Тож гасати на «жучках» було дешево, прикольно і весело, хоч цього разу нас із Яном відмовили від «баггі». Вибиратися на Тунгурауа доведеться дуже високо, а тому в «жучка» просто не вистачить потужності. Довелося переплачувати і брати в оренду повнопривідний джип.

Перетнувши місток через прірву, на дні якої переливалася сріблом вузька нитка Пастаси, ми почали дертись нагору. Дорога була дуже крутою. Місцями крутизна схилу сягала 60є і навіть більше. Ширина шляху дозволяла проїхати лиш одній машині, тому, коли хтось траплявся на шляху, доводилося здавати назад до найближчого розвороту, а там поволі розминатися, ледь не обтираючи один одному борти.

Втім, людей та машин по дорозі майже не траплялося. Зрідка ми натикались на невеликі групи корів, що паслися на схилах гори. Я дивився на них і чудувався, як вони можуть втримуватись на практично прямовисному гірському узбіччі. Лиш одного разу нам трапився пастух, який, закинувши на плече довгого дрючка, пішки спускався у долину Баньоса. Я спитав у нього про корів:

— Це, мабуть, спеціальна порода, навчена скелелазінню?

— Зовсім ні, сеньйоре, — відказував чоловік, — це звичайні корови.

— Але як тоді, в дідька, вони тримаються на прямовисному схилі? Трапляється, що вони падають униз і розбиваються?

— Та це нормальне діло у нас, — сміючись, розказував еквадорець, — корови часом зриваються і падають. Ото бува сидиш собі на подвір’ї, з онуками бавишся, шашлики на вечерю смажиш. І тут ні сіло ні впало — трах-бабах! — мангал на друзки, морда в золі та кетчупі: корова прилетіла…

Десь за годину ми вибрались на вершину гори. Далеко-далеко внизу розпластався Баньос. З такої віддалі я вже не міг розрізнити окремих будинків. Поселення мало вигляд звичайної плями, затиснутої посеред густої зелені глибоченних проваль та Анд. Вищими за нас були тільки передавальні антени та височенні стальні опори електропередач. Навіть хмари повзли трохи нижче вершини, закутуючи її з усіх боків, наче хвилі, що накочуються на острів посеред океану. Лиш іноді якась неслухняна хмаринка відбивалася від своєї «отари» і налітала на нашу вершину. Диск сонця тьмянів, тіні розмазувались, а щоки, ніздрі та шию лоскотали невидимі краплинки вологи.

Прямо навпроти нас здіймалося абсолютно голе жерло Тунгурауа. Як і нашу вершину, його оточувало кільце пошматованих хмар, які, гнані штормовим вітром, завзято кидалися на вулкан; далі йшла абсолютно чиста від хмаровиння ділянка — могутній сіро-чорний конус без жодного натяку на рослинність; нагорі проступали блідуваті мазки вічних снігів. Над кратером клубочилася пара впереміш із сіруватим димом та випарами, що сочилися з жерла. Самого вогню при денному світлі, на жаль, не було видно, але й без того картина заворожувала, примушуючи забути про все на світі…

Минуло кілька годин, перш ніж ми поїхали назад у долину. Спускатися було ще важче, ніж підійматися. В салоні позашляховика страшенно смерділо горілим — так сильно під час спуску нагрівались гальма. Ян кермував, а я напружено видивлявся дорогу, розуміючи: якщо зараз раптово відмовлять гальма, жодна сила не зможе врятувати нас від неминучої гибелі.

Втім… воно було того варте.

Саме того дня після повернення з поїздки до Тунгурауа, схилившись над вечерею в одному з ресторанів Баньоса, я випадково помітив простеньку карту, на якій не було ні гір, ні річок, ні міст чи доріг. Нічого, окрім еквадорського кордону і… вулканів. Розлоге біле поле, що позначало територію Еквадору, лежало рясно всіяне маленькими трикутниками. То було щось неймовірне! На якийсь час я навіть утратив апетит, а таке зі мною буває дуже рідко. На звичайних географічних картах та атласах, як правило, позначають усього кілька найвищих вулканів. Затерті серед сотень інших назв, позначок та рисочок, ті імена не несуть жодної інформації. Вони не робили того приголомшливого враження, що справила на мене карта вулканів на стіні в ресторані.

— Еквадор — це не країна, — прошепотів я сам до себе, — це просто якась порохова бочка. Справжнісіньке царство вулканів…

Утім, серед еквадорців співіснування з такою кількістю смертельно небезпечних сусідів не викликає великого занепокоєння, тривоги чи страху. Люди, схоже, цілком звиклися з думкою, що одного дня земля може вибухнути у них під ногами, а з неба почне падати каміння. Вони сидять у кафе, з насолодою курять дешеві цигарки, неспішно цмулять міцну каву чи гіркувате пиво і спокійнісінько обговорюють останній землетрус або ж сперечаються про дату наступного виверження того чи іншого вулкана. Дітей у школах ще змалечку вчать, як поводитись у випадку сильних підземних поштовхів — точно так, як у нас в Україні вчать первачків правильно переходити дорогу. У кожній будівлі в одному з проходів обов’язково висить спеціальний знак: літера «S» на фоні косих зелених смуг із написом «Zona seguridad de sismos»[46]. Такий знак свідчить про наявність у вказаній стіні основних несучих опор будівлі. Саме в таких місцях рекомендують ховатися, якщо землетрус застукав вас зненацька. І лише тоді, коли поблизу немає жодних сховищ, позначених літерою «S», слід вибігати на вулицю.

Все це навело мене на думку, що для людини не існує почуття абсолютного страху. Багато еквадорців живуть у постійній напрузі, підставляючи себе й своїх дітей під реальну небезпеку. Втім, жоден з них навіть і чути не хоче про те, щоб переїхати ближче до океану чи в будь-яке інше місце, тільки б якдалі від грізного й вередливого Тунгурауа. Про зміну місця проживання не може бути й мови! Якою б страшною не була небезпека, вона перестає викликати страх у людей, коли їм стає достеменно відомо, чого саме боятися і як з цим боротися, коли вона стає невід’ємним атрибутом повсякденного життя. Вулкан — є, вулкан — горить, і від цього нікуди не дінешся, тому замість того, щоб повсякчас перелякано хапатися за серце від кожного ледь помітного поштовху під ногами, краще сприймати усе як належне і покладатись на долю — ось психологія людей, що населяють Анди довкола Тунгурауа.

Та все ж, еквадорці — унікальний народ, розмірковував я. Ось вони сидять переді мною, закачавши рукави сорочок, після важкого трудового дня, помаленьку п’ють своє пиво, веселяться, жартують, а за вісім кілометрів на північ від Баньоса палає пурпуровим полум’ям п’ятикілометровий вулкан, який одного дня дощенту може спалити їхні домівки, знищити все добро, нажите тяжкою працею…

А тоді я пригадав вершину грізного й приголомшливого Тунгурауа, закутану пухнастими білосніжними хмарами. Голий кратер з чорними борознами — страхітливими слідами лавових потоків, схожими на шрами на бронзовому обличчі індіанського воїна. Дужий вітер, який вривається під кофту, намагаючись скинути тебе з вершини. Весь світ, дріб’язковий, порожній і безпомічний, зіщулився десь далеко-далеко внизу.

Воно того варте…

Вулкани Еквадору

FRONTERA [47]

Наближаючись до Уакільяса (Huaqillas), я зовсім не думав про те, що ми творимо щось героїчне. Згодом якийсь американець у хостелі в Лімі, столиці Перу, почувши, що ми з Яном перетинали кордон самотужки, схопиться за голову і злякано заволає:

— Ви сунулися туди самі? Ви справді не мали з собою гіда?! Та ви «крейзі», хлопці! Господи, ви просто ненормальні!!!

Але це буде пізніше, значно пізніше. Того дня, залишаючи рано вранці Куенку (Cuйnca), фінансовий центр Еквадору, де банків більше ніж пивничок і бомжів, я ще не знав, що Frontera є одним із найнебезпечніших місць на всьому південноамериканському континенті, жорстокою і дикою місциною, де людське життя не варте й півсотні американських доларів, а поодинокі мандрівники частенько зникають безвісти [49]. Я й гадки не мав, що Frontera — це зовсім не кордон, це особлива територія, яка живе за власними жорстокими правилами та законами, незрозумілими нормальній людській логіці.