— Вам погано? — врешті спитав пан Пек.

— Ні, — мовила панна Цап. — Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.

Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!

І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром — ото дурні! — думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!

Малий відчинив віко скрині і схвильовано шепнув Карлсонові:

— Мерщій ховайся сюди!

І хоч Карлсон не розумів, навіщо йому ховатися, він був не з тих, хто відмовляється встругнути якусь штуку, коли того треба. Він хитро підморгнув Малому і вскочив до скрині. Малий миттю зачинив віко. Потім занепокоєно зиркнув на панну Цап і пана Пека: чи, бува, не помітили вони чогось?

Ні, не помітили, бо саме забалакали про те, чого панні Цап так погано.

— Тут нема ніяких привидів, — сказала панна Цап мало не крізь сльози. — То все тільки негідні хлоп’ячі витівки.

— Отже, привидів немає, — мовив пан Пек.

І тоді панна Цап зовсім розплакалась.

— Ні, нема… і я ніколи не попаду в телебачення… лиш Фріда!

Пан Пек ласкаво поплескав її по плечу.

— Не переймайтесь цим, панно Цап. Може, випаде якась інша негода.

— Ні, не випаде, — хлипала панна Цап.

Вона опустилась на скриню, затулила руками обличчя й гірко заридала. Малому стало шкода її. Він був присоромлений і почувався так, неначе то він винен у всьому.

Раптом у скрині щось тихенько забурчало.

— О, пробачте, — мовила панна Цап. — Це тому, що я ще не снідала.

— Нічого, хай собі бурчить, — приязно сказав пан Пек. — Але сніданок, напевне, готовий, бо з кухні дуже смачно пахне. Що ви там приготували?

— Та трохи пудингу, — хлипала панна Цап. — Свого власного винаходу. Називається «Лагоминка Гільдур Цап».

— Пахне він неймовірно смачно, — сказав пан Пек. — І неголодному хочеться покуштувати.

Панна Цап підвелася зі скрині.

— Еге ж, він смачний, хоч дітлахи не захотіли його їсти. Може, покуштуєте?

Пан Пек трохи поманіжився, заявив, що йому незручно, та врешті скінчилося тим, що вони обоє подалися до кухні.

Малий підняв віко й зазирнув до Карлсона, що лежав собі й тихенько буркотів.

— Прошу тебе, полеж, доки він піде, — сказав Малий, — а то попадеш у телевізор.

— Аякже, — сказав Карлсон. — Ти думаєш, що в цій скриньці не так тісно, як у телевізорі, га?

Малий прочинив трохи віко, щоб Карлсонові було чим дихати, а тоді побіг до кухні. Йому дуже кортіло поглянути на пана Пека, коли той куштуватиме лагоминку панни Цап.

І уявіть собі, пан Пек сидів за столом, їв пудинг і мав такий вигляд, наче зроду не куштував нічого смачнішого! З очей йому зовсім не котилися сльози. Зате в панни Цап котилися. Але, звісно, не від пудингу, ні. Вона й далі плакала, що з її виступу в телебаченні нічого не вийшло. Не помагало й те, що панові Пеку сподобалось її вогненне вариво. Панна Цап була невтішна.

Та враз сталося щось неймовірне. Несподівано пан Пек сказав, ніби сам до себе:

— Так і зробимо! Будете завтра ввечері!

Заплакана панна Цап зиркнула на нього.

— Де я маю бути завтра ввечері? — понуро спитала вона.

— Звичайно, в телебаченні, — відповів пан Пек. — У телевізійній програмі «Мої найкращі рецепти». Ви покажете всій шведській людності, як готувати «Лагоминку Гільдур Цап».

На підлогу гупнуло щось важке. То панна Цап зомліла.

Але вона швидко опритомніла й підвелася. Очі в неї блищали.

— Завтра ввечері… в телевізійній програмі… Мій пудинг… Я маю приготувати його на телестудії для всієї шведської людності? О господи… І уявіть собі, Фріда — а вона нічого не тямить у куховарстві — називає мій пудинг курячою замішкою!

