— Хочеш заробити? — повторив я голосніше. — Я до тебе звертаюсь.

Чистильник взуття нарешті підвів голову. В його каламутних типово мексиканських очах відбилось засотане сизим смогом небо над La Plaza de la Constituciоn[4], барокові пілястри собору Метрополітана та мексиканський триколор на двадцятиметровому флагштоку посеред площі. Я зазирнув у них і подумав, що він саме та людина, яка нам треба.

— Так, сеньйоре! — скромно відказав юнак.

Він був майже такого ж віку, як я, може, навіть на рік старший, але я підсвідомо відчував свою вищість. Тут, у Мексиці, ми з Тьомиком були іноземцями. І не простими, а з капіталом. Хай маленьким, та все ж капіталом. Цебто ми були Іноземцями з великої літери. Тому я відразу ж вирішив грати по- крупному: у перший же день купив собі гостроносі лаковані туфлі й чорний глянцуватий плащик від «Hugo Boss».

— Кидай своє крісло для тортур. Більше ти не чиститимеш взуття, — пафосно проказав я. — Завтра о десятій я чекатиму тебе за цією адресою.

Тоді я підвівся, поклав на своє сидіння папірець, видраний із записника, з адресою нашого готелю, а потім, щоб справити ще більше враження, кинув чистильнику сотню песо.

— Дякую, сеньйоре! — розплився в усмішці мексиканець і кинув мені вслід: — До зустрічі, сеньйоре!

Та я вже крокував геть, перетинаючи навскіс широке столичне Зокало. Йшов, не озираючись, навмання, ретельно обдумуючи план майбутньої оборудки й відчуваючи, як вересклива атмосфера мексиканської столиці, просякнута якимось, курва, невідпорно милим розгардіяшем, вривається в кожну клітинку мого єства.

У літаку над Атлантикою ми з Тьомиком довго радилися, і я врешті постановив, що ми займатимемося продажем землі. Я на той час уже мав сякий-такий досвід роботи в земельному бізнесі. Одного разу на Кіровоградщині я продав місцевому фермеру сорок гектарів прекрасної ріллі по дуже непоганій ціні. Фермер був щасливий, наче слон, а я, пригадую, ще довго допитувався, чия ж то була земля.

Колишнього чистильника взуття звали Хосе Акунья. Він з’явився точно в назначений час на порозі мого номеру в «Emporio Reforma», ошатному тризірковому готельчику на окраїні Мехіко. Ми довго розмовляли, я ретельно промацував мексиканця, все більше переконуючись, що він ідеально підходить для наших оборудок. Врешті-решт я назвав суму, яку ми йому платитимемо, — дуже пристойну, як для Мексики, — на що хлоп, зрозуміло, погодився. Відтак ми потисли один одному руки, і я видав йому аванс, наказавши завтра ж приступати до роботи.

Першим ділом Хосе Акунья мав підсобити нам з вибором машини. Адже без машини в Мехіко — це як без води в Сахарі.

Тьомик був звихнутий на важких мамонтоподібних позашляховиках на зразок «Toyota Tundra». Він аж пищав, коли під час матчів NFL[5] по телевізору крутили їх рекламу, ту, де один з таких перекачаних джипо-пікапів вивалюється з транспортного літака на злітну смугу під час зльоту, а потім гальмує, утримуючи на ланцюгу цілий літак. Нє, ну, я не маю нічого проти, гарна реклама, але я хотів — та де там хотів! — я просто марив довгоносими американськими кабріолетами 60-70-их років. Потай від Тьомика я всучив Хосе кілька рожевих мексиканських соток поверх його платні, схиливши хлопця на свій бік у виборі засобу пересування.

На той час ми мали на руках п’ять місячних виплат з Тьомикового стокгольмського будинку (дехто розраховувався за квартиру на десять місяців уперед), незабаром мала надійти ще одна, тому я почувався досить впевнено і вирішив не економити на авто.

Через два дні Хосе Акунья підігнав під наш готель неперевершене спортивне купе — «Dodge Challenger» 1969-го року випуску — з новеньким двигуном, шкіряним салоном і досконалим тюнінгом. Машина була справжнім шедевром американського автопрому: фари ледь-ледь загострені й витягнуті вбік, бампери та диски хромовані, корпус дещо роздутий у порівнянні з базовою моделлю, колір — бронза-металік з лазуровими переливами. Навіть Тьомику сподобалося, що вже й казати про мене та мексиканця.

