— Змія! — вигукнув Дік Сенд і, схопивши рушницю, заступив собою місіс Уелдон.

Справді, який-небудь плазун міг заповзти в густу траву, що росла навколо. Не було б нічого дивного, якби то був велетенський удав з родини боа, які іноді сягають сорока футів у довжину.

Та Гарріс сказав Дікові Сенду й неграм, які теж були кинулись на допомогу, щоб вони сіли на місце, і заспокоїв місіс Уелдон.

Він пояснив, що це не удав, бо удави не свистять. Це, мовляв, свистять досить сумирні чотириногі.

— Не хвилюйтеся, — провадив він, — і не полохайте тварин.

— Але що це за тварини? — спитав Дік Сенд, який не пропускав нагоди розпитати американця, а той, до речі, розповідав про все вельми охоче, не примушуючи себе просити.

— То антилопи, мій юний друже.

— О! Я так хотів би подивитися на них! — вигукнув малий Джек.

— Це дуже важко, мій хлопчику, — відказав американець. — Дуже важко!

— А чи не можна якось підійти до цих антилоп? — спитав Дік Сенд.

— Не встигнете ви ступити й трьох кроків, — відповів американець, похитавши головою, — як увесь табун кинеться навтіки. Тож навіщо клопотатись намарне?

Однак Дік Сенд мав свої підстави цікавитись свистячими антилопами. Він неодмінно хотів їх побачити. Отож, тримаючи в руці рушницю, він поплазував у траві. Тієї ж миті табунець струнких антилоп з маленькими гострими ріжками як вихор помчав геть. Яскраво-руді, вони майнули, мов полум'я, попід деревами. Годі було й думати роздивитися їх.

— А що я вам казав! — мовив Гарріс, коли Дік повернувся на місце.

Ці прудконогі антилопи були не єдиними представниками тваринного світу, що їх помітили того дня. Інших тварин встигли роздивитися трохи краще, й їхня поява викликала суперечку між Гаррісом та його супутниками.

Десь близько четвертої години пополудні маленький загін спинився для короткого перепочинку на лісовій галявині. Раптом кроків за сто від них з гущавини вихопилось кілька височенних тварин, які тут же кинулись навтіки.

Цього разу, незважаючи на попередження американця, Дік Сенд приклав до плеча рушницю й вистрелив. Проте Гарріс підбив рушницю, і юнак, хоч і був влучним стрільцем, схибив.

— Не треба стріляти! Не треба стріляти! — вигукнув американець.

— Таж то були жирафи! — крикнув Дік Сенд, пускаючи повз вуха Гаррісові слова.

— Жирафи! — повторив малий Джек, випростуючись на сідлі. — Я теж хочу бачити жирафів! Де вони?

— Жирафи?! — перепитала місіс Уелдон. — Ти помиляєшся, любий Діку. В Південній Америці жирафи не водяться.

— Авжеж, — мовив Гарріс з подивом на обличчі, — в цій країні жирафів нема і близько.

— Що ж то тоді було? — спитав Дік Сенд.

— Не знаю, що й думати, — відповів Гарріс. — А може, вас обманув зір, і то були просто страуси?

— Страуси?! — в один голос спитали Дік Сенд і місіс Уелдон, здивовано перезирнувшись.

— Так, звичайнісінькі страуси.

— Але ж страуси — птахи, отже в них дві ноги.

— Авжеж, — кивнув головою Гарріс, — я саме і помітив, що ці тварини, які так швидко повтікали, двоногі.

— Двоногі? — повторив юнак.

— А мені здалося, що ці тварини чотириногі, — сказала місіс Уелдон.

— Мені також, — озвався старий Том.

Бет, Актеон і Остін теж підтвердили, що тварини чотириногі.

— Страуси на чотирьох ногах! — зайшовся реготом Гарріс. — Оце дивина!

— Тим-то ми й подумали, що то були жирафи, а не страуси, — сказав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні! — твердо мовив Гарріс. — Ви, напевно, погано їх роздивилися. Адже ці тварини миттю повтікали. Зрештою, в таких випадках помиляються і досвідченіші за вас мисливці.

