— Мосьє узяв те, що йому потрібно? — запитала вона.

— Так-так, — відповів я. — Усе буде гаразд.

— Мосьє Паунд завжди про все подбає, — сказала вона. — От уже хто добрий чоловік, то це він.

— Ваша правда, — погодився я. — Немає дня, щоб я не шкодував за ним.

— Будемо сподіватись, що мосьє Даннінг поведеться розумно.

— Я маю те, що приведе його до розуму, — запевнив її я.

Коли ми зайшли у двір, де були студії, консьєржка сказала:

— Він уже зліз.

— Певне, здогадався, що я іду, — сказав я.

Я піднявся надвірними сходами, що вели до оселі Даннінга, і постукав. Він відчинив двері. І такий він був худий, що здавався височенним на зріст.

— Езра просив мене передати вам оце, — мовив я й подав йому баночку. — Він сказав, ви знаєте, що це таке.

Даннінг узяв баночку й подивився на неї. А тоді пожбурив нею в мене. Баночка вдарила мене в груди, чи, може, в плече, й покотилася сходами.

— Сучий син, — промовив він. — Мерзотник.

— Езра сказав, що це вам може знадобитися, — пояснив я. У відповідь він пожбурив у мене пляшкою від молока.

— Ви певні, що воно вам не потрібне? — спитав я.

Він жбурнув ще одну молочну пляшку. Я повернув до сходів, і третьою пляшкою він влучив мені в спину. А тоді зачинив двері.

Я підняв баночку, яка тільки трохи тріснула, і поклав її в кишеню.

— Здається, дарунок мосьє Паунда йому не потрібен, — сказав я консьєржці.

— Може, тепер він заспокоїться, — сказала вона.

— А може, він сам має те, що йому треба.

— Бідолашний мосьє Даннінг, — зітхнула вона.

Шанувальники поезії, яких згуртував Езра, й цього разу наспіли на допомогу Даннінгові. Отож наше з консьєржкою втручання виявилося зайвим. Тріснуту баночку з гаданим опіумом я загорнув у провоскований папір і дбайливо заховав у старий чобіт для верхової їзди. Коли через кілька років ми з Івеном Шіпменом вивозили моє особисте майно з того помешкання, чоботи були на місці, але баночка з опіумом зникла. Я не знаю, чому Даннінг жбурляв у мене молочними пляшками: чи то пригадав мою невіру тієї ночі, коли він уперше помирав, чи, може, просто відчував підсвідому неприязнь до моєї особи. Але пам'ятаю, як потішила Івена Шіпмена ота фраза: «Monsieur Dunning est monté sur le toit et refuse catégoriquement de descendre». Він добачив у ній щось символічне. Що ж до мене, то я не дошукувався істини. Можливо, Даннінг прийняв мене за посланця зла або агента поліції. Знаю тільки, що Езра зичив Даннінгові добра, так само як зичив добра багатьом людям, і мені завжди хотілося вірити, що Даннінг справді такий здібний поет, яким вважав його Езра. Хоч, як на поета, він надто влучно жбурляв молочні пляшки. Але ж і Езра, що був дуже великим поетом, чудово грав у теніс. Івен Шіпмен, що був теж неабияким поетом, щиро байдужим до того, чи побачать колись світ його вірші, вважав, що буде краще, коли все те залишиться таємницею. — Треба, щоб у нашому житті було більше справжніх таємниць, Хеме, — сказав він мені одного разу. — Письменники, що не прагнуть слави, і справді добрі неопубліковані вірші — оце те, чого нам сьогодні найбільше бракує. Але є, звісно, й інший клопіт — щоденний шматок хліба.

Коли я познайомився із Скоттом Фіцджеральдом, сталася дивна річ. З ним часто траплялися дивні речі, але саме цього випадку я не можу забути. Він увійшов до бару «Дінго» на вулиці Деламбр, де я сидів з якимись зовсім нікчемними особами, відрекомендувався й відрекомендував нам свого супутника, високого симпатичного чоловіка, уславленого бейсболіста Данка Чапліна. Я не стежив за виступами прінстонської бейсбольної команди й зроду не чув про Данка Чапліна, але він виявився людиною напрочуд добродушною, спокійною і приязною і сподобався мені куди більше, ніж Скотт.

