Катрина також любила музику, та сказала, що їй миліше слухати її з висоти верхніх східців, і пішла нагору, у темряву. Я подалася слідом. Нижні двері замкнули; в домі було повно людей, тож нашу відсутність помітити було важко. Та на східцях вона не спинилася — пішла прямцем на горище, де сидів під арештом Гіткліф, і покликала його. Спершу хлопець вперто відмовчувався, та дівчина не здавалася і врешті схилила його до розмови. Я залишила бідненяток, щоб дати їм змогу спокійно наговоритися.

Коли стало ясно, що музикам треба перепочити, я знову піднялася нагору, щоб попередити про це Катрину. Я очікувала побачити її на сходах — натомість її голос долинав із кімнати. Виявилося, що це мале мавпенятко видерлося на дах крізь віконце одної горішньої кімнати і влізло у таке ж віконце іншої, де замкнули Гіткліфа. Мені довелося застосувати все своє красномовство, аби вмовити її вилізти звідти. Коли Катрина з'явилася, Гіткліф був із нею; вона наполягала, щоб я узяла його до кухні, бо, мовляв, Джозефа ж немає — пішов до сусідів, подалі від «диявольської рапсодії», як він любив називати музику. Я відказала, що більше не збираюся потурати їхнім витівкам, але оскільки бранець постував ще з й учорашнього обіду, вирішила заплющити очі на такий непослух. Гіткліф зійшов униз; всадовивши його біля вогню, я виклала перед ним чимало різних ласощів. Проте хлопець був якийсь млявий і майже нічого не подужав з'їсти, а всі спроби звеселити його були марними. Він сперся ліктями на коліна, вмостився підборіддям на зчеплені руки і застиг у німотному розумуванні. На моє запитання «Про що ти зараз думаєш?» хлопець похмуро відповів:

— Подумую, як відплатити Гіндлі Ерншо. Я буду чекати сто років, аби лиш зробити це. Сподіваюсь, він не помре раніше за мене!

— Гіткліфе, як тобі не соромно! — я спробувала привести його до тями. — Адже карати лихих людей — то Божа справа, а нам належить вчитися прощати.

— Ні, Бог із того такої втіхи, як я, не зазнає,— відказав він. — Якби ж тільки знати, яка кара для нього найтяжча! Залиш мене самого, і я над цим поміркую: поки я про це думаю, то мені не так болить.

Але ж, містере Локвуде, я й забула, що такими казочками важко когось розважити. Це ж треба було мені отак розпатякатись! Та й питво ваше вже захололо, а самих вас уже сліпці сватають. Треба було розповісти усе, що ви бажали знати про Гіткліфа, в кількох словах, та й по всьому.

Перервавши отак свою розповідь, економка піднялася й відклала вбік своє шиття; та я відчував, що не спроможуся відсунутися від тепла коминка і зовсім не хотів спати.

— Посидьте ще, місіс Дін, — благав я. — Хоча б якісь пів-годинки! Ви правильно вчинили, розповідаючи так детально і розлого. Такий ґатунок оповіді мені подобається, й було б добре, якби ви і завершили вашу історію у тому ж ключі.

Мене цікавить кожна із описаних вами постатей, більшою чи меншою мірою.

— Ось ось виб'є одинадцяту, сер.

— Нічого, я не звик лягати у такий час. Перша чи друга ночі — цілком прийнятний час для людини, яка встає о десятій ранку.

— Не раджу вам спати до десятої. Адже найкраща година доби — це світанок. А хто не розбереться з половиною всіх своїх справ до десятої, має всі шанси не впоратися протягом дня і з рештою.

– І все ж таки, місіс Дін, сідайте назад у крісло, бо я планую розтягнути свій нічний відпочинок до завтрашнього обіду. Можу сказати наперед, що підхопив щонайменше нежить, якщо не щось гірше.

— Сподіваюсь, що не гірше, сер. Тоді з вашого дозволу я перенесу час дії своєї розповіді на три роки вперед: за цей час місіс Ерншо…

— Ні-ні, я не дозволю нічого подібного! Чи знайомий вам стан, коли, сидячи на самоті, ви спостерігаєте, як на килимку перед вами кішка вилизує своїх кошенят, — і так пильно стежите за цим процесом, що факт проминання кицькою одного-єдиного вушка може надовго вивести вас із рівноваги?

— Надзвичайно лінивий стан, мушу сказати!