Як послухати американця, то все ніби скидалось на правду. Здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Дзьоб страуса можна прийняти за морду жирафа; і в того, і в того довга тонка шия, а голова закинута назад. Власне, страус схожий на жирафа, якому бракує задніх ніг. Тож двоногого страуса легко переплутати з чотириногим жирафом, особливо коли вони зненацька з'являються і миттю зникають. Та найвагоміший доказ помилки місіс Уелдон і її супутників — те, що жирафи в Південній Америці не водяться.

— Здається, — мовив Дік Сенд, — страуси теж не водяться в Південній Америці?

— Отут ви помиляєтесь, мій юний друже, — заперечив Гарріс. — Саме в Південній Америці є один з видів страуса — нанду, його ми й бачили.

Гарріс казав правду. Нанду — досить поширений представник родини страусових на південноамериканських рівнинах. Це великий птах, до двох метрів заввишки. В нього прямий дзьоб, пухнасте пір'я, довгі крила з синюватим пір'ям, трипалі ноги з пазурами. М'ясо молодого нанду дуже смачне.

Ці та інші — до речі, точні — дані навів Гарріс, який добре знав життя та звички нанду. Місіс Уелдон і її супутникам довелось визнати, що вони помилилися.

— Можливо, ми ще зустрінемо табуни страусів, — додав Гарріс. — Тоді вже придивляйтеся пильно, щоб не помилятись і не приймати птахів за чотириногих. А головне, «мій юний друже, не забувайте моїх порад — не стріляйте в жодну тварину. В нас поки що немає потреби полювати, щоб прохарчуватися, і я повторюю: не треба виявляти пострілами нашу присутність у лісі.

Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.

Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.

— Там, місіс Уелдон, — казав він, — про вас потурбуються, і за кілька днів ви як слід відпочинете. Можливо, ви не знайдете на фермі тієї розкоші, до якої звикли у себе в Сан-Франціско, однак побачите: і в нас житла не позбавлені комфорту. Не такі вже ми й дикуни.

— Містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон, — ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.

— Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Уелдон?

— Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б'є пропасниця.

— Так, це тут буває, — кивнув головою Гарріс. — Хоч клімат цього плоскогір'я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.

— Однак завбачлива природа, — озвався Дік Сенд, — насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.

— Які, мій юний друже? — здивовано спитав Гарріс.

— А хіба тут не ростуть хінні дерева? — і собі спитав Дік Сенд.

— Ба й справді, — згодився Гарріс, — тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.

— Але мене дивує, — вів далі Дік Сенд, — що ми й досі не бачили жодного хінного дерева!

— Розумієте, мій юний друже, — відказав Гарріс, — хінне дерево не так легко розпізнати. Дарма що воно високе, має широке листя й рожеві духмяні квіти, — його ще треба знайти. Ці дерева майже не ростуть групами; вони здебільшого розкидані поодинці поміж інших дерев. Індіанці, які збирають хінну кору, пізнають їх тільки по вічнозеленому листю.

— Якщо ви побачите хінне дерево, містере Гарріс, то покажете мені, коли ваша ласка, — попросила місіс Уелдон.

— Неодмінно, місіс Уелдон, але в асьєнді ви знайдете вдосталь сірчанокислого хініну. Це куди кращі ліки, ніж кора хінного дерева85.

День минув без пригод. Настав вечір, і на ночівлю спинилися як звичайно. Досі погода була сонячна й суха, але невдовзі слід було чекати. дощу: від землі підіймалися теплі випари, огортаючи ліс густим туманом. От-от мав початися сезон дощів.

На щастя, завтра перед маленьким загоном гостинно розчиняться двері асьєнди. До неї — всього кілька годин ходи.

За підрахунками Гарріса, до асьєнди залишалося щонайбільше шість миль. І все ж на ніч було вжито звичайних застережливих заходів. Том і його товариші мали вартувати по черзі. Дік Сенд не хотів легковажити жодною дрібницею. Він виявляв більшу, ніж будь-коли, обережність. В нього зародилася страшна підозра, однак поки що юнак не хотів нікому про неї говорити.

На ночівлю стали під групою високих дерев. Натомлені, всі швидко поснули. Та невдовзі їх розбудив голосний крик.

вернуться

85

Колись для лікування використовували розтерту в порошок кору хінного дерева. Його називали «ієзуїтським порошком», бо 1649 року римські ієзуїти одержали багато хінної кори від своїх американських місіонерів. (Прим. автора.)


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: