— Ви, люди, такі смішні! Навіщо вам знати чому, якщо ви вже знаєте що?

— Бо якби ми знали чому, ми могли б придумати, як нам вибратися звідси.

Знову сміх.

— Як же ви звідси виберетеся! Ніяк. Вони дуже добре придумали. Навіть вовкулаків не треба посилати. Тепер ви просто тут помрете з голоду — от і все.

— Ти так весело про це говориш, — Леля не могла повірити, що русалка каже всю правду. — Невже немає порятунку?

— Для тебе є.

— Який?

— Я тобі вже казала: йди до нас. У нас вони тебе не дістануть… — Русалка почекала Лелиної відповіді, не дочекалася й неправильно зрозуміла її мовчання. — Ти не уявляєш нашого життя, тому боїшся. Ми всі сестри, ми як одне ціле. Ми в усьому довіряємо одна одній. І ти станеш однією з нас. У річці багато їжі, в річці безпечно. Тут тебе ніхто ніколи не скривдить. Ніхто й ніколи — подумай про це! Я теж колись боялась, а тепер сміюся зі своїх страхів. А в тебе ж просто немає вибору — чи щастя з нами, чи смерть із ними.

На цей час сонце розгорілося, неначе в липні. Вода ввижалася теплою, ніжною, солодкою. Життя русалок раптом здалося їй безтурботним і радісним. Вони щасливі, бо вони є. Їм достатньо одна одної і їхньої ріки. Їм немає чого ділити. У них немає небезпек. Ні вовкулаки, ні сліпі пожежі, ні сови-лішаки, ні їдючі жаби — ніхто їм не загрожує.

— У тебе нема вибору, — повторила русалка.

— А в моїх друзів? — усміхнулася Леля.

— І у них нема — їм що так, що так не врятуватись. У нас вони не зможуть дихати під водою, а там, — русалка кивнула на кручу, — помруть із голоду… А може й не з голоду. Якщо по них хтось прийде.

Вона подумала й додала:

— Краще до нас. Бо там вони помруть без будь-якої користі. А ми хоч пса твого з’їмо. А хлопці ракам підуть. Теж нам користь.

— Не підуть вони ракам, — твердо сказала Леля. — Ми всі разом звідси виберемося.

Русалка розреготалася й зникла під водою. Вона досить довго не поверталася.

Коли ж знову з’явилася над хвилями, була дуже серйозна.

— Нічого не вийде у вас, — суворо промовила вона. — Не врятуєтеся. Тільки ти можеш врятуватися.

— Навіщо вам треба, щоб хлопці загинули? — спитала Леля.

— Навпаки, — тепер уже весело відповіла русалка. — Нам це не потрібно. Це ж не ми відгородили вас від дому. Нам краще, щоб ви всі троє жили — тоді їм буде якась противага. Бо йди знай — може, й на нас знайдуть якийсь засіб…

— Тоді допоможіть нам.

— Як же ми вам допоможемо? — Русалка була вкрай здивована. — Ми не вміємо дерева рубати. Тим більше — порожні.

— Пропустіть нас берегом, — попросила Леля.

— Ох і прохання! — Русалка удавано злякано схопилася за голову й пірнула під воду. Такі її часті купання вже почали дратувати. Тут життя вирішується, а вона прохолоджується! Втім, Леля здогадувалася, що русалка не прохолоджується, а радиться, а може, питає дозволу. Чомусь їй гадалося, що саме ця підводна пліткарка прониклася до неї довірою чи приязню. Тому вона весь час пірнає, щоб зі своїми старшими порадитися й випросити в них дозвіл щось Лелі повідомити. Через те й настрій русалчин після таких занурень дуже різко змінювався — внаслідок розмови, що відбулася під водою. Так думала дівчинка.

Вони чекали довго. І навіть Глина почав хвилюватися. Він не розумів, чому всі сидять без діла й навіть не розмовляють між собою.

Нарешті русалка повернулася. Вона була сумна.

— Ми вас пропустимо, — сказала вона. — Але ви все одно не пройдете. Там Чата. А повз Чату ніхто не пройде.

— Чата? — перепитала Леля.

— Так, Чата. Він чатує. Дивіться під ноги. Але це вам усе одно не допоможе. Повз Чату ніхто не пройде.

— Його можна перемогти?

— Ні. Але є й добра новина, — розсміялася русалка. — Чата не їсть собак. Просто топить.

Ото тобі й буде ага!

