Весь день сьогоднішній пробіг перед Лелиними очима, і вона мусила визнати, що Лисий мав рацію, коли не хотів її відпускати. Вона й уявити не могла, як багато всього могло трапитися дорогою. А до мети подорожі так і не дійшли. Сонце пройшло свою найвищу точку в небі й повільно покотилося вниз. Треба повертатись. Отже, цю справу дівчинка остаточно завалила. Вдруге її ніхто не відпустить.

Втім, дорога сама по собі не така вже й довга. Якби вдалося зустрітися з ними зараз, то до вечора мандрівники б іще встигли повернутися.

— Лелю, я тебе прошу, — Василько втрутився в її думки. — Ходімо додому. Лесик нас уб’є.

— Не вб’є, — вперто відповіла Леля.

— А як йому самому буде?

Тут їй заперечити було нічого. Лисий відпустив їх усупереч волі Інженера. Якщо вони до ночі не повернуться, хлопцеві буде непереливки. Мало, що якось Інженерові треба в очі дивитися, так іще ж… Звісно, він нізащо не сидітиме склавши руки. Піде шукати. Вночі. І вони можуть розминутися…

Він може натрапити на ведмедя, якщо той повернувся до заростів ліщини, його може перестріти якийсь інший вовк — уночі така зустріч іще небезпечніша. Зрештою, він може набрести на ту кляту улоговину, до якої вони з Васильком ледве не втрапили… Безперечно, треба йти додому. Заперечити Василькові нічого.

— Поглянь на цю сосну, — сказала Леля. — Якщо ти допоможеш, я спущусь на той майданчик.

— Лелю!..

— Я довго не чекатиму. Півгодинки посиджу. Вийде — вийде. Не вийде — одразу підемо додому.

— Лелю!.. — Василько здаватися не хотів.

— Ти мені друг чи не друг? — вдалася вона до останнього аргументу.

Тут, зверху, стовбур був майже голий. Тільки один уламок гілки, власне, сучок, який нещодавно врятував Лелин арбалет. А за ним кілька кроків просто слизька кора, що лущилася під ногою, і стовбур ставав іще слизькішим. Тримаючись за довгу кленову лозину, зрізану щойно Васильком, Леля обережно спускалася по колоді, намагаючись не думати про те, як вона вертатиметься нагору. Мабуть, краще б лягти на дерево й спускатись, обхопивши стовбур руками й ногами. Але на ньому траплялися сучки, бракувало ще порвати одяг.

Вона була струнка й легенька. Але Василькові щойно виповнилося лише десять років, він був значно нижчий за Лелю й переживав, чи не стягне вона його за собою вниз.

Ноги її ковзали, з-під них сипалася дрібна луска кори й золотими кружальцями лягала на пісок далеко внизу. Дуже далеко.

Глина то присідав на передні лапи, то знову вставав на чотири, то лягав і, дрібно перебираючи лапами, підповзав до стовбура. І тихенько й тоненько скиглив:

— Ну куди тебе понесло? Чи ти не відчуваєш, як там небезпечно? А що як упадеш? Як же я зможу тебе виручити, коли ти так далеко залізла від мене?!

— Глино, лежати! — час від часу промовляв Василько, хоча, з останніх сил утримуючи лозину з Лелею, він не те що говорити не міг — дихав через силу.

Собаче серце рвалося до Лелі, але наказ Васильків Глина розумів, тому кинутися вниз стовбуром поваленої сосни не наважувався.

Аж ось лозина натяглася на всю свою довжину. Більше Василько допомогти не міг нічим — він і так уже впирався ногами в останнє кореневище, далі був голий стовбур. Лелі лишалося якихось два кроки до найближчих гілок. Вона повільно опустилася на коліна й спробувала закріпити край кленової лозини, настромивши його на сучок. Втім, сучок виявився не дуже гострим. Трохи пометикувавши, Леля вирішила затиснути лозину в розщелині іншого сучка. Щоправда, він був на лікоть вище, тобто ближче до Василька.

Далі вона вже на ноги й не зводилася — так і лізла рачки, п’ятами вперед. Тільки хітинової хатки на спині бракує, подумала Леля. Був би чистий тобі равлик. Коли ноги вперлись у велику гілку, що стриміла зі стовбура майже вертикально вгору, Леля полегшено зітхнула. Тримаючись за гілку, обережно звелася на ноги, розвернулась і швиденько спустилася майже на самісіньку верхівку сосни. А звідти легко зістрибнула на піщану приступку, від якої до води вів зовсім не крутий схил.

