— Не розумію, чого б йому про те не знати, так само, як і вам, — заперечила я, — і якщо його обраниця — ви, він буде найбільш нещасним створінням у світі. Тільки-но ви станете місіс Лінтон, він втратить і друга, і кохану, і все! А ви зважили, як тяжко вам буде з ним розлучитись, а йому — лишитися на світі самому? Тому що, міс Катрине.

— Залишитися самому! Розлучитись! — скрикнула вона з обуренням. — Хто це нас розлучить? їх спіткає доля Мілона[3]! Поки я жива, Неллі, я не дозволю цього — нікому й ніколи! Нехай усі Лінтони згинуть із лиця землі, перш ніж я згоджуся зректися Гіткліфа. Ні, не цього я прагну і не це у мене на думці! Я б не згодилася стати місіс Лінтон за таку ціну! Він лишиться для мене тим самим, чим був усе життя. Едгар мусить забути свою колишню неприязнь і хоча б терпіти його; і так він і зробить, коли дізнається про мої справжні почуття до Гіткліфа. Неллі, я бачу, ти вважаєш, що я ница й себелюбна; та хіба тобі ніколи не спадало на думку, що ми з Гіткліфом будемо жебраками, якщо одружимось? А коли я вийду заміж за Лінтона, я зможу допомогти Гіткліфові й звільнити його з-під влади мого брата!

— На гроші вашого чоловіка, міс Катрино? — спитала я. — А він виявиться не таким поступливим, як ви собі гадаєте. І хоч не мені нас судити, та я гадаю, що це найгірша з усіх причин, які спонукають вас вийти за молодого Лінтона.

— Ні,— сказала вона, — це з них найкраща! Інші причини — це просто потурання моїм примхам; ну, і бажанням Едгара також. А це буде заради людини, в якій втілюються всі мої почуття — і до Едгара, і до самої себе. Я не можу передати цього словами, та, звичайно, і в тебе, і в кожної людини інколи з'являється відчуття, що ти існуєш не тільки в самому собі. Який сенс був би в моєму існуванні, якби я вся була а тільки тут? Найбільшим горем у житті для мене були знегоди Гіткліфа, які я бачила і переживала з самого початку! Він полонив усі думки мого життя. Якщо все навколо зникне, а він залишиться — моє існування триватиме й далі, та якщо усе залишиться, а його не буде — всесвіт стане для мене безмежно чужим, і я більше не вважатиму себе його часткою. Моє кохання до Едгара Лінтона схоже на вбрання дерев у лісі: час змінить його, як зима змінює дерева. А моя любов до Гіткліфа схожа на одвічне багатство земних надр: вона — життєдайне джерело, хоч і невидиме зовні. Неллі, я — то і є Гіткліф! Він завжди, завжди в мене на думці, і то не проста приємність, як не буваю приємною я собі сама, — а буття мого «я». Тому не говори знов, що ми розлучимося: це неможливо, і…

Вона замовкла і сховала обличчя у брижах моєї сукні, та я силоміць висмикнула поділ у неї. Мені вже урвався терпець вислуховувати це безглуздя.

— Якщо я хоч щось можу второпати з цих нісенітниць, міс, — мовила я, — то лише те, що ви не маєте жодної гадки про обов'язки, які покладає на вас заміжжя; а інакше ви просто розбещене, безсердечне дівчисько. Та надалі позбавте мене від ваших таємниць: я не обіцяю їх дотримувати.

— Але ж цю дотримаєш? — вимогливо спитала вона.

— Ні, не обіцяю, — відповіла я.

Вона б наполягала й далі, та прихід Джозефа поклав край нашій бесіді; Катрина відсіла у дальній куток і колисала Гортона, поки я готувала вечерю. Коли все було готове, ми з Джозефом почали сперечатися, хто понесе вечерю містеру Гіндлі. і не дійшли згоди доти, доки всі страви майже зовсім вихололи. Тоді ми домовилися, що почекаємо, поки хазяїн сам спитає про вечерю — якщо спитає взагалі. Ми побоювалися до нього заходити, коли він отак довго сидів на самоті.

— А чого це той бурлака аж досі швендяє в полі? Що він А собі думає? От ледацюга, і світ такого не бачив! — бурчав стариган, виглядаючи Гіткліфа.

— Я покличу його, — сказала я. — Він, мабуть, на току. Я вийшла й погукала його, та відповіді не було. Повернувшись, я прошепотіла міс Катрині, що він, напевне, почув більшу частину з того, що вона казала, і розповіла, як побачила, що він виходить із кухні тієї самої миті, коли вона скаржилася на братове з ним поводження. Вона злякано схопилася з місця, швиргонула Гортона на лаву й побігла шукати друга сама. Дівчині й на думку не спало, чому це його так збентежило та як її слова могли вплинути на Гіткліфа.

