— За ним! Їдь за ним! Швидше! — я термосив таксиста за плече. — Підіжми їх під самий бампер! Go, go, go! Go-o-o, man![77] Vamos, ahora mismo![78]

Таксист зразу розкумекав, що від нього вимагається, завів двигун і пристроївся за поліцейським джипом. Проте… наш хитрий маневр не лишився непоміченим. Щобільше, наша витівка страшенно розізлила бунтівників. Майже миттєво між нашим бампером та багажником джипа втиснувся якийсь клаповухий селюк, ризикуючи потрапити під колеса. Він, не звертаючи уваги на поліцейських, обурено заволав, роздуваючи щоки і ворушачи вухами, а потім несамовито загамселив руками по капоту. Затим підбігли й інші, і в наші вікна полетіли кавалки бруду, гнилі овочі та каміння. Після одного прямого удару на шибі ліворуч від водія з’явилася зигзагувата тріщина. Проте по-справжньому я почав хвилюватися тоді, коли кілька найбільш активних перуанців налетіли на таксі і почали розхитувати машину з боку в бік.

— Виходьте з машини! — заверещав таксист. — Забирайтеся геть із мого авто!

Я перелякано вчепився руками за переднє сидіння і з благанням зазирнув у одне з бокових дзеркал поліцейського джипа, який, перевалюючись на каменях, протискався між завалами за кілька метрів попереду нас. На хвильку мені вдалося вхопити погляд полісмена за кермом. Але вже наступної миті доблесний страж правопорядку сховав очі, злегка піддав газу і прослизнув між барикадами. Цілком очевидно, полісмени не мали ні найменшого бажання встрявати у неприємності через двох тупоголових ґрінго, воліючи за краще вдавати, ніби нічого не відбувається. Мовляв, чуваки, якщо у вас вистачило розуму забратися в таку глушину і в такий час, то розхлебтуйте, бляха, самі, ми вам не няньки і не Чіп та Дейл, щоби мчати на поміч.

Білосніжний поліцейський джип віддалився і щез із поля зору. Таксист істерично горлав, розуміючи, що його авто от-от перетвориться на купу металобрухту, обкиданого лайном перуанських бунтівників. Обводячи очима розлючений натовп, який розгойдував машину, немов гойдалку, я думав, що наша славна Експедиція плавно й невідворотно підходить до свого завершення. Проте не мав іншого вибору і відчинив двері авто…

Дверцята жалібно скрипнули. Дуже повільно я вийшов з машини. Спочатку висунув голову, затим випростався, опершись рукою об дах автомобіля. Ян виструнчився в такій же позі праворуч від машини. Перуанці замовкли і оточили нас щільним кільцем. Деякі стояли так близько, що я відчував їх терпкий запах, чув їхнє дихання, бачив кожну зморшку на їхніх насторожених лицях та холодний блиск чорних очей, облямованих червоними блискавицями капілярів.

Кілька секунд панувала цілковита тиша. Я вкляк на місці, стискаючи спітнілою долонею дверцята таксі. Я не знав що робити. Не знав що казати. Опиратися було марно. Бунтарів навкруги назбиралося аж надто багато. Кожної миті вони могли роздерти нас на шматки. Попервах я подумав, що, може, варто спробувати відкупитися, але відразу відкинув цю затію. Якщо цим розбишакам потрібні наші гроші, вони відберуть їх усі до копієчки, нікого не питаючи.

Тікати не було куди. Я ніби вмерз у землю коло таксі, впершись поглядом у мовчазну юрбу, весь стиснувшись, неначе пружина. Гнітюча тиша душила й стискала, мов анаконда. Повітря загусало й уперто не хотіло лізти в горлянку. Я до болю стиснув кулаки, а тоді… перуанці просто розступилися.

Від несподіванки я розгубився. Зиркнув через плече направо: мій товариш сторопів як і я, — певно, він теж уже ладнався відбиватись до останнього подиху. Мене вивів із заціпеніння вигук таксиста, який грубо попрохав зачинити авто і забиратися геть з дороги, побажавши нам на прощання здохнути в тому Ойянтайтамбо. Я автоматично зачинив дверцята і відсунувся трохи вбік.

Бунтарі поволі розходились, час від час кидаючи на мене та Яна апатичні погляди. Все, що їм було потрібно, — не пропустити машину. Ніхто не може проїхати в Ойянтайтамбо, бо страйк. Хочете йти пішки — вперед і на здоров’я.

