І тут я вдруге втратив пильність. Я ліниво пересував фігури, прикидаючи, як би то краще влупити мексиканському нахабі мата, а між тим повчально патякав про те, що і де під час матчу він зробив неправильно. Зненацька завжди стриманий і серйозний Мігель підхопився з місця, задер руки угору і з криком «yea-a-ah!» почав стрибати по кімнаті.

Я глянув на шахівницю: після мого останнього ходу мексиканський король не мав куди ходити, але не був шахований! У роті розплився гіркий присмак смертельної образи.

— Пат! Пат! Нічия! Ха-ха-ха! — волав над моїм вухом Мігель.

Я ніколи не бив мексиканців. Я навіть не думав про те, що їх треба бити. Але тої ночі мені, як ніколи до того, кортіло натовкти той смаглявий писок.

З великим зусиллям переборовши бажання роздути міжнародний конфлікт і напакувати стусанами морду першому мексиканцю, з яким мене звела доля, я згріб фігури з дошки і завалився на ліжко, відразу повернувшись обличчям до стіни. Наостанок замість «на добраніч» я тихо просичав:

— Завтра я приб’ю тебе, you motherfucking dumb asshole[14].

Годинник показував п’яту ранку…

Наступного дня я не міг думати ні про що окрім шахів. Сновидою я снував по департаменту і, здавалося, від злості міг очима спопеляти речі. Перемога, яка так по-дурному вислизнула з рук, дошкуляла мені більше, чим перша наївна поразка. Я відчував, що я сильніший, і вирішив сьогодні будь-якою ціною це довести.

Повернувшись увечері з департаменту, я ще з порога прогарчав:

— Готуйся! Зараз я оскальпую тебе!

— Оскальпуй свою прабабцю! — відрубав Мігель і театральним жестом запросив мене до столу.

Шахівниця з розставленими фігурами уже стояла готова. Ми нашвидкуруч повечеряли і приступили до смертельного поєдинку.

У квартирі кипіло як у жерлі вулкану. Повітря кресало іскрами, простір плавився від емоцій, кімнату переповняв дим і запах попалених нервів. Ми зіграли дві партії, знову просидівши аж до четвертої ранку. Я стримав свою обіцянку, я оскальпував його, якимись нелюдськими зусиллями довівши рахунок у нашому протиборстві до 2,5:1,5. Мігель рвав на собі волосся, тупотів ногами і поливав мене добірною іспанською лайкою, а я не звертав на те абсолютно ніякої уваги.

Це була перша ніч, коли я хропів зі спокійною душею.

Реакція Мігеля нічим не відрізнялась від моєї. Наступного дня уже він не міг ні про що інше окрім шахів думати, а ввечері припер мене до стінки безапеляційним:

— I wanna revenge[15]!

І таки взяв той реванш, паршивець…

Невиспані, але сповнені рішучості, геть закинувши навчання, ми лупилися в шахи чи не щодня, поперемінно вириваючись вперед у загальному заліку.

За якихось два тижні ми стали друзями нерозлий вода, разом дивились футбол, пили пиво і обговорювали дівчат.

Якось Мігель показав мені фотографії Паленке (Palenque), археологічної зони на півдні Юкатану, загубленої в джунглях чортзна-де біля кордону з Гватемалою. Колись давно я читав про Паленке, але мені не доводилось бачити фотографій, причому стільки відразу. Я дивився на масивні піраміди, величні храми, культові споруди, сховані у перині вічнозелених дерев, і пускав слинку, наче хом’ячок, що побачив набитий соняшниковим насінням мішок.

— Я б усе віддав, аби туди потрапити, — втерши носа тремтячими руками, пробелькотів я.

— Ну то поїхали зі мною на Новий рік. Я запрошую, — просто сказав Мігель.

Я ледь не беркицьнувся на п’яту точку.

— Що?!! — волаю.

А він мені:

— Кажу, що ти можеш полетіти зі мною і провести Новий рік у Мексиці.