Щоправда, коли Тьомик дізнався, у скільки нам обійшовся нафарширований сучасним залізяччям «Dodge», його ледь інфаркт не вхопив.

— Піжони, вашу маму! — несамовито горлав Тьомик, хапаючись за голову і шмигляючи по номеру в одних трусах. — Піжони, твою дівізію впєрьод! Ви мене розорите!

Але я заспокоїв його, сказавши, що ми скоро заробимо ще більше і я все віддам.

На гроші, що лишилися, Хосе орендував на місяць ошатний офіс у центрі Мехіко, ми притягли туди кілька столів, накупляли для більшої солідності папок з паперами і замовили вивіску з рекламою найкращого у Мехіко агентства з продажу землі.

Після того я вкотре вирядився стилягою й завітав до одного зі справжніх агентств нерухомості з проханнями придивитися мені невеличку ділянку землі, всього на кілька соток, за межею Мехіко для будівництва власного котеджу.

Цілий тиждень я морочив тим ріелторам голови. Вони підрахували оптимальну вартість землі, двічі звозили мене подивитись на різні ділянки, запропонували знижку, і, зрештою, наготували усі необхідні документи. Залишилось тільки заплатити бабки, поставити підписи й скріпити їх печатями. Тоді я забрав усі документи, окрім них прихопив з собою ще кілька порожніх бланків, карту з розміткою земельних ділянок та листи зі штампами земельного управління і звалив.

Ще три дні пішло на детальне вивчення зібраних паперів та підготовку шаблонів для печаток. За цей час з Техасу надійшло замовлене мною через Інтернет устаткування. Тьомик з’явився якраз тоді, коли кремезні хлопці з «DHL» втягли у наш офіс чотири великих піддони, виписані мною з Америки.

— Що за чортівня? — спитав Тьомик, який ніякими організаційними питаннями не займався і тільки давав на все гроші.

— Новітні технології для вашого бізнесу, — підморгнув я і розреготався.

У піддонах були коробки з найновішими сканерами, цифровими копірами, пристрій для імітування водяних знаків, картриджі зі спеціальною фарбою тощо. Більше нічого вам не скажу — це виробнича таємниця. Хтозна, чим ще доведеться займатися на старості…

Того ж дня я надовго засів у офісі, опустив штори і запасся ящиком енергетика «Burn». Не відходив від комп’ютера всю ніч і на ранок мав на руках пакет документів, що підтверджували моє право власності на десяток земельних ділянок під Мехіко (саме ті, що були на карті), кожен з яких нічим не відрізнявся від запропонованого у земельній агенції.

Останньою прийшла невелика посилка, не більше від коробки з-під взуття, замовлена аж у Європі. Тремтячими руками я дістав з упаковки набір новеньких синьо-білих печаток, навмання вибрав одну з них й шльопнув по чистому листку. Потім підніс штамп до лампи й старанно порівняв з оригіналом. Мені не лишилося нічого, як задоволено хмикнути.

— Що там? — визирнув із-за плеча Тьомик.

— Ми готові, джентльмени, — напиндючено промовив я. — Ми готові до бізнесу.

Того дня з вікна нашого офісу ми вперше спустили, неначе прапор, наш фірмовий банер:

— Ну, з Богом, — патетично заявив я, — великому кораблю — велике плавання…

Плакат шугонув униз, кілька разів тріпнувся на вітрі і застиг. Тьомик гигикнув, уявивши, як уже завтра гроші клаповухих мексиканців потечуть до нас рікою.

Наступного ранку ми втрьох: я, Тьомик та Хосе Акунья, усі в костюмах та краватках, тримали велику нараду щодо перспектив нашого бізнесу.

— Треба придумати, як привернути увагу до «нашої» землі, — сходу почав я.

— Та що тут думати? Даємо рекламу в газетах, в Інтернеті і починаємо косити капусту мішками, — ляпнув Тьомик.

Я аж скривився. Не люблю непрофесіоналів.

— Та що ти кажеш, мій любий напарнику? А ти не подумав, що вже завтра у тебе під дверима буде тупцювати зграя мексиканців з податкової служби, земельної адміністрації і поліції, які просто палатимуть від нетерплячки, бажаючи почути відповідь на запитання, хто ми, в біса, такі і якого дідька ми тут робимо зі стосом майстерно підроблених актів на землю?