— Чувак, тут достатньо місця! Можеш розверта…

Але замість того, щоб розвернутися і поїхати назад, джип, вискнувши гальмами, почав розганятись. За мить він на повній швидкості понісся вперед — прямісінько у роззявлену пащеку дюн…

Здіймаючи стовпи куряви, ревучи, неначе реактивний винищувач на зльоті, «Chevrolet» здужав проскочити метрів сорок, перш ніж пустеля оговталася і зупинила нахабу. Цього разу пікап пірнув, наче плавець у воду. Днище з глухим «ш-ш-шурх!» лягло на пісок, колеса під розпачливе завивання двигуна заривались глибше та глибше, не знаходячи опори. Молодший з мандрівників, роззявивши рот від здивування, умлів коло скель і отетеріло дивився вслід машині. Він просто не міг осягнути того, що сталося.

Між тим чоловік за кермом продовжував відчайдушно тиснути на педаль газу. Тонни пилу і пустельного пороху заслали посутеніле небо. Скелі тремтіли, ніби корпус стотонної турбіни, відлунюючи передсмертний рик потужного трилітрового двигуна. Та марно. «Chevrolet» остаточно й безповоротно закопався у пісок і сидів, перелякано блимаючи фарами, неначе танк у засаді. Зрештою, водій капітулював, вимкнув мотор і вибрався із джипа. Спересердя він копнув ногою пісок і відчайдушно закричав:

— Man, I’m stupid! [2]

— WHAT THE FUCK WAS THAT?!! [3] — прогарчав його товариш, відчайдушно трясучи руками над головою.

— I thought we could have made it… [4]

— Як?! Як ти міг таке подумати навіть не обстеживши шлях попереду?!!

— Man, I’m stupid! — і, спираючись спиною на дверцята авто, старший чоловік важко з’їхав на пісок.

Розпачливі слова слабко відлунювали від шкарубких скель, моторошним потойбічним шепотом повертаючись до двох невдах, загублених посеред одного з найсухіших місць на планеті. А потім пустелю скував важкий пласт утробної тиші. На заході за дюнами зникали останні відблиски денного світла. Зі сходу від скель повільно повзла непроглядима темрява. Повітря скидалося на розігрітий сонцем пластилін. Неймовірно яскраві цятки зірок безгучно вмикалися на небесах, які давно забули, що таке хмари. І все це — в суцільній, в’язкій, непроникній безмовності. Здавалося, можна почути як скрипить пісок, що осідає з повітря на дюни.

Двоє чоловіків безпорадно застигли, наче манекени. Молекули темряви налипали на контури їхніх тіл, допоки вони не злились воєдино з вапняковими велетнями на сході.

На пустелю опустилася ніч…

Ну що? Зараз, гадаю, саме час знайомитись.

Отож, той, хто щойно легковажно похоронив новенький «Chevrolet» посеред безжалісних дюн, а тепер вкляк, неначе статуя, безсило спираючись на безпомічний джип, — це Ян. Ян Фідлер. Швед зі Стокгольма. Хоча, мабуть, більше чех, аніж швед, бо попри те, що все своє свідоме життя Ян прожив у Швеції і має шведський паспорт, за національністю він чех і народився у Чехії, ввібравши у себе з молоком матері всі характерні риси й особливості істинно слов’янської душі.

А той другий, що лишився ближче до виходу зі скель, а зараз стоїть, вперши руки в боки і тихо лається відразу чотирма мовами, — це я…

Усім привіт! Давно не бачились, панове.

Я цілковито переконаний: у житті не буває випадковостей. Навіть якщо котрась подія і видається на перший погляд неочікуваним збігом обставин, при більш уважному розгляді виявляється, що їй передував ряд чітких та логічно пов’язаних явищ, котрі всі вкупі призвели до того, що саме ця конкретна подія відбулася у конкретний час і у конкретному місці. Іншими словами, усякий епізод чи трапунок у будь-якій точці Земної кулі має об’єктивні передумови і одну або ж декілька причин, що безпосередньо чи побіжно посприяли його реалізації.

Основною причиною, таким собі поштовхом до зародження навіженої авантюри, яка врешті-решт привела мене на протилежний бік Земної кулі — аж на острів Пасхи, можна вважати одруження Еда. Точніше, навіть не саме одруження, а той факт, що Ед сповістив мене про цю прикру халепу, яка так підступно спіткала його на двадцять четвертому році життя, всього за якихось п’ять місяців до шлюбної церемонії, фактично не лишивши мені часу морально підготуватися до неї!

Перших два місяці я все ще сподівався, що мого друзяку попустить і він передумає. Втім, Ед, як виявилось, налаштований був серйозно, оскільки не просто запросив мене на весілля, а попрохав бути його best man’ом або по-нашому — старшим дружбою. На жаль, мій товариш навіть не підозрював тоді, що ранком наступного дня після гуляння мені доведеться спішно вилітати в Стокгольм. Слід також врахувати, що напередодні мені вирвали кутній зуб, завдяки чому моя права щока нагадувала німецький дирижабль, готовий до зльоту. І взагалі: тієї осені життя нагадувало за смаком прокислий компот, через що я надумав покинути аспірантуру в Швеції, бо вона вже мені, як ото кажуть, в печінках сиділа… Тож ви розумієте: в день весілля свого друга я був повністю деморалізований.

А до того ще Ян, отой чувак, який через вісім з половиною місяців попреться за мною на край світу і зажене наш джип у дюни по дорозі до Сантьяго, написав мені про зорі над островом Пасхи, і я подумав… Стоп! Бачу, ви вже геть заплуталися. О’кей, давайте тоді про все по черзі.

Насправді першим дзвіночком, що провістив майбутню велику подорож, став один маловідомий епізод з мого дитинства, якому спочатку ніхто (і я в тому числі) не надав жодного значення (через що частина писаних нижче подій записана зі спогадів Еда).

У дитинстві я був незвичайною дитиною. І не вундеркіндом, і не надзвичайною, а просто незвичайною. У ті часи, пригадую, всі інші дітлахи, мої ровесники, мріяли стати шоферами бензовозів або пожежниками. Рідше — лікарями чи артистами. То вже потім стало відомо, що у шоферів руки постійно смердять мастилом і діти на сусіда схожі, а пожежники завжди п’яні й отримують триста гривень зарплатні. Я про таке ніколи не мріяв, бо, кажу ж, був незвичайною дитиною і знав, що коли виросту, не стану ні пожежником, ні шофером, ні лікарем, ні льотчиком, ні якою іншою мацапурою. Я знав, що подорожуватиму. Саме у цьому й проявлялася моя незвичайність.

Довідався я про це одного липневого ранку, коли зненацька відчув усіма фібрами своєї юної, але вже неспокійної душі, що в мені живе необмежений потяг до мандрів та неабиякі бурлацькі здібності. Певна річ, причиною того стало чергове пригодницьке чтиво, яке я надибав у великій батьковій бібліотеці. Книга була старою й потертою (будьте певні, справжні пригодницькі книги мають бути тільки такими) і розповідала про славетного норвезького полярника Фрітьофа Нансена, який свого часу здійснив подорож до Північного полюса, пробувши в льодах Арктики повних три роки. До самого полюса Нансен так і не дійшов, зате наблизився до нього ближче за всіх попередників, заразом довівши, що завдяки сталевій витримці, вірі у свої сили та самоорганізації людина може вижити навіть у найскрутніших обставинах. Називалася книга «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», через що вона подобалася мені ще більше.