Її не було досить довго, і Джозеф запропонував більше не чекати. Він в'їдливо припустив, що вони, мабуть, свідомо вирішили не приходити, аби не слухати його довгої застільної молитви. Вони «достатньо розбещені для такого неподобства», зробив висновок він. І тому того вечора він додав до свого звичайного благословення перед трапезою ще й особливу молитву — і ладен був прочитати ще одну після подяки, якби юна леді, влетівши в кухню, не підступила до нього з наказом іти на дорогу і знайти Гіткліфа, де б він не блукав, та привести його додому.

— Я хочу поговорити з ним, я мушу — і не піду до себе нагору, доки не зроблю це, — сказала вона. — Ворота відчинені: він десь далеко, бо не почув, як я кликала його з даху клуні — хоч я й гукала на повен голос.

Джозеф спочатку відмовлявся; та вона була надто схвильована, щоб стерпіти непослух, і йому зрештою довелося нап'ясти капелюха та буркочучи піти на розшуки. Тим часом Катрина міряла кроками кухню вздовж і впоперек, весь час вигукуючи:

— Дивно, де ж він, де він може бути? Що я такого сказала, Неллі? Я вже забула. Він образився, що я була сьогодні не в гуморі? Люба, скажи, що я такого наговорила, що могло його засмутити? Я так хочу, щоб він прийшов! Так хочу!

— Та не переймайтесь ви так! — вигукнула я, хоч і мені.

У вже було не по собі. — Що за дурниці! Нема чого здіймати галас, якщо Гіткліфові забаглося прогулятись у полі місячної ночі. А може, він лежить на горищі, і йому надто тоскно, аби ще з нами балакати. Присягаюся, там він і заховався. Ось побачите, я його витягну звідти!

Я знов вирушила на пошуки. Та вони призвели лише до глибшого розчарування, так само як розповідь Джозефа, що повернувся незабаром.

— Хлопець ваш скоро зовсім лобурякою стане! — щойно ввійшовши, зауважив він. — Покинув ворота навстіж розчинені, і коняка міс Катрини вибігла із стайні та шугнула аж на луки! От хрест святий, хазяїн завтра сказиться — і правий буде. Він — саме терпіння з цим проклятущим волоцюгою, саме терпіння! Та не завше він буде такий терплячий — отоді начувайтеся! Скільки ж це можна отако Бога гнівити!

— Ти знайшов Гіткліфа, йолопе? — перервала його Катрина. — Ти шукав його, як я тобі наказала?

— Я б кра' коняку пошукав, — відповів він. — Мо' більше було б із того пожитку. Та отакої ночі, як зарані коня, ні чоловіка не найдеш — чорно, як у чорта у вусі! А Гіткліф не такий дурний, аби прибьогти на моє аговкання, — може, як ви позвете, то йому вуха повідкладає!

Для літнього вечора й справді було дуже темно; насувалися важкі дощові хмари, і я сказала, що краще нам посидіти поки вдома: як піде дощ, то пожене хлопчину додому. Та Катрину ніяк не можна було заспокоїти. Вона бігала від дверей до воріт у нестямній бентезі, що не давала їй спочити, і зрештою стала чатувати біля муру; там вона й стояла, не зважаючи ні на мої намовляння, ні на грім, ні на великі краплини дощу, що вже падали довкола; і, кличучи та раз у раз дослухаючись, гірко, нестримно ридала. Я не чула, щоб Гортон, та й будь-яке інше дитя, отак заходилися в плачі.

Опівночі ми досі не лягали спати, а над Перевалом за лютувала буря. Вітер просто скаженів, гримів грім, і чи то вітром, чи блискавкою розчахнуло дерево на розі будинку; величезна гілка, впавши на дах, відламала край димаря на східному боці, і в отворі димаря на кухні загуркотіло каміння та попіл. Нам здалося, ніби зовсім поруч із нами вдарила блискавка, і Джозеф гепнувся на коліна, благаючи Господа згадати праотців Ноя та Лота і, як у давнину, врятувати праведних, скаравши грішників. У мене була деяка підозра, що суд Божий не обмине й нас самих, — а за Йону, вочевидь, мав прислужитися містер Ерншо, і я постукала у двері його лігва, щоб переконатися, чи він ще живий. Його відповідь була доволі звучною і такою ґречною, що змусила Джозефа ще настирливіше, ніж досі, нагадувати Всевишньому про відмінність між святими на зразок нього та грішниками на кшталт його хазяїна. Але буря за двадцять хвилин вщухла, лишивши нас усіх цілими й неушкодженими — окрім Кеті, що змокла, як хлющ, через свою впертість: вона відмовилася піти у дім, стояла без капелюшка, без хустки, і, звісно ж, її волосся й одежа геть просякли водою. Вона увійшла в дім і, як була мокра, лягла на лаві, відвернувшись до спинки і затуливши лице долонями.