— А тепер, Неллі,— мовила вона, коли я скінчила поратись, всадовила її у крісло біля коминка й дала чашку чаю, — сідай навпроти мене і прибери кудись цю нещасну дитину: я не хочу на неї дивитись! Тільки не думай через ті мої дурні смішки, ніби мені не шкода Катрини! Я й плакала також, гірко плакала — в мене є на те причин більше, ніж у будь-кого. Ми з нею так і не помирилися, ти знаєш; я не можу собі цього простити. Та все одно я не збираюся співчувати йому — цьому підлому негідникові! О, дай-но мені коцюбу! Це на мені останнє, що лишилося від нього! — вона зірвала з безіменного пальця золоту обручку і щосили жбурнула її на підлогу. — Я її розламаю, отак! — продовжувала вона з дитячою злістю, — а потім спалю! — і вона схопила понівечену каблучку і кинула у тліючий жар у коминку. — Отак! Хай купляє нову, якщо спроможеться мене повернути! Він може прийти по мене сюди, аби дошкулити Едгарові. Тож я не смію тут лишатися — раптом він надумає таке втнути! І до того ж Едгар іще сердитий на мене, — правда ж? А я не проситиму його про допомогу; не хочу завдавати йому нового клопоту. Сюди я прийшла, бо більше не мала куди подітись; але знала, що не стрінуся з ним, і не збираюсь завдавати йому клопотів. А то б я просто посиділа в кухні, вмилася, зігрілася, попросила тебе принести все, що мені потрібно, і поїхала звідси… кудись подалі від цього клятого… від цієї реінкарнації злого духа! О, як він лютував! Якби він наздогнав мене… Шкода, що Ерншо слабший за нього: я б не втекла, й поки не подивилася, як Гіндлі заб'є його до смерті… Якби це було йому під силу!
— Годі-бо, місіс, не говоріть так швидко, — перервала я. — Ви порушите пов'язку, і знову кров зацебенить. Випийте-но чаю, зведіть дух, і годі вам сміятися: сміх зовсім не до речі в цій оселі — та ще у вашому стані!
— Беззаперечна істина, — відповіла вона. — Ні, ви погляньте на цю дитину! Чого вона весь час вищить? Приберить її куди-небудь, щоб я не чула; лише на годину, більше я тут не затримаюсь.
Я подзвонила і викликала служницю, щоб та забрала дитя; потім спитала Ізабеллу, що змусило її втекти з Буремного Перевалу в такому недоречному вигляді й куди вона збирається їхати, якщо не хоче лишитися з нами.
— Я й мусила б, і хотіла б лишитися, — відповіла вона, — щоб втішати Едгара й піклуватися про дитину; і тому, що Грейндж — мій рідний дім. Та кажу тобі, Гіткліф цього не дозволить! Гадаєш, він зможе спокійно дивитись, як я знову стаю сама собою? Знатиме, що ми тут живемо в мирі й спокої, і не вирішить отруїти наше життя? Ні! Я мала щастя переконатися в одному: він так мене ненавидить, що йому осоружно навіть бачити мене й чути мій голос; я помітила, що коли я входжу до кімнати, його лице мимоволі кривиться від ненависті; почасти тому, що він знає про мої підстави плекати те ж саме почуття до нього, почасти од його первісної до мене відрази. Цієї відрази достатньо, аби стверджувати з цілковитою певністю, що мій чоловік не ганятиметься за мною по всій Англії. І тому я маю поїхати звідси. Я вже зцілилася від свого колишнього бажання, щоб він убив мене, — хай краще себе вб'є! Він знищив мою любов, і тому тепер я стала вільною. Я ще пам'ятаю, як любила його; і смутно собі уявляю, що могла б любити його й досі, якби… Ні, ні! Навіть якби він справді мене покохав, диявольська вдача якось себе та виявить. У Катрини були на диво збочені смаки, якщо вона була такою прихильною до нього, знаючи його так добре! Чудовисько! а Він мусить бути стертий із лиця землі — і з моєї пам'яті!
— Тихше, тихше! Він усе ж таки людина, — мовила я. — Будьте милосердніші: є люди й гірші за нього!
