Однак почну з того, що маю чудову шкіру. Не варто перечитувати двічі: ви все правильно зрозуміли. Усі частини мого тіла обтягнуті добротним епідермісом найвищого ґатунку.

Так було не завжди, але в дитинстві я полюбляв робити все, що тільки можна, підставляючи торс під сонячні промені на балконі своєї квартири. Я читав там книжки, робив домашні завдання, слухав музику. Починаючи з ранньої весни, коли сонечко тільки починає підкидати тепла з небозводу, я стягав футболку і всідався на балконі. І так до пізньої осені, аж поки, сидячи на балконі, я не починав торохкотіти зубами від холоду. Прогулюючись навіть у розпал найспекотнішого літа, я завше обирав сонячний бік вулиці, а в приміщеннях завжди сідав під вікном, де більше сонця.

Словом, моя шкура вельми полюбляє тепло, сонце і засмагу.

Три дні у Мехіко промайнули, наче їх і не було. Теотіуакан, Зокало, Ксочімілько, Lucha libre — все змішалось в одну барвисту ікебану, незабутнім візерунком відкарбувавшись у моїй пам’яті. Утім, на вечір третього дня настав час вибиратися в Акапулько.

Ви пам’ятаєте, на самому початку я геть не планував пертися до Акапулько. Там немає древніх міст, пірамід чи будь-яких інших руїн, словом, ацтеками навіть не пахне. Зате там був, є і буде, навіть тоді, коли не буде самого Акапулько, Тихий океан. Перспектива побувати на узбережжі найбільшого у світі океану, а ще більше — можливість заявляти у майбутньому, що я пройшов усю Мексику від західного до східного узбережжя, зрештою зробили своє діло, значно витягнувши мій маршрут на південний захід. Не останню роль відіграв той факт, що під час планування мандрівки я випадково надибав дешевий квиток на літак з мексиканської столиці до Акапулько. Підозріла дешевизна не спинила мене (я чомусь наївно гадав, що мексиканські low-cost авіакомпанії виявляться кращими за європейські), і ось так у розклад поїздки втиснулись два дні славнозвісного курорту.

Тож я розпрощався зі столичним хостелом «Mundo Joven Catedral» та його постояльцями (за столиком реєстрацій зі смутком в смолянистих очах мене проводжала пишна Таня) і взяв курс на аеропорт.

Авіакомпанія, що мала доправити мене до Акапулько, називається «Aviacsa». Навряд чи ви щось знаєте про неї, бо до мого візиту в Мексику я особисто навіть не чув про таку. Якщо чесно, навіть не пригадую, де і як відшукав її веб-сайт, він начебто сам по собі зринув якраз тоді, коли на мене напосіла божевільна ідея побувати коло Тихого океану. Пам’ятаю, я ще тоді подумав, що, судячи з Інтернет-сторінки, «Aviacsa» видається доволі солідною й гідною довіри компанією.

Після бронювання цей респектабельний авіаперевізник видав мені електронного квитка, де значилось, що я летітиму до Акапулько на літаку «Boeing-737». Цифри 737 — то маркування цілої серії середньомагістральних машин, які в абсолютно різний час проектувались корпорацією «Boeing» протягом добрих тридцяти років, починаючи від середини сімдесятих і аж до сьогодні. Нині в Європі здебільшого літають модифікації 737–400, 737–500 і 737–600, котрі відрізняються між собою максимальною дальністю польоту, потужністю двигунів та кількістю пасажирських місць. Найновіші, 737–700 та 737–800, з цілою купою усіляких новацій, як-от подовжений фюзеляж, загнутий краєчок крила тощо. Однак я чомусь не думав про це, коли купував квиток на сайті «Aviacsa». Це вже потім я почав чухати потилицю спітнілою від недобрих передчуттів рукою, коли мій лайнер підкотили до рукава і я з жахом виявив, що це ніщо інше, як допотопний 737–200!

«Двісті! Двісті!!! — панікував я. — Його, певне, ще динозаври застали!»

Рукав, котрим пакси[70] потрапляють в салон, зазвичай не дуже щільно притискається до поверхні фюзеляжу, через що пасажири можуть бачити чималий шмат обшивки свого авіалайнера. Плентаючись за вервечкою брунастих мексиканців, я пройшов розхитаною кишкою до овальних дверей літака і на хвильку замлів, сполохано глитнувши слину: у багатьох місцях фарба на обшивці навкруг дверей полущилась, відкривши голу обвідку і запрацьовану сталь, поцятковану сірими заклепками.