Була й добра новина: вийшло сонце. Івась тепер стояв у тіні, яку відкидав будинок Пластуна. Тінь накрила ямки, які тепер Івасеві не давали спокою. Але вихід сонця з-за хмар означав і те, що хлопчик може спробувати зазирнути у вікно. Адже ті вікна — попереду хати — тепер яскраво освітлені, тож якщо з’явиться голова дитини в задніх вікнах, її не помітять. Якщо, звісно, не дивитимуться саме в це вікно.

Але ж Івась прийшов сюди не ховатися, а шукати!

Він підкрався до вікна, прислухався до того, що діється в хаті. Там справді щось відбувалося, чулися кроки, постукування. А це означало, що Пластун чимось зайнятий, тож у вікно не дивиться.

Насправді Пластун дивився у вікно. Але не в те, в яке зазирнув Івась — у протилежне. Власне, він не дивився, а визирав. Бо тут же відійшов від вікна й заходився щось робити. Зрозуміти, чим він зайнятий, було непросто. Спочатку він підійшов до столу й ганчіркою змахнув з нього пил. Потім рівніше поставив табуретку, яка й так, на думку Івася, стояла рівно. Тоді відчинив двері, витрусив ганчірку, повернувся, повісив її на цвяшок біля рукомийника й почав мити руки. Це була довга історія. Він тер їх губкою, змивав, знову тер, знову змивав, при цьому щомиті визираючи в вікно, що виходило на переднє подвір’я.

Когось чекає, зрозумів Івась. І навіть відомо, кого. Видно, вона тут же й прийшла, бо Пластун заметушився, хутко ще раз обдивився кімнату й метнувся до дверей.

— Здоровий був, красунчику, — почувся Любин голос.

— Риві, ага, — радісно відповів господар, пропускаючи її в двері.

Івась відхилив від шибки голову, бо Люба, ввійшовши, неодмінно обдивиться кімнату, тож і його за вікном може помітити. Рипнули й хряснули двері. Після цього голоси стали такі приглушені, що Івась далеко не все міг розібрати. Власне, слів Пластуна він і так не розумів.

Пластун щось спитав. Люба відповіла:

— … здогадуються. Це не той.

— …?

— … підмінили, бо знали.

— …?

— Знову пішли до русалок, але… (далі дуже довго й нерозбірливо)… Хотіли обдурити. Вони нас запідозрили, стежать за нами. Ти нікого не помітив?

— Гоніні.

— Нічого не розумію. Їх нікого немає. Хай двоє пішли, а де решта? Де твоя…

—…

— Отож. Щось вони задумали. Треба знати що, бо знову перехитрують нас. Вони тоді мені голову відірвуть. Дивись, красунчику, тобі теж непереливки буде. Не тільки мені.

— … Ага!

— Ото тобі й буде ага…(знову нерозбірливо). Де кури?

— … Ага.

— Піди принеси. Нам без них довго не можна. І так невідомо, чи не занадто довго… (зовсім тихо).

— Ве су, ага.

— Ти що, ввечері! Зараз іди. Тільки обережно.

— А ти? — ці слова Пластуна Івась дуже добре розібрав.

— А я тут залишусь. Бо можуть прийти шукати. Я їх зустріну, хай начуваються!

— … (мішанина незрозумілих звуків).

— А ти зроби так, щоб не побачили. Що мені, тебе вчити? Чи тебе даремно Пластуном назвали?

У хаті почулися кроки, й Івась знову зазирнув у вікно. Люба й Пластун вийшли з хати. Дурник пішов до хвіртки, а Люба… Далі її не було видно. Аж раптом промайнула її голова в правому вікні. Вона йшла навколо хати! Сумнівів не могло бути — вона йде туди, де стоїть Івась! Тією ж стежиною, якою він сам сюди потрапив.

Нахилившись, він пробіг під вікнами до протилежного краю задньої стіни. Тільки вже завернувши за ріг, здивувався, навіщо він нахилявся, адже в хаті нікого немає. Однак то було пусте. Халепа, в яку він ускочив, виявилася страшнішою. З цього боку навколо хати ніхто ніколи не ходив. Колись, може й міг пройти, а тепер уже ніяк.

Зовсім поруч, за рогом, почулися Любині кроки. Потім звук кроків змінився — схоже, вона пішла по городу. Далі якесь шурхотіння, а після нього — несподівано для хлопчика — виразний стогін. Івась обережно визирнув із-за рогу, притиснувшись до дерев’яної стіни.

Ох і картина відкрилася його погляду! У кількох кроках від хати — там далі, за ямками — Люба лежала на траві, розкинувши руки, так само розкинулося навколо голови густе чорне волосся. Тіло її здригалося, пальці впилися в землю. Полуденне сонце світило їй просто в очі, але очі були широко розплющені — вона ніби вбирала в себе сонячне світло. Люба стогнала.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: