— Ну? — наполягала мама, не дочекавшись відповіді.
— А ви не могли б спитати про це в Гунілли? — хитро сказав Малий, а сам подумав: «Нехай Гунілла розповість мамі, як усе було насправді, адже мама їй більше йнятиме віри!»
«Он воно що, то це Гунілла зіпсувала простирадло», — подумала мама. І зраділа, що її син — такий гарний хлопчик, не наговорює на інших, а хоче, щоб Гунілла сама призналася в усьому.
Мама ніжно обняла Малого. Вона вирішила нічого більше тепер не розпитувати за простирадло, а при нагоді поговорити як слід з Гуніллою.
— Ти, видно, дуже любиш Гуніллу? — сказала мама.
— Еге ж, люблю, — відповів Малий.
Мама знов почала читати газету, а Малий тихенько сидів у неї на колінах і думав собі про своє.
Кого ж він усе-таки любить? Насамперед і найдужче… маму, потім тата. Любить він ще Боссе і Бетан… Так, здебільшого він їх справді любить… особливо Боссе. Проте часом він такий сердитий на них, що ладен хтозна-що з ними зробити. Карлсона, що живе на даху, він також любить. І Гуніллу. Мабуть, він одружиться з нею, коли виросте, бо хоч-не-хоч, а жінку треба мати кожному. Звичайно, найкраще було б одружитися з мамою… але це, здається, неможливо.
І раптом Малому сяйнула думка, що дуже його стурбувала.
— Слухайте, мамо, — занепокоєно спитав він. — А коли Боссе виросте великий і помре, я повинен буду одружитися з його жінкою?
Мама здивовано відсунула від себе чашку з кавою.
— Чого це тобі раптом спало таке на думку? — спитала вона.
В її голосі бринів сміх, і Малий злякався, що сказав якусь дурницю, тому не хотів говорити далі. Але мама наполягала:
— Чому ти так думаєш?
— Таж мені дістався старий велосипед Боссе, — пояснив Малий. — І його старі ковзани… І ті ковзани, що він катався, коли був такий, як я… Я доношую його старі піжами, капці і все інше…
— Ну, а старої жінки Боссе тобі не дістанеться, я твердо обіцяю, — поважно вже сказала мама.
— А чи не можна мені буде одружитися з вами? — спитав Малий.
— Очевидно, ні, — відповіла мама. — Адже я одружена вже з татом.
Так, це була правда.
— Як погано вийшло, що і я, і тато любимо вас, — незадоволено сказав Малий.
Мама засміялася і сказала:
— Якщо ви обидва любите мене, то виходить, я справді гарна.
— Добре вам так казати, — зітхнув малий. — Ну що ж, доведеться одружуватися з Гуніллою. Нічого не вдієш.
І Малий задумався. Він міркував про те, що йому, певне, буде не так уже й приємно жити весь час разом з Гуніллою. Адже вона часом буває така марудна. Добре жити з мамою, татом, Боссе й Бетан. За дружиною він би не нудьгував.
— Я куди більше хотів би мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й не дістану пса?
Мама зітхнула. Знову він почав про свого собаку. Ці розмови були майже такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.
— Знаєш, Малий, — мовила вона, — я думаю, що тобі пора одягатися, бо ти спізнишся до школи.
— Ви завжди так, — з докором сказав Малий. — Як тільки я починаю розмову про собаку, згадуєте мені про школу!
Сьогодні Малому було приємно йти до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніллою та Крістером.
Додому вони йшли разом, як завжди, і Малий тішився, бо ж Крістер і Гунілла теж були вже знайомі з Карлсоном.
— Він такий веселий, еге ж? — сказала Гунілла. — Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?
— Не знаю, — відповів Малий. — Він каже тільки, що прилетить приблизно, а це означає — коли йому заманеться.
— Сподіваюся, він прилетить приблизно сьогодні, — мовив Крістер. — Можна, ми з Гуніллою підемо до тебе?
— Звичайно, можна, — відповів Малий.
Раптом з’явилася ще одна істота, що захотіла йти разом з ними. Саме тоді, як діти мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний невеличкий пудель. Він обнюхав коліна Малого й привітно дзявкнув.
— Гляньте, який гарненький песик! — радісно вигукнув Малий. — Він, певне, боїться машин на вулиці і просить, щоб я перевів його на той бік!
Малий залюбки переводив би його через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це: він вистрибом біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближче до ніг Малого.
— Ох, який він гарний, — сказала Гунілла. — Ходи сюди, песику!
— Ні, він хоче йти зі мною, — сказав Малий і взяв цуценя за нашийника. — Він уже полюбив мене.
— Мене він теж полюбив, — сказала Гунілла.
Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика та називати його найніжнішими словами — виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними.
Малий враз загорівся божевільною думкою.
— Певне, йому ніде жити! — сказав він. — Певне, в цього песика немає господаря!
— Що ти вигадуєш! Звичайно, є, — мовив Крістер.
— Звідки ти знаєш, що є? — сердито спитав Малий. — Звідки, га?
Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в нього самого був Йофа!
— Ходи до мене, песику! — покликав Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.
— Гляди, щоб він не пішов за тобою додому, — попередив Крістер.
— А я цього й хочу, — відповів Малий. — Нехай іде.
І цуцик справді подався за ними. Так вони дійшли до самого будинку, де жив Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.
— Я спитаю мами, чи можна мені залишити його в себе, — схвильовано сказав він.
Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий довідався з неї, що мама внизу, в пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.
Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати Малого.
Діти кинулися за ним.
Малий нетямився з радощів.
— Він хоче жити в мене! — вигукнув він.
Цієї самої миті у вікно залетів Карлсон, що живе на даху.
— Гей-гоп! — крикнув він. — Це ви собаку випрали, що на ньому так збіглася шерсть?
— Це ж не Йофа, хіба ти не бачиш? — сказав Малий. — Це мій собака.
— Ні, не твій, — заперечив Крістер.
— У тебе нема собаки, — озвалась і собі Гунілла.
— А от у мене там, нагорі, тисячі собак, — сказав Карлсон. — Найкращий у світі собачник — це…
— Щось я не бачив ніяких собак, коли був у тебе, — перебив його Малий.
— То їх просто не було вдома, — пояснив Карлсон. — Вони всі порозліталися. Адже мої собаки вміють літати, як і я.
Малий не слухав Карлсона. Тисячі собак, що вміють літати, не могли зрівнятися з його маленьким ласкавим цуценям.
— Ні, я таки думаю, що в нього нема господаря, — знову сказав він.
Гунілла нахилилась до собаки.
— Принаймні на нашийнику в нього написано «Альберг», — мовила вона.
— Звісно, це прізвище його господаря, — додав Крістер.
— А може, той Альберг уже помер? — сказав Малий. — А як він навіть живий, то не любить собаки, бо не дбає про нього.
Раптом у Малого з’явилась інша чудова думка.
— А може, це собаку звуть Альбергом? — сказав він і з надією глянув на Крістера й Гуніллу.
Але ті лише засміялися.
— У мене багато собак теж звуться Альбергами, — мовив Карлсон. — Гей-гоп, Альбергу!
Цуценя підстрибнуло до Карлсона й весело загавкало.
— Ось бачите! — вигукнув Малий. — Він знає, що його звуть Альберг! Ходи сюди, любий Альбергу!
Гунілла знову схопила цуценя.
— На нашийнику є й номер телефону, — безжально сказала вона.
— Ну й що ж, собака має власний телефон, — мовив Карлсон. — Скажи йому, хай зателефонує й попередить свою господиню, що повернеться пізно. Мої собаки завше телефонують, коли затримуються.
Він погладив цуценя пухкою ручкою.
— Один із моїх собак — до речі, його теж звати Альберг — якось днями затримався, — вів далі Карлсон, — і хотів зателефонувати додому, щоб попередити мене, але трохи переплутав номер і попав до старої майорихи, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала: «Ви набрали не собачий номер». — «Чого ж ви тоді відгавкуєтеся?» — ввічливо спитав Альберг. От який він розумний пес!