При цих словах моє серце затріпотіло у грудях, а десь в районі живота капітально забулькало від рясної дози викинутого адреналіну. Я уже вимальовував у голові картини: як лечу через Атлантику, затим підіймаюсь у гори по слідах Кортеса і його різношерстої ватаги, розказуючи усім зустрічним, що я з далекої України, а всі вони слухають, наставивши вуха, і не можуть надивуватися, якого дідька мене занесло в таку далечінь. Я аж язиком прицмокнув. Але не судилося…

Коли Мрія сама прийшла мені в руки, я виявився не готовим прийняти її. По-перше, Новий рік був не за горами, а чим ближче до дати відльоту замовляєш квитки, тим дорожче вони обходяться. За такий короткий строк зібрати необхідну суму лишень на один переліт видавалося вкрай нелегкою задачею, а увесь бюджет на поїздку, варто було про нього задуматись, тріщав по швах, наче штани на Шакірі. По-друге, і це було значно гірше, я міг просто не встигнути отримати візу, тож сидів би потім злий, як покусаний бджолами ведмідь, з дорожезними квитками на інший континент, але без дозволу на в’їзд. Тож Мрія тільки подражнила мене, підкинувши дров у вогнище давноминулої юнацької одержимості і зоставшись далекою від здійснення.

— Ти можеш поїхати наступного літа, — заспокоював мене Мігель під час чергового шахового побоїща.

Я лише скрушно хитав головою. Мігелеві слова заспокоювали мене не більше, ніж Версальський мирний договір утішав німців після першої світової війни. Справа в тому, що наступного семестру мексиканець полишав Стокгольм і збирався на інтернатуру в Кадіс[16], а це автоматично мало покласти край нашим безкінечним шаховим баталіям та й узагалі нашому спілкуванню.

Кілька тижнів, що лишались до Нового року, спливли немислимо швидко. Настав той день, коли ми з Мігелем тепло попрощались, урочисто пообіцявши один одному підтримувати зв’язок, і мексиканець поїхав. Беззоряні північні ночі стали безкінечно довгими, а квартирка, яку раніше трясло і розпирало від надлишку енергії, видавалась тепер безрадісною і понурою. Холодний Борей розгулював темними порожніми вулицями Стокгольма і боляче кусав усіх, хто відважувався мріяти про теплу Мексику.

Мігель — далеко, Мексика — ще далі, а я — лише звичайний самітник у заледенілій столиці Півночі, укритій неоновими вогнями. Такими були факти. І факти, як бачите, усі проти мене.

Одначе, сам того не розуміючи, мексиканець примусив мене знов і знов повертатись у думках до моєї великої Мрії, щораз більше розпалюючи вогнище призабутої пристрасті. Саме він, низькорослий кучерявий хлопчина, якому я ледь не набив писок на другому тижні нашого знайомства, став тою іскрою, від якої одержимість Мексикою розгорілась у моєму мозку з небувалою дотепер силою і не згасала більше ні на мить. Відтоді я почав думати про Мексику аж так сильно і часто, що, здавалося, скоро подужаю перенести себе на американський континент самою лише силою думки.

І Бернард був правий, чорт забирай! Мексика? А чому ні?! Хто йде вперед, озброєний великими мріями, завжди сильніший від тих, у кого на руках самі лише факти.

Стокгольм ледачо добував до кінця безсніжну зиму 2008-го року, ховаючи під молочним світлом ліхтарів і перламутровим сяйвом вітрин вічну нудьгу ідеального міста.

Швеція взимку — справжнє королівство темряви, що для мене, закоханого у сонце і літо, стало істинним кошмаром. Почварна пітьма таїлась у кожному закутку, вливалась, наче тягуча смола, у будинки, залишала незабутній слід сірості й журби на людських обличчях. Сонце щодня боязко видряпувалося з-під покривала горизонту, тишком-нишком прокрадалось над дахами будинків, зрідка визираючи над покрівлями, ніби фашист із засідки, а затим, ніби соромлячись чогось, хутко ховалося назад.

Після від’їзду Мігеля я завів собі трьох нових приятелів, з якими за кілька зимових місяців устиг добряче зблизитись. Звали їх Діма, Сергій та Семен (по-простому Дімон, Сєрьога і Сьома), усі були з колишніх радянських республік і навчалися разом зі мною в КТН. Дімон, вічно блідий хлопчина з гривою темного скуйовдженого волосся, приїхав з Білорусі і вже два роки старанно дзьобав моноліт науки, виборюючи право називатись Ph.D [17]. Його безкровне, постійно втомлене обличчя оживляли задумливі очі, виразно сині, наче два сапфіра на білій тарілці. При спробі в них заглянути у груди напливало нерозбірливе моторошне почуття, наче відлуння якогось давно забутого первісного страху. Сєрьога приперся з Карелії, у Стокгольмі тинявся майже рік, і на вигляд був типовим росіянином: худющим, світлоголовим, світлооким, зі стабільно кумедним, наче після перекинутої чарчини, виразом на обличчі. Сьома — безпардонний і опецькуватий, найбільший живчик з усіх трьох — теж був росіянином, однак уже більше десятка років жив на півдні Франції у крихітному містечку з немиловидною назвою По.