А втім, у ті дні весна рано чи пізно завжди приходила; але страшно було, що вона може й не прийти.

Коли наставала весна, навіть і несправжня, залишався тільки один клопіт: де шукати найбільшої втіхи. День тоді могли зіпсувати лише люди, і коли тобі щастило не домовитись ні про які зустрічі, той день не мав меж. Бо люди завжди обмежували втіху, крім дуже небагатьох, що й самі були приємні, наче весна.

Навесні я звичайно працював рано-вранці, поки дружина ще спала. Вікна стояли відчинені навстіж, і бруківка на вулиці просихала після дощу. Сонце підсушувало мокрі фасади будинків проти мого вікна. Жалюзі на вітринах крамниць були ще спущені. Ось на вулиці з'явився козопас і задудів у свою дуду, і жінка, що мешкала над нами, вийшла на тротуар з великим глеком. Козопас вибрав одну молочну козу, чорну, з важким вим'ям, і видоїв її просто в глек, а тим часом його собака зігнав решту кіз на тротуар. Кози роззиралися на всі боки й крутили головами, мов туристи на екскурсії. Козопас взяв у жінки гроші, подякував їй і рушив далі, дмухаючи в дуду, а собака погнав кіз позад нього, і вони затрусили рогами. Я повернувся до свого писання, а жінка тим часом понесла молоко додому. Вона була в капцях на повстяній підошві, і я чув тільки, як вона важко дихала, спинившись на хвильку на сходах за нашими дверима, а потім — як зачиняла двері свого помешкання. В нашому будинку тільки вона купувала козяче молоко.

Я вирішив спуститися на вулицю й купити ранковий кінноспортивний бюлетень. Не було жодного кварталу, навіть найбіднішого, де б не продавали того бюлетеня, нехай хоч по одному примірнику, але такого дня, як сьогодні, його належало придбати з самого ранку. Я знайшов його на розі вулиці Декарта й площі Контрескарп. Кози вже спускалися вулицею Декарта, а я вдихнув свіжого повітря й швидко рушив назад, щоб піднятись до себе нагору й закінчити роботу. Я насилу поборов спокусу не йти додому, а податися вранішньою вулицею за козами. Але перш ніж знову взятися до роботи, я зазирнув у бюлетень. Того дня перегони мали відбутись в Ангені, на невеликому гарному іподромі, що був рідним домом для шахраїв та аутсайдерів.

Отже, вирішив я, закінчую денну роботу — і ми з дружиною вирушаємо на перегони. З торонтської газети, куди я дописував, саме надійшли гроші, і ми хотіли зробити добрий заклад, якщо знайдеться на кого. Одного разу моя дружина заклалась в Отейлі на конячину, що звалася Chèvre d'Or[23], — за неї мали платити сто двадцять до одного, і вона уже йшла на двадцять корпусів попереду, коли раптом упала на останній перешкоді, і з нею загули наші заощадження, яких вистачило б не менш як на півроку. Ми й згадувати про це не хотіли. Нам так добре велося того року на перегонах, аж поки не нагодилася ця Chèvre d'Or.

— А в нас досить грошей на справжню гру, Теті? — спитала дружина.

— Ні. Ми прикинемо, як краще витратити ті, що візьмемо з собою. Чи, може, ти хочеш витратити їх на щось інше?

— Ну… — мовила вона.

— Я розумію. Останнім часом ми ледве зводимо кінці з кінцями, і я таки добре тебе утискаю.

— Та ні, — сказала вона. — Але…

Я знав, яким жмикрутом був увесь цей час і як сутужно нам жилося. Того, хто працює і має з цього втіху, скрута не дуже гнітить. Я дивився на ванни, душі й теплі клозети як на щось важливе тільки для людей, нижчих від нас, а ми тішилися цим, коли подорожували, що траплялося досить часто. А для буднів у кінці вулиці біля річки була громадська лазня. Моя дружина ніколи не нарікала на ці незручності, так само як не плакала, коли впала ота Chèvre d'Or. Хоч, пригадую, тоді вона таки заплакала, але з жалю за конячиною, не за грішми. А одного разу вона захотіла купити хутряний жакет, і я повівся як дурень, та коли вона його купила, він мені страшенно сподобався. І не тільки тоді я поводився як дурень. То все були спроби боротися з бідністю, що її можна здолати, хіба тільки ні на що не витрачаючись. Особливо коли замість одягу купуєш картини. Але тоді ми зовсім не вважали себе бідними. Навіть думки такої не припускали. Ми були вищі від інших, а інші, на яких ми дивилися згори вниз і яким мали всі підстави не довіряти, були багаті. Я ніколи не вважав за дивне носити вовняну сорочку замість спідньої білизни, щоб було тепліше. Це здавалося дивним тільки багатим. Ми добре й дешево їли, добре й дешево пили, нам було добре й тепло спати разом, і ми кохали одне одного.