— Він не людина, — відповіла вона, — і не заслуговує на моє милосердя. Я віддала йому серце, а він узяв його, зранив до смерті й віджбурнув геть. Люди відчувають серцем, Неллі; і відтоді як він убив моє серце, я не можу відчувати жаль до нього; і не буду, хоч би він про це благав із цієї ночі й до свого останнього дня, і плакав кривавими слізьми за Катриною! Ні, справді не буду, справді! — і вона ледь стрималася, щоб не заплакати; але відразу ж, змахнувши з вій сльози, повела далі: — Ти питала, що ж зрештою спонукало мене до втечі? Я була вимушена втекти — бо примудрилася розлютити його настільки, що лють у ньому подолала його звичну підступність. Висотувати нерви розпеченими кліщами — для цього потрібно більше холоднокровності, аніж щоби раз уперіщити по голові! Він зробився таким несамовитим, що забув про свою диявольську обачливість, якою так хвалився, й почав буянити. А мені подобалося його дражнити. І ця насолода приспала в мені будь-який страх за себе, тож я вирвалася на волю; якщо колись потраплю до його рук, хай помститься мені — я згодна!
Вчора, як ти знаєш, містер Гандлі Ерншо мав іти на похорон. Заради цього він навіть тримався тверезим — тобто помірно тверезим; не пішов спати осовілий о шостій ранку і не встав п'яний опівдні. А тому він прокинувся в поганому настрої, готовий іти до церкви так само, як на танці; і не пішов нікуди, а сів біля коминка і почав склянками хлебтати джин та бренді.
Гіткліф — я здригаюсь, коли проказую це ім'я! — десь блукав із минулої ночі до цього ранку; хто його годував — янголи чи його рідня в пеклі, не знаю; але з нами він не їв уже з тиждень. Він лише приходив додому на світанку й одразу замикався в себе; ніби хтось мріє втішатися його товариством! Там він молився на самоті, тільки божеством, до якого озивався, А був мертвий прах та попіл; а ім'я Бога він незбагненним чином згадував поруч з іменням свого пекельного батька! Скінчивши цю благовісну молитву — а бурмотів її, доки не захрипне, до втрати голосу, — він знову йшов геть; і куди б ти думала — до Грейнджу! Дивуюся, чому Едгар не покликав констеблів, щоб його взяли під варту! Щодо мене, то, як я не оплакувала Катрини, та все ж не могла не радіти, мов святу, цій короткій хвилі спочинку від постійних принизливих знущань.
Я була вже досить загартованою, щоб не рюмсати у відповідь на нескінченні нотації Джозефа і не ходити по кімнатах крадькома, мов наполоханий злодюжка. Не думай, що я плакала б, слухаючи Джозефові пащекування; але він і Гортон — надто неприємна компанія. Краще вже сидіти з Гіндлі та слухати його божевільні балачки, ніж із «маленьким хазяйчиком» та його вірним попихачем, цим бридким стариганом! Коли Гіткліф удома, я часто буваю змушена втішатись їхнім товариством на кухні чи сидіти голодною в цих вогких, нежилих кімнатах; а коли його немає — як було цього тижня, — я ставлю свій стіл і крісло у «домі», в кутку біля вогнища, і мені байдуже, чим розважатиме себе містер Ерншо; а він не заважає мені. Він тепер зробився трохи спокійніший — тільки якщо його не займати, — ще більш пригнічений і похмурий, та лютиться менше. Джозеф запевняє, що він «став іншою людиною», що «Господь ублажив його серце», і він «спасенний святим вогнем». Я, щоправда, не помічаю в ньому ознак такої благодаті; та це не моє діло.
Учора ввечері я сиділа у своєму закутку майже до півночі й читала старі книги. Мені так не хотілося йти нагору: надворі хуртовина, й думки весь час вертаються до цвинтаря, до свіжої могили! Ледве я наважувалась одвести очі від ці сторінки, переді мною виринало це моторошне видиво. Гіндлі сидів навпроти мене, підпершись рукою, і марив, мабуть, про те ж саме. Він допився до чортиків — і вже дві чи три й години мов закляк на місці, не рухаючись і не промовляючи 3 ні слова. У будинку панувала тиша, було чути лише стогнання вітру, бряжчання скла у вікнах і клацання щипців, якими я поправляла ґніт у каганці. Гортон і Джозеф, мабуть, міцно спали. Було дуже, дуже сумно, і я зітхала над своїм читанням, бо мені здавалося, що вся радість щезла зі світу і не її не повернеш уже ніколи.
Тоскну мовчанку нарешті порушив брязкіт засуву на кухні: Гіткліф полишив свою варту раніше, ніж зазвичай, — певно, через негоду. Центральні двері було замкнено, і ми чули, як він обходить будинок, щоб дістатися до інших. Я підвелася, мимохіть прошепотівши слова, які виявляли мої почуття тієї миті, що змусило Гіндлі, який доти невідривно дививсь у бік дверей, перевести погляд на мене.