— Покиньте ви ці дитячі витівки! — перервала я, потягла до себе подушку і поклала її дірками до простирадла, бо Катрина витягала з неї повні жмені пір'я. — Лягайте й заплющіть очі; ви марите. Оце безлад! Натрусили пір'я, наче сніг іде.

Я ходила кімнатою, збираючи пір'я.

— Неллі,— сонно промимрила вона, — я зараз бачу тебе А старенькою: така скоцюблена, сива. Це ліжко — печера чаклунки біля Пеністон-Крегу, і ти збираєш «чортові пальці», щоб украсти молоко в наших корів; а коли я підійду ближче, удаєш, ніби це прядиво. Отакою ти будеш через п'ятдесят років. Я знаю, зараз ти не така. Ні, я не марила, ти помиляєшся; а то б я вірила, що ти справді стара відьма і що я справді Пеністон-Крегу; а я ж бачу, що зараз ніч, і дві свічки горять на столі, і від них чорна скриня сяє, мов агат.

— Чорна скриня? Де ж вона? — спитала я. — Вам щось наснилося!

— Під стіною, як завжди, — відповіла Катрина. — Вона справді якась чудна — я бачу в ній чиєсь обличчя!

— Тут нема ніякої скрині й не було ніколи, — мовила я і знову сіла на ліжко, відхиливши запону, щоб придивитися до неї.

— А ти хіба не бачиш обличчя? — спитала вона, спрямувавши на дзеркало суворий погляд.

І що б я не казала, мені не пощастило її переконати, що то лише вона сама; тому я встала і запнула дзеркало хусткою.

— Воно все одно там! — наполягала вона злякано. — Воно ворухнулося! Хто це? Сподіваюся, вони не вилізуть, коли ти підеш! О Неллі, тут привиди! Я боюся лишатись сама!

Я взяла її за руку і просила заспокоїтись; бо вона здригалася, не в змозі відвести від дзеркала зачудовані очі.

— Тут нікого немає! — переконувала я. — Це були ви, ви самі, місіс Лінтон; ви ж знаєте!

— Я сама! — видихнула вона. — І годинник б'є північ! Отже, це правда! Який жах!

Вона вп'ялась у простирадло і затулила ним очі.

Я хотіла нишком прослизнути до дверей, аби покликати хазяїна; та мене змусив повернутися відчайдушний крик — хустка злетіла з дзеркала.

— Та що за лихо! — вигукнула я. — Ну, чого ви сполошились? Отямтеся! Це ж скло — дзеркало, місіс Лінтон; і ви бачите в ньому себе і мене з вами поруч!

Здригаючись, уся нашорошена, вона міцно тримала мене, та вираз жаху поступово зникав із її обличчя; бліді щоки спаленіли від сорому.

— О Боже! Я думала, що я вдома, — зітхнула вона. — Думала, ніби лежу у своїй кімнаті у Буремному Перевалі. Я слаба і не тямлю себе; і застогнала мимоволі. Не кажи нічого — просто посидь зі мною поруч. Я боюся заснути, сни мучать мене.

— Сон піде вам на користь, мем, — відповіла я. — І сподіваюся, ці страждання застережуть вас від спроби замучити себе голодом.

— О, якби я лежала у своєму ліжку в старому домі! — продовжувала вона, з розпукою стискаючи руки. — А цей вітер, як він шумить у ялинах! Дай мені його відчути! Він приходить звідти, з вересових полів, — дай вдихнути його хоч раз!

Щоб її заспокоїти, я на кілька секунд відчинила шибку; влетів холодний порив вітру; я причинила вікно і повернулася на місце. Вона тепер лежала тихо, її лице було залите слізьми. Тілесне виснаження зломило непокірливий дух: наша палка Катрина стала безпорадною, мов дитя.

— Скільки я тут просиділа? — спитала вона з раптовим пожвавленням.

— З понеділка, — відповіла я, — а зараз ніч із четверга на п'ятницю — чи то радше п'ятниця, бо вже світає.

— Що? Того ж самого тижня? — вигукнула вона. — Так мало минуло часу?

— Не так уже й мало, як жити з самої води та власної злості,— зауважила я.