Малий аж віддих затамував — так слухав. От цікаво!. Він майже забув про Карлсона в скрині. Та ось, на свій переляк, він почув, що хтось іде передпокоєм. І то справді був Карлсон! Двері на кухню стояли відчинені, і Малий побачив його, ще як панна Цап та пан Пек ні про що й гадки не мали.

Так, то був Карлсон! І все-таки не Карлсон. О господи, на кого він був схожий у театральному костюмі Бетан — довгій оксамитовій сукні, що тяглася по підлозі, і з мереживним шарфом, що теліпався одним кінцем спереду, а другим ззаду? Він більше скидався на веселу молодичку. І та молодичка неухильно наближалась до кухні. Дарма Малий відчайдушно махав йому, щоб він вернувся. Ні, Карлсон, здавалось, не розумів Малого, він тільки махнув йому на відповідь… і зайшов до кухні.

— До пишної зали вступає горда значна дама, — заявив Карлсон.

Він зупинився в дверях у своєму костюмі з шарфом. То було таке видовище, що пан Пек аж очі витріщив.

— Хто це! Що це за така смішна дівчинка? — вигукнув він.

Але панна Цап тим часом отямилась.

— Смішна дівчинка? Ні, це препоганий хлопчисько! Гіршого я не бачила на своєму віку. Геть звідси, шибенику!

Та Карлсон не зважав на неї.

— Горда значна дама, що танцює й розважається, — сказав він далі й пішов у танець.

Такого танцю Малий зроду не бачив, і пан Пек, мабуть, теж.

Карлсон човгав по кухні ногами, зігнувши коліна, і час від часу підстрибував та махав шарфом.

«Не дуже мудра витівка, — подумав Малий, — але хай робить що завгодно, аби тільки не знявся в повітря, о, аби тільки він не почав літати!»

Карлсон нап’яв на себе стільки одежі, що пропелера не було видно. І Малий був радий тому. Бо що б сталося, якби Карлсон раптом знявся в повітря! Звісно, пан Пек спочатку був би ошелешений, але як тільки трохи отямився б, то відразу пустив би свою телекамеру.

Пан Пек дивився на той незвичайний танок і сміявся. Сміявся дужче й дужче.

Тоді Карлсон і собі почав усміхатися, підморгувати й махати шарфом панові Пеку, коли човгав ногами повз нього.

— Дуже смішний хлопець, — мовив пан Пек. — Треба буде використати його в якійсь дитячій програмі.

Гіршого він не міг нічого сказати панні Цап.

— Він на телестудії? Тоді бережіться! Хіба як хочете, щоб хтось перевернув вам усю студію, тоді кращого за нього вам не знайти.

Малий притакнув.

— Атож. А як він переверне всю студію, то скаже, що то дурниці, не варто й згадувати. Краще бережіться його!

Пан Пек не наполягав.

— Як хочете… Я лише запропонував вам. У нас є й інші діти.

До того ж пан Пек поспішав, бо мав ставити якусь п’єсу. Йому треба було йти. І враз Малий побачив, як Карлсон почав намацувати гудзика на животі. Він страх як перелякався: невже в останню мить усе пропаде?

— Не треба, Карлсоне, не треба! — схвильовано шепотів Малий.

Але Карлсон далі намацував гудзика. Йому було важко знайти його через усю ту одежу, що він налигав на себе.

Пан Пек стояв уже в дверях… коли Карлсонів моторчик загудів.

— Я не знав, що над Васастадом пролягає повітряна траса, — здивувався він. — Наче не повинна б. Бувайте здорові, панно Цап, завтра побачимось.

І він пішов. А під стелю знявся Карлсон. Він закружляв навколо лампи й замахав панні Цап шарфом.

— Горда значна дама, що ходить і літає, гей-гей! — вигукував він.

Від полудня до самого вечора Малий був у Карлсоновій хатці на даху. Він пояснив Карлсонові, чого їм треба дати панні Цап спокій.

— Вона робитиме торт із кремом, розумієш, бо завтра повернуться додому і мама, і тато, і Боссе, і Бетан.

Карлсон таке розумів.

— Якщо вона робитиме торт із кремом, то справді їй потрібен спокій. Небезпечно дратурувати хатніх цапів, коли вони роблять торт. Бо тоді може скиснути і крем, і хатній цап.