Тітікака розташовується в Андах, на висоті 3812 метрів над рівнем моря, на кордоні між Перу та Болівією, а за площею перевищує Швейцарію. Озеро можна умовно поділити на дві частини, які сполучаються між собою вузькою протокою під назвою Тікінья (Tiquina). Більша з цих двох частин подібна до справжнього моря. Вона носить назву Lago Grande (цебто, Велике Озеро) або Lago Chucuito і в найглибшій точці сягає 284 метри глибини. Менша частина повністю належить Болівії і має назву Віньямарка (Wiсaymarka). Іноді її також називають Lago Pequeсo, цебто Маленьке Озеро. Глибина в маленької Тітікаки не перевищує тридцяти-сорока метрів.

На озері є безліч малих та великих острівців. Вважається, що саме на островах Амантані та Такіле колись згуртувалися перші племена, які дали початок величним цивілізаціям Аймару та Інків. Утім, головним козирем Тітікаки є не захмарна висота і не скелясті острови, прабатьківщина войовничих Інків. Найпотужніша атракція «моря посеред гір» — це Урос, плавучі острови з очерету тотора, на яких і досі проживають люди.

Озеро Тітікака

Колиска цивілізації

Відповідно до андійських легенд, озеро Тітікака є колискою цивілізації. Віракоча, бог-творець, приніс світло в огорнутий темрявою світ, примусивши Сонце, Місяць та зорі зринути з надр озера і зайняти свої місця на небі. З часом у Сонця та Місяця з’явилися діти, які також зродились із озерних глибин. Оце й було покоління людей. Вони розійшлися на всі сторони світу, а Манко Капак з дружиною-сестрою Мама Окйо та сім’єю заселив околиці Куско. Інки вірили, що Манко був першим Інкою (Імператором) і походив від Сонця.

Місця появи на світ Сонця, Місяця та Манко Капака знаходяться на болівійській частині озера на островах, що мають відповідні назви: Isla del Sol (Острів Сонця) та Isla de la Luna (Острів Місяця).

На західному березі Тітікаки на висоті 3830 метрів розкинулося дуже миловидне містечко з не дуже миловидною назвою Пуно — найвідоміший перуанський фольклорний центр та осередок народного мистецтва. До слова, саме в Пуно виготовляється 80 % сувенірів, які потім впарюються клаповухим туристам в Південній Америці — від Кіто в Еквадорі до Ліми, Куско, Арекіпи в Перу, і навіть на півночі Чилі.

З Куско до Пуно тягнеться старенька вузькоколійка — одна з небагатьох залізниць Перу і, без сумніву, одна з найвищих залізничних ліній світу. На превеликий жаль, ціни на квитки витають далеко за хмарами, значно вищими від колій, тому ми з Яном обрали більш дешевий спосіб пересування і поїхали в Пуно автобусом. Про автостоп не варто було й думати: якби ми раптом застрягли вночі десь у горах при дорозі, то просто замерзли б на смерть, мов два тушканчики посеред Антарктиди. Справа в тому, що попри оманливу близькість до екватора, місця навколо Тітікаки, як ви вже встигли зауважити, знаходяться дуже високо над рівнем моря, через що клімат у цій місцевості різко відрізняється від клімату більшої частини Перу. Взимку денна температура досягає 18…22 °C, зате нічна опускається до -10 °C і навіть нижче.

Ми прибули в Пуно о шостій годині вечора. Дорога з Куско, куди ми повернулися після відвідин Мачу Пікчу, зайняла вісім годин, що у порівнянні з п’ятнадцятигодинним катуванням від Наски до Куско, яке язик не повертається назвати подорожжю, видалося нам дурничкою. Після доволі теплого полудня в столиці Інків я все ще лишався в самих шортах. Я не здогадався перевдягнутися в автобусі, тому, як був, вискочив з автобуса на вулицю. І відразу зрозумів, що на даний момент я є єдиним кретином у шортах у радіусі ста п’ятдесяти кілометрів, адже о шостій вечора температура повітря в Пуно вже сягала п’яти градусів нижче нуля. Мої голі литки виглядали настільки дико, що на автостанції з мене навіть не сміялись.

У Пуно, як і повсюди в Перу, дуже популярними є рикші, мотоколяски-таксі. Ми з Яном ніколи не гребували цим видом транспорту, оскільки їздити на рикшах дешево, незвично й весело. Втім, цього разу я рішуче відмовився від мотоколясок, розуміючи, що за той час, поки мене довезуть до хостелу, температура мого тіла зрівняється з температурою навколишнього середовища. Тож клацаючи зубами від холоду, ми з Яном заскочили в «нормальне» автомобільне таксі і поїхали до нашого нічліжника з незрозумілою назвою «Bothy».

