Обладнував цю гарну маленьку валізку відділ «К'ю». Почали вони з ручки фірми «Свейн і Адіні». її демонтували і між шкірою та підкладкою каркаса розташували в два ряди п'ятдесят набоїв двадцять п'ятого калібру. В кожному з невинних зовні боків був схований тонкий ніж для кидання виробництва славетної фірми «Вілкінсон», а руків'я винахідливо зашили в кутки «дипломата». Незважаючи на кпини Бонда, майстри з «К'ю» приладнали в замку невеличку схованку, з якої, коли натиснути кнопку, в долоню випадала таблетка смертоносного ціаніду. (Як тільки Бондові привезли додому «дипломат», він викинув таблетку в унітаз.) Якщо розкрутити товстий тюбик крему для гоління марки «Пальмолів», з цього звичайнісінького на вигляд предмета легко виходив запакований у бавовняну тканину глушник для «Беретти». На випадок потреби у валюті кришка «дипломата» приховувала в собі п'ятдесят золотих соверенів, і, щоб видобувати їх звідти, досить було повернути вбік верхню планку.

Ця валізка з фокусами здивувала Бонда, проте він мусив визнати, що в ній попри її солідну вагу, було дуже зручно перевозити знаряддя його професії; інакше їх довелося б тягати з собою на тілі.

На весь літак, крім Бонда, набралося ще дванадцять пасажирів, і він усміхнувся, уявивши собі, як ужахнулася б Лоелія Понсобі, коли б дізналася про це. Адже за день до вильоту, коли Бонд уже уточнював останні деталі операції, його секретарка гаряче заперечувала проти самої ідеї вирушати в п'ятницю тринадцятого числа.

— Тринадцяті числа — найкращі дні для подорожей,— терпляче доводив їй Бонд. — Пасажирів обмаль, і ти дістаєш найкращий сервіс і максимальний комфорт. Якщо я маю можливість, то завжди обираю для таких справ тринадцяте число.

— Гаразд,— капітулювала дівчина,— ваш похорон — то ваше діло. Але навіщо мені цілий день хвилюватися? І, заради всього святого, хоча б не ходіть попід трапом та не робіть ніяких інших дурниць. Не слід випробовувати свою долю в такий спосіб. Не знаю, що саме ви робитимете в тій своїй Туреччині, і знати цього не хочу, але передчуття лиха не полишає жодну мою кісточку.

— О, ці прекрасні кісточки! — підіграв їй Бонд. — Я візьму їх собі на вечерю того ж вечора, коли повернуся додому.

— Вам це не вдасться! — холодно заявила Лоелія. Згодом дівчина несподівано тепло подарувала йому прощальний поцілунок, і Бонд уже всоте подумав, навіщо йому морочитися з іншими жінками, коли найчарівніша з усіх жінок — його власна секретарка.

Літак монотонне співав свою пісню у безкрайому небі понад збитими вершками хмар, які видавалися такими міцними, що на них можна здійснити аварійну посадку. Хмари розступились, і ліворуч удалині заяскравів блакитний туман. Париж! Ще годину вони неслися понад висушеними полями Франції. Поблизу Діжона в міру того, як підіймалася в гори Пера, земля почала змінювати своє тьмяне вбрання на темно-зелене.

Наспів ленч. Бонд відклав набік книжку і, поки їв, споглядав униз на прохолодне дзеркало Женевського озера. Спостерігаючи, як соснові ліси почали наполегливо дертися в бік снігових клаптиків поміж вичищених лискучих зубів Альпійських гір, він пригадав свої лижні вакації. Літак огинав велике ікло Монблану. Від скель їх відділяло лише кілька сотень ярдів. Бонд розглядав брудно-сірі, мов слоняча шкура, глетчери й бачив себе, знову молодого, ще неповнолітнього, з кінцем мотузки, оперезаної навколо талії. Він прив'язується до верхівки кам'яної скелі-стовпа, а двійко його друзів із Женевського університету видряпуються гладенькою стіною нагору до нього.

А тепер? Бонд криво усміхнувся до свого віддзеркалення в товстій шибці ілюмінатора, крізь який виднілися пишні терасові виноградники Ломбардії. Якби той молодий Джеймс Бонд сьогодні підійшов до нього на вулиці й заговорив із ним, то чи впізнав би він, нинішній, отого чистого, палкого юнака, яким він був у свої сімнадцять років? І що цей юнак подумав би про нього, таємного агента, старшого Джеймса Бонда? Чи впізнав би він себе у цьому чоловікові, який з роками позбувся блиску, але відчуває пересит віроломством, підступністю, жорстокістю та страхом, у чоловікові з холодними зухвалими очима, рубцем на щоці та пласким предметом під лівою пахвою? А якби юнак і впізнав його, то що б він сказав? Що б він подумав про теперішню місію Бонда? Як сприйняв би сміливого таємного агента, що долає півсвіту в новій, цього разу романтичній ролі — звабника заради інтересів Англії?