— Навпаки — надто виснажливий. І я зараз почуваюся саме так, тож, будьте ласкаві, розповідайте з усіма подробицями. Я починаю розуміти, що люди в цих краях різняться від міських жителів так само, як різниться ставлення до павука у тюремній камері і того ж таки павука у звичайному будинку. Проте внутрішня принада життя завдячує собою не лише оку свого споглядальника. Люди тут на все дивляться глибше, живуть більше внутрішнім життям, а не зовнішнім — минущою шкаралупою речей. Тепер я уявляю собі таке життя цілком можливим, а раніше б не повірив, що тут можна прожити хоча б рік. Це нагадує голодну людину, перед якою поставили лише одну страву, на якій вона може цілком зосередити свої смакові рецептори і віддати їй належне; та коли ця людина підходить до столу, заставленого французькими делікатесами, то, можливо, й отримає з того всього якусь цілісну насолоду, проте зазвичай це будуть всього лише часточки вражень, розпорошені по закутках нашої пам'яті. — О, та ми тут такі ж звичайні люди, як і будь-де, коли з нами краще запізнатися, — повідала свої спостереження місіс Дін, дещо спантеличена моєю промовою.

— Вибачте, моя мила пані,— та ви самі є дивовижним і незаперечним доказом на користь моїх слів, і аж ніяк не ваших. Окрім деяких незначних особливостей вимови, у вас немає й сліду тих рис, які я звик вважати атрибутами вашого класу. Впевнений, що ви використовуєте свій розум за призначенням набагато частіше, ніж звичайні слуги. Не розмінюючись марно на дурні забавки, ви просто повинні були розвинути схильність до розмірковувань.

Місіс Дін засміялася.

— Звичайно, я й справді вважаю себе розсудливою й спокійною людиною, — відказала вона, — та зробилася такою не тому, що живу на відлюдді й бачу щодня одні й ті самі вирази на обличчях і спостерігаю за вчинками, що кояться з року в рік. Просто я на власному досвіді навчилася витримці, яка додала мені мудрості. До того ж я прочитала більше, ніж ви думаєте, містере Локвуд. У цій бібліотеці ви не знайдете жодної книжки, в яку б я не зазирнула і з якої б не винесла щось для себе, — окрім хіба що писаних грецькою, латиною чи французькою, та я хоча б можу визначити, якою вони написані мовою, а більшого годі й чекати від дочки бідняка. Хай там як, якщо я вже почала оповідати, як справжня пліткарка, я так і продовжу, і замість пропустити три роки, із задоволенням перенесу дію своєї історії у літо наступного, 1778 року, — отже, майже двадцять три роки спливло відтоді.

Одного чудового червневого ранку з'явився на світ мій перший вихованець — і останній нащадок давнього роду Ерншо. Ми гребли сіно на дальнім лані, і тут дівчинка, що носила У нам снідання, раптом прибігла на годину раніше — просто через луку і плаєм вверх, на бігу кличучи по мене.

— Але й доладне дитя, — віддихуючись, вигукнула вона. — Такого славного і світ не видів! Та лікар каже, що хазяйці не поправитися. Каже, що в неї вже котрий місяць сухоти. Я чула, як він сказав містеру Гіндлі: «Тепер її ніщо не тримає на світі, і вона помре ще до зими». Тож, Неллі, йди прямо додому. Ти будеш няньчити його, і годувати молочною сумішшю, і глядіти за ним денно і нощно! Як би я хотіла бути на твоєму місці, адже він буде цілком належати тобі за відсутності хазяйки!

— Та чи справді їй так зле? — спитала я, кинувши додолу граблі та пов'язуючи стрічки капелюшка.

— Думаю, що так. Хоча вона тримається — говорить так, ніби ще збирається побачити, як він змужніє,— потвердила дівчина. — Вона аж нетямиться з радощів, таке воно гарне! Ні, я б точно не померла, якби була на її місці,— я б відчула полегшення навіть від простого милування ним, хай там що говорить Кеннет. Я так на нього розізлилася. Дейм Арчер принесла малятко до хазяїна, і тільки-но його обличчя засяяло від радості, як наперед висунулося старе каркало та й говорить: «Ерншо, твоє щастя, що жінка вижила, аби залишити тобі цього сина. Коли вона приїхала, я одразу збагнув, що надовго на цьому світі вона не затримається, а тепер, мушу сказати, зима, певно, вкоротить їй віку. Та не бери це надто близько до серця — тут уже нічим не зарадиш. Та й, між нами кажучи, варто було тобі подумати, перш ніж брати за жінку таку кволу, тонку і непевну як тростинка дівчину!»