Невдовзі надійшов наказ прибути на чемпіонат Британських збройних сил за кордоном. Так сталося, що проходив він того вечора, коли на небі сяяв повний місяць. Гранта, який виступав за королівські війська, суддя на рингу неодноразово попереджав за притримання суперника та удари нижче пояса і в третьому раунді кінець кінцем дискваліфікував за неспортивне ведення бою. Коли Грант ішов з рингу, його освистував увесь стадіон, і найгучніше це робив його рідний підрозділ. Наступного ранку Гранта викликав командир, який рішуче заявив, що він зганьбив королівські війська і тепер його при першій-ліпшій нагоді відішлють додому. Грантового напарника перевели до Ковентрі, а що їздити з ним у парі охочих не знаходилось, то його призначили мотоциклетним кур'єром, чого він, власне, й прагнув.

Такий розвиток подій наблизив Гранта до заповітної мети. Кілька днів він ще роздивлявся, а одного вечора, забравши у штабі військової розвідки на Рейхсканцлерплаці вихідну денну пошту, поїхав просто до російського сектора. Там, не вимикаючи двигуна, зачекав, поки відчиняться британські контрольні ворота, щоб пропустити таксі, і на швидкості сорок миль на годину промчав крізь навіть не до кінця розчинені стулки. Загальмував він уже біля бетонної будки російського прикордонного поста.

Вартові грубо затягли його до комендантської кімнати. За столом сидів офіцер з дерев'яним виразом обличчя і запитав, чого він хоче.

— Я хочу поговорити з представником радянської секретної служби,— категорично заявив Грант. — З її начальником.

Офіцер холодно втупився в нього. Потім щось сказав російською мовою. Солдати, які затягли Гранта всередину, тепер почали тягти його надвір. Грант легко струснув їх із себе. Хтось наставив на нього автомат.

— У мене з собою багато секретних документів. — Грант говорив спокійно, чітко. — У шкіряних мішках на мотоциклі. — На нього зійшло просвітлення. — Вас чекають серйозні неприємності, якщо вони не потраплять до вашої секретної служби.

Офіцер щось наказав солдатам, і ті на кілька кроків відступили.

— У нас немає секретної служби,— промовив офіцер поганою англійською мовою. — Сідайте і заповнюйте оцю анкету.

Грант сів за стіл і почав заповнювати довжелезну форму. Запитання були адресовані тим, хто бажав відвідати Східну зону,— ім'я, адреса, мета відвідин і таке інше. Тим часом офіцер тихо й лаконічно переговорив з кимось по телефону. Коли Грант закінчив писати, до кімнати ввійшло двоє старшин у однакових зелених кашкетах із зеленими погонами на формі кольору хакі. Офіцер передав їм анкету, навіть не глянувши на неї. Вони вивели Гранта, запхали його разом із мотоциклом до кузова закритої вантажівки і зачинили борта.

Поїздка тривала три чверті години. Потім машина зупинилася, Грант вийшов і опинивсь у дворі великого нового будинку, до якого його ввічливо підштовхнули. Тоді підняли ліфтом на якийсь поверх і залишили самого в камері — без вікон, умебльованій тільки залізною лавою. Через годину — мабуть, вони вже встигли, як він собі міркував, переглянути секретні папери,— його допровадили до зручного кабінету, де за письмовим столом сидів офіцер із трьома рядами відзнак і золотими погонами полковника. На порожньому столі стояла ваза з трояндами.

Через десять років, споглядаючи з ілюмінатора літака на висоті двадцяти тисяч футів рясне гроно вогнів, Грант припустив, що вони пролітають над Харковом. Він безрадісно вишкірив зуби до свого віддзеркалення в плексигласовому вікні.

Троянди. Від тої хвилини в його житті не було нічого іншого, крім троянд. Троянди, троянди, завжди і всюди троянди.

— Отже, ви, містере Грант, бажаєте працювати в Радянському Союзі? Минуло півгодини, і полковникові МДБ це інтерв'ю явно надокучило. Він був певен, що витяг із цього досить несимпатичного британського солдата всі військові деталі, які можуть становити бодай найменший інтерес. Ще кілька ввічливих фраз — плата за багатий вилов секретів з його кур'єрських сумок — і цього чоловіка можна відіслати до камери, а коли надійде черга — до Воркути чи в якийсь інший трудовий табір.

