— Корінь квадратний з мінус одиниці. О безпомилковість математичної логіки! Вона показує в результаті обчислення уявну величину! Логічний висновок — шанси на можливу допомогу вигадані!.. Це математика, Вуд, а не хіромантія…

Гаррі Вуд похитав головою.

— Тут усе вигадано, — хрипло сказав він. — Вигадана дружба, вигадана надія. Навіть спека вигадана. Вода випаровується, як на розпеченій плиті, а мені холодно. — Вуд цокотів зубами.

— Облиште, Вуд! — гримнув на нього Керн. — Ніхто ще не хотів так жити, як я! Ми повинні жити, чорт візьми! Повинні, хоча б уся Земля розпалася на мільйони шматків у термоядерному вибухові океанів… І нам нікуди було б повернутися!

Вуд звів на Керна запалені очі:

— Вижити? Вижити на цій планеті? Самим?

— Так! Самим! Раз дихати тут можна, то треба й вижити… хоча б нас навіки забули в цих бісових джунглях і не шукали сто років!..

— Ви марите, шефе, — сказав Вуд, угледівши неприродний блиск у Кернових очах.

— Ось наша перша оселя! — показав Керн на кам'яне склепіння. — Печера! Прекрасна первісна печера, нічим не гірша, ніж у наших предків на Землі. Хіба наш з вами мозок гірший, ніж у людей кам'яного віку?

— Мозок у нас, здається, такий самий… І обсяг мозку такий же…

— Та знань у нас більше, ніж у первісних мисливців!

— Навіщо нам ці знання, якщо ми самі станемо тут первісними мисливцями?

— Я не певен, що ми змогли б передати знання нашим нащадкам. Та мисливцями своїх внуків зробили б не гіршими, ніж були неандертальці, кроманьйонці чи австралійські аборигени. М'яса гадів, що напали на нас біля болота, вистачить, навіть коли розрядяться через рік акумулятори незрівнянного Джона і його розберуть на ножі й сокири.

— Ви говорите, шефе, про нащадків, начебто моя Мері з нами.

Керн криво посміхнувся:

— Ви спіймали мене. Я справді починаю марити.

— Цього разу ви марили, як ясновидець.

— Що ви маєте на увазі?

— Запасний планер, сер.

— Ага! Отож марите все-таки ви…

— Анітрохи. Не думайте, що Мері віддасть росіянам паливо на зворотний рейс і полетить з ними.

— Так ось навіщо вам запасний планер!

— Не планер, а Мері, що ним скористається. На «Просперіті» її утримував тільки обов'язок, сер. Якщо планер заніс нас сюди, то чому другий планер не дасть їй змогу віднайти нас?

— Цього я не знаю, — похмуро сказав Керн. — У мене інші погляди на людей і їхні почуття. Ми виживемо з вами, якщо не поб'ємося. А битися нам не можна тому, що поодинці не вижити. О'кей! Вважайте мене вождем нового племені венеріанських дикунів! Обіцяю вам найповнішу західну демократію. Ми обиратимемо мене кожні чотири роки.

— Шефе, я ціную, що ви намагаєтесь підбадьорити мене. Ви кращий, ніж я про вас думав.

— Мені байдуже, що ви про мене думали! Не підбадьорюю я вас, а переконую: треба вижити, дідько б його взяв! Цілий рік з нами буде Залізний Джон! А печеру ми знайдемо затишнішу, ніж ця.

Робот глибокодумно зреагував на останні слова:

— Затишок пропорціональний печері, помноженій на квадратний корінь з мінус одиниці.

– І тут уявна величина! — похмуро констатував Вуд. — А втім, тут ваша чортова машина має рацію.

— Вона завжди має рацію! І вона не сказала, що життя на Венері — уявна величина, — урочисто вигукнув Керн. — Дідько з ним, із затишком, комфортом і цивілізацією! Краще стати печерною людиною, ніж здохнути… І ми пристосуємось, хай без університетських знань, та пристосуємось, Вуд. Відтепер ви зватиметеся не Вуд, що означає на останній земній і першій венеріанській мові «дерево», ви зватиметеся Дрючок. А я вже не Керн, що означало «інструмент, який лишає при ударі позначку», а Удар. Отже: Дрючок і Удар! Непогано для перших старійшин племені. Дідько б його взяв, навіть непогано було б, якби спустилася ваша Мері. Мері Стрем… Ми назвали б її Стремено! Вождю племені будуть потрібні мисливці і воїни.