Бонд урвав роздуми про свою юність. Ніколи не озиратись назад! Хай би там що! Все це — марна трата часу. Прямуй за своєю долею і вдовольняйся нею, радій, що не став продавцем уживаних автомобілів, або загубленим джином та нікотином репортером жовтої преси, або калікою, а то й мерцем.

Споглядаючи розпечену сонцем видовжену Геную, блакить Середземного моря, Бонд заблокував свою свідомість для минулого і сфокусував її на найближчому майбутньому — на своїй справі, яку він гірко охрестив «звабництвом заради інтересів Англії».

Задля цього, хоч би там як хтось намагався виставити його роль, йому належало зробити те, що належало — спокусити. І спокусити вельми швидко дівчину, якої він ніколи досі не бачив, ім'я якої почув учора вперше в житті. Хай там яка вона приваблива (а керівник «Т» назвав її «дуже вродливою»), не це було головне для Бонда. Його уява була зосереджена не на тому, яка вона, а на тому, що вона має,— на посагу, який дівчина принесе з собою. Це нагадувало класичну ситуацію, де чоловік намагається одружитися з жінкою заради її грошей. Чи зможе він гідно зіграти свою роль? Можливо, йому поталанить робити правильний вираз обличчя і говорити правильні речі. Та чи зможе його тіло абстрагуватися від потаємних думок і ефективно творити любов, яку він проголошуватиме? Як це чоловікам щастить щиро поводитись у ліжку, тоді як їхня свідомість зосереджена на банківському рахунку жінки? Хтозна, може, в уяві й справді з'являється еротичний стимул, коли спустошуєш лантух із золотом? Але ж шифрувальний апарат!..

Під ними пропливла річка, і літак ковзнув у п'ятдесятимильну глісаду в бік Рима. Півгодини серед галасливих гучномовців в аеропорту цілком вистачило для того, щоб випити два чудових коктейлі «амерікано». І знову дорога, цього разу прямісінько до носака італійського чобота. Мозок у Бонда старанно обмірковував найдрібніші деталі зустрічі, що наближалася зі швидкістю триста миль на годину.

А може, це підступна операція МДБ, до якої Лондон не зміг підібрати ключі? Чи не лізе він, Бонд, просто в пастку, якої не зміг розпізнати навіть звивистий мозок М.? Бог свідок, М. не відкидав такої можливості. Кожний мислимий нюанс справи, всі «за» і «проти» критично оцінював і вивчав не лише М., а й оперативна нарада всіх начальників відділів і секцій, які вчора в парадних костюмах провели в задушливому кабінеті весь пообідній і вечірній час. Та хоч із якого боку підходили до справи, ніхто не зміг доказово побудувати тези, з якої стало б очевидно, що росіяни матимуть із цього зиск. Так, вони можуть викрасти Бонда й допитувати його. Але чому саме Бонда? Він — оперативний агент, необізнаний з тонкощами роботи всієї служби, і його пам'ять не тримає нічого такого, з чого можуть скористатися росіяни, за винятком деталей його нинішніх обов'язків та певного обсягу попередньої інформації, хоч її характер аж ніяк не належить до категорії життєво важливих знань. Так, вони могли б убити Бонда. Такий собі акт помсти. Однак останні два роки він проти росіян не працював. Якби вони хотіли його вбити, це було б значно легше зробити на вулицях Лондона чи в нього на квартирі, не кажучи вже про можливість підкласти бомбу в його автомобіль.

Його невеселі думки урвала стюардеса:

— Пристебніть, будь ласка, ремені.

Поки вона казала це, літак почав падати, що викликало раптову нудоту, а потім знов пішов угору. Це були страхітливі ознаки перенапруження двигунів. Небо зненацька почорніло. У шибки задріботів дощ. Зблиснув сліпучий спалах блакитного й білого світла, а потім пролунав такий гуркіт, наче в літак влучив зенітний снаряд. Здавалося, вуста Адріатики проковтнули їхній літак, і тепер він борсався в череві цієї електричної бурі.