За цей час Тьомик зняв з рахунку решту грошей і обміняв їх на мексиканські песо, а ще закупив галон репеленту і цілий ящик текіли, за його словами, щоби боротися з малярією та іншими демонами тропічного лісу.

Того ж пообіддя ми навантажили клітки на дах джипа і вирушили на південь, в гори. А вже ввечері старенька «Toyota» протиснулась між настовбурченими мурами зелені і викотилась на головну вулицю Санта-Фе.

Насправді Санта-Фе виявилось не таким уже й диким, як можна було подумати з опису коротуна, який кілька тижнів тому підкинув нас до Сан-Крістобаля. Все селище — кількадесят мазаних хатинок з саману і покрівлями з пальмового листя та очерету — розкинулось на пласкій вершині невисокого пагорба, який одним боком втикався у майже прямовисну скелю. Де-не-де виднілись апартаменти із тонких дерев’яних лозин, деякі — взагалі без стін з одною лише стріхою. По центру села висилась єдина двоповерхова будова, яка об’єднувала в собі бар, адміністрацію і телеграф. Довкола, скільки сягало око, простягався непрохідний тропічний ліс.

Було парко. На курній вулиці нас зустрів горластий клубок, сплетений з брудних і зовсім голих дітлахів та куцохвостих рудих дворняг. Трохи віддалік за маневрами нашої «Тойоти» незворушно спостерігало кілька сантафейців, непривітно блискаючи очима.

Здійнявши хмари куряви, не збавляючи газу, я промчав головною вулицею, наскрізь проштрикнувши поселення, і спинився аж на вершині другого, трохи меншого пагорба, який здіймався зразу за виїздом із Санта-Фе. Розбуркана дзявканням собак, добра половина села скупчилася коло поштамту і зацікавлено глипала на нас зі своєї вершини.

Відтак ми з напарником вибралися з машини і, не звертаючи жодної уваги на мексиканців, заходилися облаштовувати табір. Напнули намет, розчистили місцину для примуса, вивантажили всі клітки з ящиками, після чого, розігрівши хавчик на вогні, незворушно всілися вечеряти. Ніхто з сантафейців того вечора так і не наважився підійти до нас і поцікавитися, якого дідька нам тут треба.

Зате на ранок я виявив, що у нас поцупили казанок, одну ложку, дві клітки, які стояли найближче до хащ, обидва номерні знаки з «Тойоти», двірнички на передньому склі та задній бампер (ну що за люди, га?). Хай там як, але я зробив вигляд, що нічого не помітив, а Тьомику наказав, щоб він не відволікався від нашого плану через такі дрібнички. Бізнес понад усе!

Тож після обіду нашого першого дня коло Санта-Фе ми з Тьомиком залишили табір і попрямували в селище. Кожен з нас тримав під пахвою пачку оголошень, де зазначалось, що сьогодні ввечері всі дорослі мешканці Санта-Фе скликаються на загальні збори для того, щоб заслухати важливу інформацію. Протягом двох годин ми мовчки приколювали листочки на стінах будівель, деревах, поодиноких стовпах, а сантафейці, зберігаючи дистанцію, вертілися поряд і не спускали з нас очей. Теж мовчки.

Надвечір перед будівлею поштамту (з того боку, де пивничка) зібралось щось із двісті штук мешканців. Здебільшого чоловіки. Подекуди жінки боязко визирали з-за стін найближчих мазанок, однак боялися підходити ближче. Я вийшов до натовпу, видерся на порожню клітку, яку Тьомик притяг із табору, розправив плечі й виголосив коротку промову іспанською:

— Buenos noches, джентльмени! Мене звати сеньйор Максімус, а це — мій начальник, сеньйор Артеміус, — Тьомик стримано кивнув. — Ми будемо купувати у вас мавп, дуже багато мавп, джентльмени. Присягаюся, стільки ще ніхто й ніколи не купував у вас до цього…

…Восьмий день у таборі коло Санта-Фе. Четвертий день, як стіною ллє дощ.

Наш бівуак перетворився на справжнісіньке пекло, тільки замість киплячої смоли усюди вирувала й бульбашилася рідка багнюка. Маленькі гірські струмочки, яких раніше навіть не було видно під суцільною периною кущів та коріння, набубнявіли й розперезалися, перетворившись на бурхливі потоки. Потоки води мчали довкола нашого пагорба, практично зробивши його островом. Земля розкисла, стежки і єдина дорога на Санта-Фе перетворились на жолоби з бурою тванню, в яку місцями можна було провалитися по коліно. Наш джип-пенсіонер під власною вагою погруз у глину й ображено зиркав на нас погаслими фарами, обкопавшись, наче бронетранспортер у шанці.