Кернові очі гарячково блистіли. Він схопився і став ляскати Залізного Джона по плечу.

— Заприсягаюсь пам'яттю Томаса, ти непоганий хлопець, Джоне! Цілий рік ти будеш рівноправним членом нашого племені, останнім залишком непотрібної тут цивілізації… поки не розрядишся. А потім… потім цивілізацією тут будуть Дрючок і. Удар!

Керн нервово зареготав і впав на кам'яну підлогу.

Вуд лежав нерухомо, він з нудьгою дивився на Керна, начебто хотів щось сказати йому.

Обох морозило.

А вони… хотіли вижити! Хотіли, не вірячи в людей…

У темно-червоних заростях періщив дощ.

Косі цівки гнули дерева, відламували гілки. Болото вирувало і здувалось.

Блискали зореподібні блискавки. Грім котився хвилями, як морський прибій, підсилений в сотню разів.

Не звертаючи уваги на зливу, лісом крадькома йшли двоє. Їхні мокрі кошлаті плечі переходили в дужі шиї, злипле волосся ховало круте чоло з опуклими надбрівними дугами. Маленькі гострі очиці насторожено дивилися з-під кудлатих брів з густо зарослих облич. Довгі вузлуваті руки розсували ліани, не боячись колючок.

З волохатих плечей спускались лускаті шкіри, що скоріше нагадували панцирі, ніж одяг.

Кожен мав величезного вузлуватого дрючка.

Ящірки з недорозвиненими крилами кидалися врозтіч при їхній появі. Та дрібні тварини не цікавили мисливців, що вже бачили бажану здобич.

Великий ящір на вигнутих суглобами назовні лапах з пилкоподібним хребтом, що переходив у хвіст з бивнем на кінці, ніжився в дощових струменях, вдоволено пирхав і трохи затуляв очі плівками.

Перед ним лежала мокра купа недоїдків, серед яких ще ворушилося кілька поранених ящірок.

Ситий ящір байдуже спостерігав, як одна з них, спираючись на хвіст, зашкутильгала по калюжі на задніх лапах і сховалася за сітями ліан. Він не переслідував…

Мисливці накинулись на ящера з різних боків. Два дрючки майже одночасно опустилися на очі страховища.

Плеснувши водограєм, осліплий ящір повернувся. Його хвіст навмання ударив гострим бивнем невидимого ворога. Бивень з розмаху встромився в грузьку землю.

Мисливці ждали цього й побігли до загрузлого краю хвоста, накинули на нього зашморг з ліан.

Розлючений ящір скаженів. Він не міг вирвати хвіст і не бачив ворогів.

Один з них кинув у роззявлену зубасту пащу моток колючих ліан. Звір від злості проковтнув моток і став кидатися то в один, то в другий бік. Від болю, страху і люті ящір звивався на прив'язаному хвості, величезне його тіло відокремлювалося од багнища, і всі чотири кігтисті лапи розсікали повітря.

Все той же мисливець, із спритністю тореадора ухиляючись від ударів, стояв перед клацаючою смердючою пащею, чекаючи нагоди.

Другий спокійно спостерігав осторонь, готовий замінити товариша при невдачі.

Ящір гепнувся черевом у воду. Голова його з горбом на тім'ї опинилася саме напроти мисливця. Той змахнув дрючком і, крякнувши, опустив його на горб.

Ящір упав на бік, як падає на бойні оглушений бик.

Ящір був ще живий, шия його то піднімалася, то падала, та мисливці, підійшовши до нього впритул, засунули дрючки в щілини поміж пластинами, що прикривали шию, і віддерли їх.

Під пластиною тремтів ніжний м'якуш. Мисливці добре знали, де пролягає важлива артерія.

Через хвилину величезний ящір був мертвий.

— Ми могли б убивати навіть літаючих, — гордовито сказав один з мисливців.

— Ти знову про сокири з дзвінкої шкіри Чуда?

— Для цього треба опустити дрючки на голови стариганів.

— Вони хутко помруть самі.