— По-моєму, нам треба поїхати, — сказала дружина. — Ми вже так давно не були на перегонах. Візьмемо з собою щось їсти й пляшку вина. Я приготую бутерброди.

— Ми поїдемо поїздом, так буде й дешевше. Але якщо ти не хочеш, то не їдьмо. Все, що ми сьогодні зробимо, буде приємне. Адже погода така чудова.

— Я вважаю, що неодмінно треба поїхати.

— І ти не хотіла б витратити гроші на щось інше?

— Ні, — гордовито відказала вона. Гордовитий тон дуже пасував до її милого вилицюватого обличчя. — Хто ми, зрештою, такі?

Отож ми вирушили поїздом з Північного вокзалу, переїхали найбруднішу й найзлиденнішу частину міста, а тоді пройшлися пішки від залізниці до зеленого острова іподрому. Було ще рано, і ми сіли на мій плащ, постеливши його на щойно скошеній траві, й узялися до їжі; ми пили вино просто з пляшки й дивилися на старі трибуни, на коричневі дерев'яні будки закладних кас, на ясно-зелене поле іподрому й темно-зелені бар'єри, на коричневий полиск води у ровах-перешкодах, на побілені кам'яні стінки, білі стовпчики та поруччя, на затінений молодим листям дерев загін і на перших коней, яких туди виводили. Ми випили ще вина й уважно переглянули надруковану в бюлетені програму перегонів, а тоді дружина лягла на плащ подрімати, і сонце світило їй в обличчя. А я подався до трибун і знайшов одного давнього знайомого, ще з іподрому Сан-Cipo в Мілані. Він назвав мені двох коней.

— Попереджаю: розбагатіти не сподівайтесь. Але закладайтеся сміливо.

Ми заклали на першого половину тих грошей, що їх могли витратити, і він здобув нам виграш дванадцять до одного, чудово подолавши перешкоди, випередивши всіх на прямій по той бік поля і прийшовши до фінішу на чотири корпуси попереду. Половину виграшу ми сховали, а решту заклали на другого коня, який одразу ж вихопився вперед, був перший на всіх перепонах, а на фінішній прямій мало не поступився фаворитові, що наздоганяв його за кожним скоком, і нагайки обох жокеїв аж мигтіли в повітрі.

Ми пішли до бару під трибунами випити по келиху шампанського, поки оголосять виплату.

— Ну й потерпаєш на цих перегонах, — сказала дружина. — Ти бачив, як той кінь наступав йому на п'яти?

— У мене ще й досі млоїть усередині.

— Скільки платитимуть?

— За попередньою прикидкою — вісімнадцять до одного. Але на нього могли закласти великі гроші в останню мить.

Повз нас провели коней; наш був геть мокрий, ніздрі його широко роздимались, і жокей заспокійливо погладжував його.

— Бідолашний, — мовила дружина. — А для нас це тільки заклади.

Ми подивились, як пройшли коні, потім випили ще по келиху шампанського й нарешті почули оголошення про виплату: вісімдесят п'ять. Тобто платити мали вісімдесят п'ять франків за десять.

— Мабуть, наприкінці зробили великий заклад, — сказав я. Але й ми виграли чимало, ціле багатство як на нас, і тепер мали й весну, і гроші. Я подумав, що більше нам нічого і не треба. Один такий день, якщо взяти по чверті виграшу на витрати кожному з нас, давав змогу залишити другу його половину на «закладні кошти». Ті закладні кошти я зберігав у таємниці й тримав їх окремо від решти наших грошей.

Іншим разом, того ж таки року, коли ми повернулися з однієї із наших подорожей і нам знову пощастило на перегонах, ми по дорозі додому зайшли до Прюньє посидіти в барі, перед тим роздивившись у вітрині всі тамтешні дива з чітко виписаними цінами. Ми замовили устриці, краба по-мексіканському і пляшку «сансера». Додому йшли вже поночі через Тюїльрі і спинились подивитися крізь арку Карусель на темні бундючні сади, за якими світилася площа Згоди, а далі довга низка ліхтарів збігала нагору, до Тріумфальної арки. Потім озирнулися на темний Лувр, і я сказав: