«Гарні новини, босе! „Four Seasons Hotel“. Шукайте дона Педро Сесіліо Раміреса. Наркоторговець і найбагатший землевласник Мексики. Йому належить більше землі, аніж ви можете уявити», — прочитав я.

Коли Тьомик вийшов з душу, я подумав, що з відриванням голови Хосе ще можна почекати.

— Завтра останній раз, — тихо мовив я до нього.

— Я й так знаю, що останній, — сухо відрубав Тьомик, накрився ковдрою і відвернувся до стіни.

«Отже, завтра або ніколи», — зціпивши зуби, подумав я.

…«Four Seasons» виявився найкращим з готелів серед тих, по яких ми тинялися до того. Ну і, звісно, найдорожчим.

Ціла купа м’яких крісел та диванів з позолоченими бильцями заполонили велетенський П-подібний хол першого поверху. Ближче до вікон, які виходили на вилизаний вічнозелений парк з фанатично підстриженими кущами та газонами, стояв ряд круглих дерев’яних столиків з дерев’яними літніми кріслами. Столики дармували — до ленчу ще лишалося чимало часу, однак у холі було людно. Ми пройшли в центр залу і розвалились на одній з білосніжних козеток. Прямо навпроти нас мостилась імпресіоністська статуя голої дівки з якогось чорного металу, що нагадував звичайну конструкційну сталь. Дівка була дуже кістлява. Я чомусь подумав, що це поганий знак.

Далі все пішло, як завше. Я горлав про нафту, Тьомик якось уже зовсім мляво реагував, з безнадійним виглядом розбавляючи водоспад моїх слів своїми куцими фразами. Після двох годин безперервного молотіння повітря я зрештою потроху почав затихати, а голос мій захурчав штучно, як мікрофон, схований у китайській ляльці.

…Почалось усе з того, що над самим моїм вухом хтось відчеканив чудовою англійською:

— Нафта? Тут, коло Мехіко? Нізащо не повірив би!

Я стрепенувся і оглянувся через плече. За мною підносився увись кремезний череватий мексиканець — те, що він мексиканець, сумнівів не могло бути — виряджений у піжонський білий костюм, жовто-коричневий ковбойський капелюх із зміїної шкіри та гостроносі туфлі на високому каблуку та ще й зі шпорами. Блін, чудило, мов із кіно, подумав я. А ще у нього була тростина зі срібним набалдашником у вигляді орлиної голови зі змією в зубах — точно, як на мексиканському прапорі.

На вид йому було років сорок, може, сорок п’ять.

Я спочатку театрально потупив очі, зумисне трохи помовчав, напустивши на себе таємничого вигляду, і холодно проказав:

— Ні! Ви помилилися.

— Але, сеньйори, я щойно чув, як ви сперечалися про чималі поклади нафти десь за околицями Мехіко!

— І вам не почулося, — втрутився Тьомик, стараючись надати своїй англійській німецького акценту, а втім — даремно, навіть китайці краще говорять. — Ми справді спілкувалися про нафту, але… — ось тут Тьомик, хитра бестія, витримав чималу паузу, — …але не біля Мехіко.

«Якщо він тільки не повний ідіот, то зараз мусить клюнути!» — подумав я, і серце моє забилося частіше.

Як покажуть наступні події, мексиканець виявився аж два рази не повним ідіотом. Але це потім, а зараз він обійшов круг столу і нахабно взяв до рук верхній з актів на землю, які я спеціально розклав перед нами на столі. То була ділянка під серійним номером AJ317 у державному реєстрі, якраз та, на котру я поцупив практично готові документи у справжньому земельному агентстві.

— А це що таке, хлопчики? — безцеремонно спитав багатій.

Він зняв капелюха, шпурнув його на козетку коло мене, а сам плюхнувся поряд з Тьомиком, заклавши праву ногу на коліно, і ретельно роздивився документ. Позаду мексиканця у білому невідь звідки зринув плечистий засмаглий тип у строгому чорному костюмі та в ідіотських малинових туфлях з блиском. Його морда — так, саме морда, а не обличчя — була непропорційно маленькою у порівнянні з тілом, вельми нагадуючи зморщений писок хитрого шимпанзе. Він послужливо підніс своєму босу келих з коктейлем, після чого завмер, наче ще одна статуя, за його спиною.

Мені не сподобалось ні те, як мексиканський ковбой зі шпорами обізвав нас хлопчиками, ні те, як розкуто та нахабно він себе поводив.