Однак спускатися туди вона не мала наміру. Її місце — саме тут. Так принаймні колись навчали жінки з їхнього села — близько до води підходити не можна.

Власне, вони її не навчали, а просто розповідали про свій досвід. Але, як з’ясувалося згодом, ніхто інший такого досвіду не мав. Тож можна вважати, що жінки її навчили.

Леля всілася на пісок обличчям до води й почала малювати гілочкою на піску казна-що, вдаючи, що на воду вона й не дивиться. Втім, казна-що не виходило. Виходила дуже схожа лиса голова, на яку їй довелося надіти бриль. Подібність одразу пропала. Власне, вона була, але не з тим Лисим, із яким вона ходила до Руїни, а з цим — теперішнім. Леля розрівняла пісок і почала спочатку.

Василько тим часом відтяг Глину за кущ верболозу в кільканадцяти кроках від сосни, знайшов зручну позицію, щоб було добре видно Лелю й плесо ріки під нею, наказав собаці лежати поруч, зарядив арбалет і завмер. Тепер його діло — чекати й не висовувати носа.

Припікало. Лисий зняв бриля й витер голову рукавом сорочки. Потім із відчуттям огиди надів бриля. Після повернення з Руїни батьків капелюх уже неможливо було носити. Борода сплів йому це ширококрисе очеретяне диво. Носити його загалом можна, тільки якщо нічого не робиш. Бриль був зовсім круглий і завеликий, тому тільки-но Лисий починав рухатися, бриль повільно сповзав на очі або на потилицю. Лисий благав Бороду зробити щось на зразок його старого капелюха, однак той відмовився.

— Я тобі не якийсь там… — казав Борода. — Що вмію, те й плету. Допетрав?

— Допетрав, — махнув рукою Лисий.

Зрештою, ходити з непокритою головою йому все одно не випадало. Він не Борода, в якого волосся не росте хіба що на очах.

Любина хатина стояла майже на узліссі. Зараз уперше Лисий подумав, що Любі, як нікому іншому, зручно залишати село непоміченою. Хоча далеко в цьому напрямку вона б не зайшла — за якусь сотню метрів лісок обривався. Там свого часу пагорб підмило повінню й утворилася висока круча. Ні спуститися вниз, ні піднятися нею до села не вдавалося навіть Довгоногому, коли в дитинстві вони бігали туди гратися.

З цього боку село й не охороняли. Пости вартових стояли правіше й лівіше — там, де ліс огинав яругу. Втім, Люба, безперечно, знала, де чергують вартові, тож для неї було зовсім не складно обійти і їх непоміченою.

Навіщо їй це, Лисий не знав. Він тепер зрозумів, що зовсім нічого не знає про цю вродливу самотню дівчину. Тільки те, що вона самотня, що ніхто не хоче з нею одружуватися через її лиху вдачу і що бабуся в Люби була ворожбиткою, зцілювала людей. Він би, може, й тепер не зацікавився нею, якби не дві обставини сьогоднішнього ранку. Перша — це зустріч із нею біля дому Інженера на світанку, а друга — те, що Люба крутилася біля дуба з таким дивним висотним пнем.

Тут цілком міг бути простий збіг, який нічого не означав. Ну, зайшла дівчина до Інженера. Той був старійшиною в селі й сам вирішував, кому до нього заходити, а кому ні. Ну, пройшлася повз дуб, привіталася з хлопцями, прогулялася ще собі до лісу та й повернулася. Випадковістю могло бути й те, що гуляла вона там, де її не могли бачити вартові, й те, що саме в цьому місці стоїть той незбагненний дуб. Усе могло бути звичайним збігом подій, ніяк між собою не пов’язаних.

Мабуть, тут більше важила дивна й неприязна поведінка Інженера після того, як хлопець повернувся з Руїни. Йому все було не так, він виступав проти всього, що Лисий пропонував. Навіть коли вже Лисий довів, що його пропозиції можуть бути корисними, як це трапилося з криницею. Тепер навіть дивно згадувати, що така проста ідея не спала на думку нікому з односельців раніше. Коли вже справу було закінчено і всі обливалися крижаною водою, щасливо регочучи, дехто з них пригадав, що колись чули про криниці, але цей спогад чомусь повернувся тільки тепер.

Власне, після криниці стосунки хлопця з Інженером зіпсувалися ще більше. Якби йшлося про когось іншого, Лисий міг би подумати, що людина просто заздрить йому. Але ж це був Інженер!