— А минуло ніби небагато годин, — недовірливо пробурмотіла вона. — Мусило бути більше. Я пам'ятаю, як сиділа у вітальні після їхньої сварки; і як Едгар почав так жорстоко й мене ображати, і я з відчаю побігла сюди. А коли я замкнула двері, мене огорнув морок і я впала на підлогу. Я не могла А цього пояснити Едгарові — та сама відчувала, що в мене починається напад і я збожеволію, якщо він не припинить мене дратувати! Я вже не володіла собою, а він, мабуть, не здогадувався, як мені зле: а я ледь себе тямила, щоб утекти від нього і від його голосу. Коли я опритомніла настільки, щоб бачити й чути, вже світало; Неллі, я розкажу тобі все, про що я думала, що спливало у свідомості знову й знову — поки я не злякалася за свій розум. Коли я лежала тут — головою біля ніжки стола, дивлячись на сіру пляму вікна у темряві,— мені здавалося, нібито я вдома, у своєму ліжку з дубовою панеллю, і в мене щемить серце від глибокої образи — якої, я не могла згадати спросоння. Я мучилася, гадаючи, що б це могло бути, і — як дивно! — всі останні сім років ніби розтанули; так, наче їх не було зовсім! Я знову була дитиною; батька щойно поховали, і горе моє було ще глибшим від того, що Гіндлі наказав розлучити мене з Гіткліфом. Мене поклали спати саму — вперше в житті; я проплакала усю ніч, а потім поринула у важкий сон. Прокинувшись, я простягла руку, щоб відсунути панель, і пальці мої вдарились об дошку столу! Я провела рукою по килиму, і в пам'яті спалахнуло все; і тоді мене заполонила нова хвиля відчаю. Не можу сказати, звідки взявся цей розпач; мабуть, це було тимчасове потьмарення розуму — навряд чи є якась інша причина; та уяви собі, ніби мене, дванадцятирічне дівчатко, розлучили із Буремним Перевалом і з тим, хто був о тій порі усім моїм світом, — із Гіткліфом; і якимсь дивом я перетворилася на місіс Лінтон, хазяйку Трашкрос-Грейнджу і дружину незнайомця, — вигнанку, відтяту від усього, що було звичне й дороге, — уяви собі безодню, що мене затягувала! Не хитай головою, Неллі,— це ж ти допомогла їм згубити мене! Ти мусила поговорити з Едгаром — мусила! — і вмовити його, ці щоб він дав мені спокій! О, я мов у вогні! Хочу вийти звідси на волю! Хочу знов бути тим дівчиськом, напівдиким, сміливим, вільним, і сміятись у відповідь на образи, а не шаленіти від й гніву! Чому я так змінилася? Чому моя кров палає пекельним вогнем, ледве мені скажуть слово? Я певна, що знов стала б собою — якби мені хоч раз вийти у вересове поле! Розчини вікно навстіж! І нехай так і лишиться! Скоріше! Чого ти стоїш?

— Бо не хочу, щоб ви застудилися до смерті,— відповіла я.

— Бо не хочеш, щоб я ожила! — похмуро мовила вона. — Ну, та не така вже я немічна: відчиню сама!

Перш ніж я встигла її спинити, вона підхопилася з ліжка і, ледь тримаючись на ногах, перейшла через усю кімнату, відчинила вікно і висунулася назовні, незважаючи на крижаний вітер, що шмагав її по плечах, мов батіг. Я вмовляла її — і зрештою спробувала відтягти силоміць. Та гарячкове збудження додавало їй сили (в неї справді була гарячка, в цьому переконали мене її подальші дії й слова). Місяця не було, і внизу все ховалося в туманному мороці: жодного вогника ні поблизу, ні вдалині — усюди давно вже погасили світло; а вогнів Буремного Перевалу звідси й ніколи не було видно — та вона запевняла, що бачить їх.

— Подивись! — гаряче скрикнула вона. — У моїй кімнаті горить свічка, і дерева хитаються перед вікном, а ще один вогник — то світло на горищі у Джозефа. Джозеф пізно лягає спати, правда ж? Він жде, поки я прийду додому і можна буде замкнути хвіртку. Довго ж йому доведеться чекати! Це тяжка путь — і надто тяжко в мене на серці, щоб вирушати в неї! А шлях мій лежить попри Гімертонську церкву; поки ми були разом, ми не боялися привидів, ще й хизувались одне перед одним: станемо на цвинтарі й кличемо мерців постати з могили. А зараз ти на це зважишся, Гіткліфе? Якщо так, я не відпущу тебе! Я тоді не лежатиму там сама: нехай мене закопають на дванадцять футів[4] у землю і звалять церкву на мою могилу — я не заспокоюся, поки ти не будеш зі мною. Я не заспокоюся ніколи!

Вона помовчала — і мовила з чудною посмішкою:

— Він вагається — хоче, щоб я прийшла до нього сама! То й знайди дорогу — іншу, не через цвинтар! Ти зволікаєш; втішся — ти завжди йшов за мною!

Побачивши, що марно суперечити її безумству, я хотіла, не встаючи, дотягтися до якогось простирадла та закутати її в нього (бо не наважувалася залишити її саму біля розчиненого вікна), коли, на мій подив, рипнули двері — і до кімнати увійшов містер Едгар Лінтон. Він тільки зараз повертався з бібліотеки і, проходячи передпокоєм, почув наші голоси; його зацікавило — чи налякало, — що ми розмовляємо глупої ночі.