— А ви хто будете, дядьку? — стримано поцікавився я, відчуваючи, як у серце закрадається непоясненний страх.

— Та це акти на землю біля Мехіко, — майже одночасно зі мною втрутився Тьомик. Мій напарник все ще продовжував грати дурника, думаючи лише про одне — як би відбити викинуті на першокласні готелі гроші. — Ми тут прикупили собі трохи землі за містом…

— Хм… Справді? — латинос проігнорував мене.

Я непогано розбираюсь у людях. Ну, робота в мене така. І тоді, пригадую, я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання всучити цьому мексиканському Рокфеллеру фальшивий акт на землю, яка мені не належить і ніколи не належала. Він не був жертвою, клаповухим мішком із грошима. Він був хижаком, наче той срібний кондор на набалдашнику його палиці, який трощив дзьобом череп гримучої змії.

— Знаєте, ми… — спробував був устряти я, відчайдушно намагаючись взяти ситуацію під контроль. Але ситуація не менш відчайдушно пручалася.

— Маєте рацію, сеньйоре, — знову перебив мене Тьомик, — це вже наша земля.

— …з нафтою? — черевань лукаво прижмурив око.

— Так! Ги-ги! Ой… — блискуче зіграв Тьомик. — Ні. Я мав на увазі без нафти.

— І з якого такого дива, дозвольте поцікавитися, два європейських хлопчики надумали розжитись на цілий аеродром абсолютно неродючої землі — землі без нафти — в сорока милях від Мехіко? — уїдливо просичав мексиканець, розглядаючи інші акти на землю. — Я трохи знаюсь на землі, хлопчики, тому скажу вам прямо, що це нікудишнє капіталовкладення.

Я відчув, що Тьомикова шаманська здатність притягувати неприємності на наші голови запрацювала на повну котушку. Я знав, що він зараз ще трохи напустить туману, як ми з ним і домовлялись, а потім зізнається знічев’я, що в землі щойно знайшли нафту і ми не проти перепродати наділи. Але моя інтуїція, мій проникливий внутрішній голос верещав, наче кіт, якому защемило хвоста рейковими стрілами і на якого з туману, чмихаючи і чахкаючи, насувається поїзд. «Чуваки, без образ, але збирайте свої манатки, біс із ними, з грошами, і валіть звідтіля на хрін!!!» — волала моя інтуїція. І знаєте, дуже рідко вона отак волає, і ще не трапилось жодного випадку, щоб я міг у ній засумніватися.

Тож я вже рішуче підняв руку, наладившись схопити Тьомика за барки, згребти наші документи і посунути геть. Коли мексиканець обізвався знов:

— А я, до речі, дон Педро. Педро Сесіліо Рамірес, — три останні слова прозвучали у моїх вухах, наче виляски батога.

У голові пронеслося вчорашнє повідомлення від Хосе Акуньї: «…найбагатший землевласник Мексики». Після цього у мене в очах, мабуть, проступили відлиті із золота значки «$», як у Скруджа МакДака з диснеївських мультиків, і я неквапливо відвів руку.

— Я — Боб, а це мій напарник — Джейк, — дурнувато представив нас Тьомик.

Я мовчав, втелющившись у обличчя дона Педро. Той теж мовчав і не відводив очей. Якийсь час ми наче мірялися внутрішньою силою один з одним, зчепившись поглядами.

— Son gilipollas![9] — зненацька випалив дон іспанською прямо мені в лице.

Жоден м’яз на моєму обличчі не смикнувся. Я відразу зметикнув, що він перевіряє, чи розуміємо ми іспанську. Я, як і раніше, стримано відказав англійською:

— Перепрошую, сеньйоре, ми не настільки знайомі з іспанською, щоби…

— А… Ні, нічого… Краще розкажіть, що ви, в біса, там нарили.

— Там є нафта, — сходу випалив я.

— Ти що? Пс-с… — прошепотів Тьомик, награно прикриваючись долонею.

— Земля неродюча, але в надрах лежать мільярди барелів чорного золота, — продовжив я, відразу беручи бика за роги. — То золота земля, сеньйоре Рамірес.

— Тоді чому ви розказуєте це мені? — спитав дон.

— Взагалі-то ми не нафтовики, ми лиш геологи-розвідники. У нас немає ні капіталу, ні засобів, щоб витягти звідтіля нафту. Ми випадково натрапили на поклади, мерщій скупили ділянки, а зараз не проти перепродати землю, — удавано прямодушно відповів я.