Відтак я закинув наплічник на спину. Лише зараз відчув, як скажено калатає серце і трусяться коліна. Затим махнув Янові, і ми пліч-о-пліч полізли на барикади.

Ніхто й не думав нас займати. Без усіляких перешкод ми видряпались на завал і роззирнулися. Ліворуч та праворуч тиснулися глинобитні хатинки з пласкими дахами, закидані всяким непотребом. На дахах, позвішувавши мордяки вниз, понуро спостерігаючи за вулицею, сиділо безліч дворняг. Просто перед нами простягалася дорога, котра через кількасот метрів різко звертала праворуч і продовжувала підійматись увись. Посеред шляху тинялися замурзані смагляві перуанці, дехто волочив вздовж дороги величезні камені, призначені для зміцнення барикад. Жителі цього гірського селища поставились до страйку дуже серйозно й відповідально, перетворивши його на справжню цитадель.

— Ми ще можемо повернути назад у Куско, — прошепотів Ян.

Та я не схотів його навіть слухати. Переліз через кам’яний гребінь завалу (перуанці весь час мовчазно спостерігали за мною) і спустився на вулицю з іншого боку барикад.

Ми повільно шпацирували вузькою вуличкою посеред кучугур каміння різної величини та розбитого скла. Звідусіль на нас витріщалися сільські дітлахи та собаки, однак ні ті, ні інші не виявляли ворожості.

Насправді я почувався вкрай розгубленим: до Ойянтайтамбо лишалося більше п’ятдесяти кілометрів, не варто було й думати про те, щоб подолати цю відстань пішки. Чесно кажучи, я йшов уперед лише для того, щоб не стояти на місці.

Ми вже майже проминули село, коли раптово я помітив, що з іншого кінця дороги до нас прямує троє подорожніх з надутими наплічниками за спинами: високий білявий хлопець та двоє дівчат. Я стрепенувся. Ця трійця виявилась першими європейцями, яких ми зустріли після того, як залишили інкську столицю, але найголовніше — вони йшли нам назустріч. Я просто не міг не заговорити до них, адже бекпекери простували до нас з іншого боку барикад.

— Hello, amigos! Como esta? [79] — ще здалеку загукав я. — What’s up, people? [80]

— Привіт, чувак! — привітався довгов’язий хлопець англійською. «Голландець», — подумав я, окинувши його поглядом, і як виявилося, не помилився. Дівчата лиш кивнули у відповідь на моє привітання. — Справи нічогенько, бувало й гірше.

Ми потисли один одному руки і сухо відрекомендувались. Затим я перейшов до діла:

— Як ви сюди потрапили і куди прямуєте?

— Ми щойно з Ойянтайтамбо, — відказав довгов’язий, махнувши рукою через плече, — через страйк застрягли там на цілий день. А тепер чимчикуємо в Куско.

Ми з Яном перезирнулися. Моє серце затокотіло частіше.

— А як вам вдалося обійти загорожі в горах? Чи, може, шлях далі вільний?

— Аж ніяк, — стомлено мовив хлопець, — барикади в кожному другому селі вздовж дороги.

Я недовірливо хмикнув.

— Але нам пощастило, — продовжив він, — Нам допоміг один перуанець. Довіз аж сюди. Він знає дорогу навпростець через гори. Автобус тудою нізащо не проїде, зате на нормальному авто можна пробитися, — пояснив білобрисий.

— Виходить, ви їхали до цього перевалу від самісінького Ойянтайтамбо? — витріщився я.

— Так і є.

— А де ви його лишили?!

— Кого?

— Перуанця, вашого провідника.

— За селищем. Чоловік не хотів потрапити на очі страйкарям. Можливо, він все ще там.

— Яне, по конях! — загорлав я не своїм голосом. Утім, чеха не потрібно було підганяти. Навіть не дослухавши бекпекера, він уже мчав розмашистим галопом до повороту, закидаючи п’яти ледь не до вух. Не прощаючись, я понісся навздогін за товаришем.

— Скільки звідціля до Куско? — гукнув голландець мені вслід.

— Кілометри три-чотири, — прокричав я через плече у відповідь. — Спускайся вниз у долину вздовж траси. Ми щойно залишили таксі по той бік завалів, але, гадаю, ти здужаєш дійти і своїм ходом — Куско вже близько.