— Так, я хочу працювати на вас.

— І яку ж роботу ви можете виконувати, містере Грант? У нас безліч некваліфікованих робітників. Нам не потрібні водії вантажівок. — На обличчі полковника промайнула коротка усмішка. — А якщо треба боксувати, у нас досить чоловіків, що вміють це робити. До речі, серед них є два потенційні олімпійські чемпіони.

— Я майстер убивати людей. Я роблю це дуже добре. І я це діло люблю. Полковник помітив червоні вогники, що на мить спалахнули у блідих блакитних очах під віями пісочного кольору. Цей чоловік, подумав він, знає, що каже. Він такий самий навіжений, як і неприємний. Холодно поглянувши на Гранта і все ще вагаючись, чи варто витрачати на нього час та їжу у Воркуті, полковник уперше подумав: а може, його краще застрелити? Чи закинути назад, у Британський сектор, і дати можливість зробити це його співвітчизникам?

— Ви мені не вірите,— нетерпеливився Грант. У нього вже промайнула підозра: мабуть, це не той чоловік і не той відділ, що його можна зацікавити вбивствами. — Хто тут робить для вас чорну роботу? — Він був певен, що у росіян має бути якась така команда, адже всі про це торочили. — Дайте мені поговорити з ними. Я вб'ю для них кого завгодно. Будь-кого, хто їм потрібний. Зараз. Тут-таки.

Полковник не приховав роздратованого погляду. А може, й справді слід повідомити про цього бевзя?

— Зачекайте. — Він підвівся й вийшов з кімнати, залишивши двері прочинені. У дверях одразу ж став охоронець, який втупився Грантові в спину, тримаючи руку на пістолеті.

У сусідньому кабінеті стояли три телефони. Полковник узяв трубку того з них, що забезпечував прямий зв'язок із Москвою. Як тільки йому відповів військовий зв'язківець, полковник кинув: «СМЕРШ!». У СМЕРШі він попросив начальника оперативного відділу.

Через десять хвилин він поклав трубку. Оце чудова нагода! Просте, конструктивне рішення. Хай там як повернеться справа, а він виграє. Впорається англієць — чудово. А ні — все одно завдасть багато клопоту в Західному секторі: клопоту для британців, бо Грант — їхня людина; клопоту для німців, бо цей замах налякає багатьох їхніх шпигунів; клопоту для американців, бо вони дають більшість коштів для мережі Баумгартена і віднині вважатимуть, що безпека Баумгартена не така вже й надійна. Задоволений собою полковник повернувся до кабінету і знову сів навпроти Гранта.

— Ви впевнені, що говорите те, що у вас на думці?

— Ну звісно.

— У вас добра пам'ять?

— Так.

— Тоді слухайте. У Британському секторі є німець, якого звуть доктор Баумгартен. Мешкає він у квартирі номер п'ять на Курфюрстендам двадцять два. Ви знаєте цей район?

— Так.

— Сьогодні вночі вас разом з вашим мотоциклом доставлять у Британський сектор. Ваші номерні знаки, звісно, замінять. За вами полюватимуть ваші співвітчизники. Ви повезете листа докторові Баумгартену. На конверті буде зазначено, що вручити його слід особисто. У вашій формі і з таким листом у вас не буде жодних ускладнень. Ви скажете: це послання має дуже приватний характер, і вам неодмінно треба побачити доктора Баумгартена сам на сам. Потім ви його вб'єте. — Полковник зробив паузу. Його брови піднялися догори. — Так?

— Так,— рішуче підтвердив Грант. — І якщо я це зроблю як слід, ви даватимете мені більше такої роботи?

— Цілком можливо,— байдужне кинув полковник. — Спочатку вам треба показати, на що ви здатні. Як тільки виконаєте завдання і повернетесь до Радянського сектора, можете запитати полковника Бориса. — Він натис на кнопку дзвінка. Тут же до кабінету ввійшов чоловік у цивільному. Полковник звернувся до Гранта: — Цей чоловік вас нагодує. Згодом дасть пакет і гострий ніж американського виробництва. Чудова зброя! Хай щастить. — Він узяв із вази троянду і жадібно вдихнув її пахощі.

Грант підвівся.