащ-палатці мертвий Ардаб'єв. Передавши лопатку комусь з товаришів, він піднявся на вогневу, став трохи оддаля від убитого, здригнувся всім тілом, зачувши позад себе шелест кукурудзи і чийсь шепіт:

— Веню!

То був Саньчин голос.

— Веню, ви живі?

— Ардаб'єва вбило.

— А ти?

— Бачиш же — живий!

— А сержант?

— І сержант.

— Отой тільки ваш їздовий? Ой бідненький! Він у нас з Надькою і вчора і сьогодні був, ми його підгодовували. Такий же добрий чоловік! І як же ви його поховаєте? Без труни, без нічого?

— Плащ-палатка — ото й труна для солдата, — намагаючись бути суворим, пошепки відповів їй Козак. — Втікай, поки ніхто не побачив. І не кажи

Наді, не розстроюй її.

— Вона й сама догадається. Прийдіть хоч вспо- койте її трохи. Прийдете з сержантом?

— Не знаю.

— Хоч завтра, як не сьогодні.

Він хотів сказати: «Я б хоч і зараз, та як Султанов?», але далі грав перед Санькою роль незворушного воїна, який не може полишити бойовий пост.

— Прийдемо — прийдемо, а ні — то й ні. Твоє

діло ждати…

Помстився Саньці за все Те приниження, якого зазнав од неї, а коли вона мовчки зашурхотіла кукурудзою, повільно віддаляючись, гірко пошкодував, і готовий був кинутися слідом за дівчиною, але в цей час тихо підійшли товариші і взялися за краї плащ-палатки з Ардаб'євим, і він теж приєднався до них.

— Ось так, Малий, — неголосно заговорив позад нього Палярус. — Сум у залі. Побачив убитого — вже не молодий. Тепер треба побачити живих…

— Товаришу сержант, — обізвався Грановський, — ви дозволите — я зіграю над Ардаб'євим реквієм?

— А що це таке? — не зрозумів Султанов.

— Похоронна мелодія. Написав геніальний композитор Моцарт.

— Коли геніальний — дозволяю. А тоді — салют!

Ще до вечора могли повернутися автоматники з

підкріпленням, може, й з танками, але розпечене сонце повільно скотилося в степи, темрява м'яко оповила змучених людей і ніч обіцяла спочинок.

Спали тривожно. Палала далека ніч, двигтіла земля. Тільки перед світанком залягла довкола тяжка тиша, але щось тривожне вгадувалося в повітрі і простір був, як натягнута струна, що ось-ось порветься.

Тоді прикотилося з степу глибоке глухе здригання землі, монотонне й уперте, ближче й ближче, тяжче й тяжче, ніби з того світу, залізна хода, залізний гуркіт, і грюкіт, і брязк, і скрегіт,

— Тривога! — закричав Султанов, який не лягав усю ніч. — По місцях! Танки! Приготуватися! Бронебійним заряджай! Приціл!..

Ще не сходило сонце, але повітря світилося такою прозорістю, що видно було степовий безкрай, і зелені луки над річкою, і Дніпро, і далекі лівобережжя з білими пісками і червоними лозами. І танк, коли він вирвався з-за лісосмуги, теж було видно виразно у всій його кострубатій вугластості, в залізній тяжкості й тупості. Він не сприймався, як щось живе, не думалося, що в ньому люди, вороги, насторожені, хижі, меткі й умілі в своїй справі нищення всього живого, — танк був тільки ціллю, залізною потворою, яку конче треба було зупинити, не пустити туди, куди вона рветься, бити й бити по ньому маленькими, мов дитячий кулачок, сталевими снарядами, хльоскати з замашними вилясками, поки зупиниться, спалахне, загугонить ревучим полум'ям, вибухне й розвалиться чорним залізом у чорному диму й кіптяві.