Втім, усе б нічого, якби не ті кляті мавпи…

Звістка про те, що двійко ненормальних ґрінго скуповують цілі зграї мавп по 120 песо штука, прудко облетіла всі джунглі. Цілий тиждень з довколишніх сіл старанні аборигени безперестану тягали нам мавп: ревунів, ігрунків, павукоподібних мавп, мармозеток, лисих укакарі, мавпочок сакі. На восьмий день я влаштував тотальний перепис мавпонаселення і нарахував у таборі 143 різномастих мавпочки (це без Тьомика).

За день ця мавпяча орда зжирала вагон бананів і, безсоромно нехтуючи законом збереження маси, висирала два вагони гівна. Коли кількість приматів перевалила за сотню, у мене почало складатися враження, що в нас не звіроловний табір, а фабрика по випуску екскрементів. Окрім того, хвостаті вилупки без угаву невдоволено горлали й осатаніло гримали клітками. Це тривало і вдень, і вночі, без перерви на обід і без вихідних. Якби не Тьомикові запаси текіли, від того лементу можна було б гигнутися. Тварюки, здавалося, взагалі не спали, тільки їли і срали, їли і срали! Ну, і ще дерли горлянки, наче їм усім одне місце прищепками затиснули.

Так ось, на кінець восьмого дня Тьомикові нерви почали здавати. І не тільки нерви, а й фізичні кондиції. Випещене рельєфне тіло мого напарника, накачане у фітнес-залах, на практиці виявилось мильною бульбашкою: Артем був зовсім непристосований до справжніх навантажень. Його погляд погас, волосся пожухло, а під очима з’явилися сірі розводи. М’язи здулися і пообвисали. Звичайнісінький похід до туалету викликав у нього важку задишку, неначе у вісімдесятирічного старого пердуна. Джунглі брали з чужих свою данину…

Одначе останньою краплею все одно стали мавпи. Бо на кінець восьмого дня вони перестали здіймати гармидер та гримати клітками і заспокоїлись. А заспокоїлись вони через те, що знайшли собі дуже цікаве заняття. І заняття те полягало, бляха, у тому, що хвостаті пуцьвірінки з якимось воістину диявольським завзяттям і снайперською точністю закидали власними випорожненнями кожного, хто наближався до тої частини табору, де тулилися клітки. Варто було мені чи Тьомику необережно висунути носа з намету або котромусь бідоласі-індіанцю заскочити ненароком в зону обстрілу, як тут-таки якась спостережлива мартишка, спеціально виставлена на чати, радісно верещала, піднімаючи по тривозі все мавпяче кодло, і звідусіль на наші голови летіла ціла хмара какашок усіх можливих кольорів та агрегатних станів.

Відтепер у наш табір можна було потрапити або на танку, або по вуха у мавпячому лайні.

Ситуація погіршувалась тим, що індіанці не припиняли приносити мавп навіть у дощ. Я вже просто не знав, де вони їх брали. На другий день зливи у нас закінчились клітки, але сантафейці сказали, що це не проблема, і почали приносити свої разом з мавпами. Тепер, крім платні за мавпу, ми мусили додавати ще долар чи два за клітку. Долар — якщо клітка дерев’яна, і два долари — якщо металева або дротяна.

Ну, і вже зовсім-зовсім останньою краплею став якийсь злощасний ревунчик, який невідь як примудрився прокинути свою какашку точно у вікно нашої палатки і поцілити акурат у Тьомикову тарілку з вермішеллю швидкого приготування.

Зазвичай флегматичний, врівноважений та інтелігентний Тьомик налився кров’ю і просто озвірів. Схопивши до рук першу-ліпшу ломаку, він несамовито загорлав, вискочив з палатки і понісся, люто розмахуючи тим дрючком над головою, на клітки з мавпами.

— Стій! Ну навіщо?! — закричав я. — Не роби цього!

Але Тьомика було не спинити.

Мавпи, здавалося, тільки цього й чекали. Вмить на мого напарника полетіла така кількість відходів мавпячої життєдіяльності, що на кілька секунд за ними не було видно дощу. Не добігши до кліток, Тьомик заходився махати дрючком і лементувати так, аж сантафейці повибігали на пагорб подивитися, що коїться, проте вже за хвилину хлоп визнав свою поразку і квапливо відступив з поля бою. Розлючений і загиджений по самі вуха, він вирішив зірвати весь свій гнів на мені.