Скотт у той час виглядав як юнак — не так вродливий, як гожий юнак: дуже світле хвилясте волосся, високе чоло, променисті добрі очі й ніжні ірландські видовжені вуста, що були б окрасою й жіночого обличчя. Він мав гарно окреслене підборіддя, правильної форми вуха й майже рівний ніс. Загалом обличчя, в якому поєдналися такі риси, може, і не здавалося б гожим, якби не рум'янець, дуже світле волосся і вигин уст. Ці уста викликали якесь невиразне занепокоєння, доки ти не знайомився із Скоттом ближче, а тоді занепокоєння ставало ще більшим.

Мені давно хотілось познайомитися з ним, і того дня я вже добре попрацював, і мені видалося справжнім дивом, що переді мною виникли Скотт Фіцджеральд і славетний Данк Чаплін, про якого я зроду не чув, але з яким відразу заприязнився. Скотт говорив, не вгаваючи, а що слова його мене бентежили — він говорив тільки про мої твори і називав їх видатними, — то я, замість того щоб слухати, придивлявся до нього. За нашими тодішніми уявленнями вважалось: той, хто хвалить тебе в очі, познущатись з тебе хоче. Скотт замовив шампанське, і він, Данк Чаплін і я розпили його з отими нікчемними особами. Ми з Данком слухали Скоттову промову — а це була справжнісінька промова — п'яте через десяте, і я й далі придивлявся до Скотта. Він був худорлявий і з виду не вельми здоровий — обличчя його здавалося трохи брезклим. Костюм від братів Брукс сидів на ньому добре, він був у білій сорочці з пристібним комірцем і в гвардійській краватці. Я хотів був сказати йому про краватку — в Парижі завжди можна було натрапити на англійців, і вони могли зайти в «Дінго», двоє навіть уже сиділи тут, — але потім подумав: «Ет, хай йому, промовчу», — і знову почав вивчати зовнішність Скотта. Згодом з'ясувалося, що гвардійську краватку він купив у Римі.

Мої подальші спостереження звелися до того, що руки в нього гарні, жваві й не занадто малі, а коли він сів на високий табурет перед стойкою, я побачив, що ноги він мав закороткі. Мавши нормальні ноги, він був би на два-три дюйми вищий. Ми допили першу пляшку шампанського, відкоркували другу, й красномовство Скотта почало вичерпуватись.

Ми з Данком почували себе ще краще, ніж до шампанського, і я радів, що красномовство от-от урветься. Доти я вважав, що велич мого таланту — це глибока таємниця, відома лише мені, моїй дружині й кільком найближчим друзям. Мене тішило, що Скотт дійшов того самого приємного висновку щодо гаданої величі мого таланту, але мене тішило й те, що красномовство його почало вичерпуватись. Проте після промови пішли запитання. Промову можна було пускати повз вуха, зосереджуючи всю увагу на його зовнішності, але не зважати на запитання було неможливо. Скотт, як я незабаром пересвідчився, вважав, що романіст може вивідати все, що йому потрібно, розпитуючи своїх друзів і знайомих. Запитання він ставив руба.

— Ернесте, — почав він, — ви не образитесь, якщо я називатиму вас Ернестом?

— Спитайте в Данка, — відповів я.

— Не смійтесь. Це тема серйозна. Скажіть, ви спали зі своєю дружиною до одруження?

— Не знаю.

— Цебто як не знаєте?

— Не пам'ятаю.

— Як же можна не пам'ятати таких серйозних обставин?

— Не знаю, — відповів я, — Дивно, правда ж?

— Більш ніж дивно, — сказав Скотт. — Постарайтеся все ж пригадати.

— Вибачте, не можу, — відповів я. — Шкода, правда ж?

— Облиште ви цю англійську манеру перепитувати, — сказав він. — Спробуйте зосередитись і згадати.

— Ні, — відповів я. — Не вийде.

— А ви все ж таки постарайтеся.

Він забагато править за свою промову, подумав я. А потім я подумав ще, чи він усі свої знайомства починає з такої промови, й сам собі відповів: ні, навряд, ти ж бачив, як він спітнів, виголошуючи її. Над його видовженою, бездоганно ірландською губою проступили дрібненькі крапельки поту, — саме тоді я й відвів очі від його обличчя, подивився на його ноги (він сперся ними на обніжок табурета, сидячи перед стойкою) і побачив, що вони закороткі. Тепер я знову подивився йому в обличчя, і тоді сталася та дивна річ.