Взагалі їжа у Перу (звісно, за винятком столиці) коштує нечувано дешево. На півтора-два долари можна наїстися до гикавки, за три долари ви ризикуєте померти від переїдання, якщо ж ви платите за вечерю більше ніж чотири долари, значить ви — американський недотепа-турист, якого безсоромно обманюють. У більшості страв переважає м’ясо (кілограм свіжої телятини на ринку коштує не більше 1€), часто за величезними шматками свинячої чи яловичої м’якоті на тарілках не видно гарніру.
Розправившись з вечерею, Ян потюпав до хазяйки розраховуватися (сьогодні була його черга платити за їдло), а я вмостився, надувши вітрилом черево, коло дверей забігайлівки — чекав товариша. Зненацька… навколо стало темно. Навіть не темно, а чорно. Так чорно, що після яскравого світла від магазинних вітрин та вуличних ліхтарів я не міг розгледіти власну долоню на відстані витягнутої руки.
Навпомацки просунувшись до виходу, я визирнув на вулицю. Теж темно. Навіть не темно, а, хай йому грець, чорно. З переляку я подумав, що, либонь, щойно нажерся так, що в мене очі полопали. Втім, задерши носа догори, розгледів на чорному небі сяючі краплини зір. Значить, попри те, що шматки м’яса випирали з мого стравоходу, очі поки що не втратили здатності бачити. Це добре, зітхнув я полегшено. Проте, опустивши погляд назад, переконався, що на землі темряви не поменшало.
— Що це таке? — звернувся я, сам не знаючи до кого.
У відповідь — непробивна тиша. Глуха пітьма огорнула мене, немов ватою. Наска завмерла, принишкла й не дихала.
«Фен-шуй, — подумав я. — Просто якийсь повний фен-шуй».
Зрештою, до мене пробрався Ян і повідомив, що в усьому місті вибило світло. Хазяйка забігайлівки додала, що електрики, певно, не буде до ранку. Наостанок чех намацав мою руку в темряві й хрипло прошепотів:
— Чувак, це все не просто так…
— Ти про що?
— Я про череп…
У відповідь я лиш розреготався:
— Не плети дурниць!
Незабаром усе навкруг заворушилося, зашаруділо й зарухалось. Хтось неквапом човгав по розплющеній темрявою вулиці, з-за рогу долітали приглушені голоси, і я здогадався, що для жителів Наски раптове зникнення світла, схоже, не стало казна-якою подією. Після хвилинного паралічу місто продовжувало жити якимось особливим, темним і моторошним життям.
Аж тут я зрозумів, що у нас із Яном виникла одна невеличка проблема: цей вечір був лишень другим нашим вечором у Насці, тож, незважаючи на те, що містечко налічувало всього два десятки кварталів, я ще не настільки вивчив ці два десятки, щоб у повній темряві розшукати серед них наш хостел.
Кілька хвилин ми з чехом запально сперечалися про те, куди нам треба йти. Зрештою, сяк-так узгодивши напрямок, ми, наче піонери, взялись за руки і обережно посунули в напрямку ймовірного розташування «Hospedaje Brabant». Пройшовши метрів сто, я заявив, що ми вже досягли свого кварталу і тепер мусимо повернути ліворуч, проте Ян рішуче запевняв, що нам слід пройти навпомацки ще один квартал. Будучи впевненим у своїй правоті, наперекір воланням товариша я звернув ліворуч і, впираючись обома руками об стіну якогось будинку, почовгав уперед.
— Та це не той квартал! — горлав за моєю спиною Ян, обмацуючи цегляну стіну на розі. — Чувак, ми не туди прийшли! Нам ще цілий квартал топати до хостелу!
І тільки-но я повернувся, щоб заперечити йому, мовляв, не сперечайся, я краще знаю, аж у той же момент — трах! ба-бах! — з усього маху втулився мордякою якраз у бляшану вивіску «Hospedaje Brabant».
— God damned! Не той квартал! Не той квартал! — зарепетував я, перекривляючи чеха. — Я щойно ледь не продовбав дірку у вивісці нашого хостелу!
— Це все… це все тебе череп карає… - прошепотів за моєю спиною товариш, але я його, на жаль, не розчув.
Електричний дзвінок у «Brabant’і», зрозуміло, не працював, тому ми досить довго гримали в двері, поки господиня почула і впустила нас усередину. Голландка квапливо повідомила, що на весь «Hospedaje Brabant» знайшлася лиш одна свічка, і стоятиме вона (свічка, не хазяйка) в холі на рецепції. Я сказав, що ми, в принципі, не заперечуємо, нехай собі стоїть.
Усі постояльці «Brabant’у» зібралися в центральному холі. Ніхто не хотів лишатися на самоті у темряві.
Миршавий вогник свічки боязко тремтів, розмазуючи темряву по кутках. На стінах довкола стрибали химерні тіні. Кілька бекпекерів по черзі переказували усілякі містичні історії, що трапилися з ними в різних куточках світу, наганяючи жаху на довірливіших постояльців. Ми з Яном теж там сиділи, неуважно слухаючи їхні дитячі теревені.
Незабаром Ян підвівся, збираючись залишити хол, і щось бовкнув, проходячи повз мене. Здається, щось про те, що йому набридли дитячі страшилки і він йде на терасу, подивитися на зорі. Саме на ті таємничі зорі, котрі, за версією Марії Райхе, спонукали древніх насканців виорати лініями цілу пустелю. Я не дуже вслухався у його слова, бо несподівано відчув дещо, і це дещо з наростаючою силою крутилося, сіпалося й хвицалось у мене в животі.
Через якусь хвильку мій живіт загорлав голосніше й настирливіше. Він наче заговорив якоюсь незнайомою мовою (так у фантастичних фільмах пищать і перегукуються між собою зелені чоловічки). З боку справді здавалося, що в мене вселився інопланетянин. Після кожної розкотистої «репліки», що вилітала з надр мого черева, сусіди-бекпекери кидали в мій бік підозрілі погляди і помаленьку відсувалися врізнобіч.
І правильно робили, бо… Бо потім… Мені просто страшно розказувати, що почалося потім… Отому «інопланетянину» різко забаглося назовні. На щастя, я правильно оцінив ситуацію, тому, ні секунди не гаючись і несамовито горланячи «Стережись!», вихором помчав у туалет, перекинувши на ходу два вазони, які стояли на підлозі в коридорі.
Якби не моя вроджена здатність швидко й енергійно реагувати на критичні ситуації, я міг би й не встигнути. Але я встиг. Таке, знаєте, тільки в кіно показують: якби забарився хоч на секунду — все, вважайте, Всесвіт накрився б мідним тазом. Потому я вчепився руками за обідок філософської чаші, вперся ногами у стіни обабіч чаші для роздумів, аби мене ненароком (а точніше, за всіма законами реактивного руху) не винесло через дах хостелу, а тоді, наповнюючи кабінку клозету звуками неземної краси, почав шматками випускати «інопланетянина».
А в очах стояв той бісовий череп зі страхітливо виряченими очницями…
Несподівано до моїх вух долинуло тихе шкрябання. Звук долинав звідкись від вхідних дверей клозету. Я рвучко повернув голову і вирячився ще більше. Думав, ще трохи — і очі просто висковзнуть з орбіт, мов у дитячих мультиках, проте не розрізняв нічого окрім густої, мов сира нафта, пітьми. Несміливе шкряботіння поволі переросло у настійливе стукання; кілька разів смикнулась дверна ручка. У темряві мені почали ввижатися привиди, якісь пекельні примари, схожі на монстрів з останньої частини улюбленої стрілялки «Half Life-2». Я стисся, зціпив зуби і мовчав, сподіваючись, що вражі сили через погану видимість не викриють моєї дислокації. Але, окрилений чималою порцією адреналіну, шлунок, зараза, безперестану щось мурмотів, зраджуючи мене.
Стукіт повторився. Мені ввижалися страхітливі мумії древніх царів, що тягнули кістляві руки крізь темряву до мене.
— Я більше не буду! — закричав я в похмуру чорноту. — Я більше не буду!!! Я відвезу череп назад!!!
— Та не горлай так, — то був Ян, — це я.
— А… Фуф… Я через тебе ледь не… — почав фразу, але потім подумав, що вона вже неактуальна.
— Ти як там, чувак? Тримаєшся? — спитав мій товариш.
— Тримаюся, — прохрипів я.
— Це добре, що тримаєшся. За тебе вже в хостелі питають. Тут така акустика… Словом, переживають.
Я скривився, але промовчав. Через кілька секунд Ян постукав ще раз:
— Це знов я…
— Чого тобі? — прошипів до нього.
— Чувак, я тут знаєш що подумав? — прогугнів чех з-за дверей. — Тепер ти точно розумієш, що це все не просто так. Не треба було його чіпати…