«Bothy» розташувався на одному з пагорбів неподалік від пристані. Діставшись до хостелу, я миттю заскочив усередину з рожевою, мов слон, надією, що скоро зможу зігрітись. Хукаючи на задубілі пальці, я бадьоро промарширував у центральний хол, де мій погляд наштовхнувся на кількох посинілих бекпекерів, які з усіх боків обліпили мармуровий камін. Не спливло й десяти секунд, як я усвідомив, що до каміну мені не пробитись навіть якби у мене був кулемет, і що найближчі два дні грітись доведеться лише думкою: всередині «Bothy» температура виявилась не набагато вищою, ніж зовні.

— О Господи! — я весь аж трусився від холоду. — Скільки ж тут градусів?

Ми знаходились у приміщенні, але попри це, з рота виривалися клубні пари.

— Десять… може, дванадцять, — відказав Ян. (Звісно, чехові було по-барабану, у нього було на одну кофту більше, ніж у мене, а на додачу ще й тепла шапочка…)

— Ага, дванадцять. За Кельвіном, — відрубав я.

Приємна симпатична жіночка років сорока, одна з трьох хазяйок хостелу, ще з порога з гордістю повідомила, відповідаючи на моє сердите форкання, що з обігрівом будинків у Пуно проблем нема і ніколи не було. Їх (проблем цебто) взагалі не може бути, оскільки нема самого обігріву. Незважаючи на скажений холод уночі, житлові будівлі в Пуно та околицях зовсім не опалюються [81]. Після того хазяйка з непередаваним сумом на красивому смаглявому обличчі оповістила, що з гарячим водопостачанням проблеми, на жаль, є. Зате невеликі. Я спитав, що за проблеми. Жіночка пояснила, що гарячої води вистачає двом першим щасливцям, які встигли вскочити зранку в душ. Після того з гарячим водопостачанням, як і з опаленням, проблем більше немає.

Я все це розказую для того, щоб пояснити, що гарячої води у Пуно не вистачало навіть для того, щоб помитися, не те що для прання шкарпеток чи білизни (для тих, хто не знає, відкрию таємницю, що бекпекери під час подорожей зазвичай перуть свої речі просто в душових чи в умивальниках хостелів). Тут також слід згадати, що кілька днів в околицях Куско та на Мачу Пікчу видалися для моєї Експедиції настільки насиченими подіями, що часу на прання просто не лишалося. І це попри те, що буквально на кожному кроці в Куско я натрапляв на яскраві вивіски, де втомленим мандрівникам пропонувалося випрати й випрасувати будь-яку кількість білизни. Зовсім недорого — якихось п’ять нуебо солів за кілограм.

Утім, у Куско ми просто не мали часу на прання. А в Пуно, на превеликий жаль, громадських пралень не було.

Тож ви повинні розуміти, що за останні півтора тижні, які минули відтоді, коли ми залишили пустельну Наску, у нас із Яном назбиралося чимало, м’яко кажучи, не дуже чистого одягу.

Пригадую, колись я читав у одній із книг Антона Санченка, відомого українського мариніста, про те, як моряки перуть свої речі під час довгого плавання. Вони нанизують білизну на вірьовку і кидають її за борт, пропускаючи під днищем корабля. (Це я вам повідав для того, шановні читачі, щоб ви вже потроху починали розуміти, чому так сталося, що я залишив у Перу весь експедиційний запас трусів.)

А тепер повертаємося до наших мандрів…

Рано вранці другого дня у Пуно я та чех вирушали досліджувати Тітікаку. Разом з кількома бекпекерами з «Bothy» ми надумали орендувати прогулянковий катер і попливти спочатку до плавучих островів (даруйте за тавтологію), а потім на «нормальний», не плавучий острів Такіле у центрі озера, де, за словами очевидців, люди ще й досі не знають, що Перу відділилось від Іспанії. Так ось, під час ранкових зборів та приготувань у хостелі Ян ненароком розпакував свій кульок з брудною білизною, на кілька хвилин перетворивши нашу кімнату на газову камеру. Я спочатку ледь не знепритомнів, але, на щастя, встиг вчасно вибігти в коридор, хоча потім ще хвилин двадцять у мене виїдало очі, наче від цибулі, і капітально дряпало в горлі. Свій кульок з брудним шматтям я відкривати не ризикнув. Моє здоров’я цього не витримало б.