Чари Тихого океану мигцем розсіялися, поступившись місцем остраху…

А втім, розчарую усіх, хто очікує кошмарної історії про мій переліт до Акапулько, бо попри побоювання та переживання «Aviacs»-івська літаюча грабарка добулась до тихоокеанського узбережжя без проблем. Щоправда, летіти там усього сорок хвилин, тим паче, погода видалась лепською.

Панорама славетного мексиканського курорту остаточно затерла шокові враження від анахронічного літака. Ми зробили чимале коло над містом, заходячи до аеропорту з півночі, саме під час якого крізь холодний побляклий ілюмінатор старезного аероплана я уперше побачив Тихий океан. Безкрайній, абсолютний, необмежений. Безконечна синя гладінь, розпластана до небокраю і обрамлена пінистою бахромою бурунів уздовж піщаного берега, ліниво поблискувала у навскісних променях. За кілька кілометрів від берега на хвилях мирно покачувалася двомачтова бригантина з косими білосніжними вітрилами. М-м-м, романтика, подумав я.

Затим бригантина зникла, літак легко опустився на залитий сонячним світлом шовк посадкової смуги, і за якусь хвилину я з гордо піднятою головою спускався у душну залу аеропорту.

Акапулько для мене — місто рекордів. На той час воно стало моїм найпівденнішим та найзахіднішим (хіба є таке слово?) містом планети; я чекав від нього щирого літнього сонця, файних пестливих дівок, пікантних курортних походеньок, але дочекався, як це не сумно, самих лише жахів.

Якщо відкинути переліт (бо це ж було ще до Акапулько), то перший кошмар настиг мене в аеропорту. Справа в тому, що за три дні у Мехіко я встиг відвикнути від європейських цін і цілком адаптуватися до мексиканських. Я звик до копійчаних хостелів, недорогих, але ситних ленчів, а головне — до дешевих таксі.

Кожен другий «бекпекер» на форумі «TripAdvisor» радив віддавати перевагу ліцензованим таксі — так менше шансів, що деякі заповзятливі мексиканці полегшать ваш гаманець, або, чого доброго, відіб’ють вам тельбухи. Прямо в холі аеропорту, де зміїлись конвеєри з багажем, стримів невеличкий кіоск, який пропонував послуги гарантовано чесних і добропорядних таксистів. Я з привітною усмішкою підкотив до стійки, за якою тупцяла життєрадісна розкішна дівуля, і подав їй листочок із завчасно надряпаною адресою. Дівчина роздивилася папірець, щиро-щиро усміхнулась, і мовила, коза недоношена:

— Це четверта зона Акапулько, — мій хостел знаходився просто на березі океану. — Чотириста п’ятдесят песо… або сорок п’ять доларів, будь ласка!

— Скільки?! — вирячив я очі.

— Сорок п’ять доларів, — упевнено прострочила мексиканка.

За такі гроші у Мехіко можна спокійнісінько жити добрих два дні! Я почав матюкатися (я завжди матюкаюсь, коли гарні дівчата вимагають у мене гроші), однак мусив платити, бо просто не тямив, як інакше дістатися до міста. Прийнявши банкноти, дівка всунула мені в руки коричневий посадочний талончик і показала як пройти на стоянку.

Другий кошмар — це власне таксі. Невідомого походження і року випуску; зелене (ненавиджу цей колір) з білими латками і, як сколіозний африканський верблюд, горбате; заввишки менше метра, з вибалушеними жаб’ячими фарами, з крихітними колесами, які я міг легко накрити долонею, усього з трьома сидіннями в мініатюрному, наче іграшковому салоні. Таксі більше скидалось на інвалідний візок з рульовим керуванням, ніж на машину. На його фоні навіть наша рідна бляшанка «Таврія» виглядала б як новеньке «Lamborghini» — справжнім елітним суперкаром. Сидіння ми розподілили таким чином: єдине переднє — для водія, праве заднє — мені, і ліве заднє — моєму рюкзаку, причому з нас трьох найкраще почувався, схоже, саме рюкзак.

Найперше і найяскравіше враження, що наперло на мене, щойно я в’їхав на тій таратайці в Акапулько, можна описати одним простим словом: пальми. Пальми на тротуарах, пальми прямо на дорогах, пальми у подвір’ях будинків. Хмарочоси зростають між пальмами, скляні хідники п’ятизіркових готелів ховаються за гірчичними стовбурами пальм, дискобари сидять в пальмових гаях, мов у засаді, поліцейські патрулі гасають на кумедних присадкуватих квадроциклах серед пальм, автобуси, ніби дитячі розмальовки, рябіють зображеннями зелено-жовтих пальмових шапок. А ще, звичайно, океан…