— Ви вважаєте, Ілля Юрійович, що це перше багаття на планеті?

Багаття розгорялося, потріскуючи і стріляючи іскрами.

— А ти маєш сумнів? — допитливо глянув Богатирьов.

— Маю сумнів, — щиро признався Олекса.

Добров зморщився, як від зубного болю. Олекса став на коліна, перевертаючи довгим коренем сучки, що горіли.

— А підводна вулиця? — запитав він, не оглядаючись.

— Яка вулиця? — обурився Добров.

— Хіба два ряди схожих на скелі руїн не нагадували вулицю затопленого міста?

Богатирьов усміхнувся. Добров позеленів:

— Ну, годі! йому мало одержати кандидатський ступінь на безглуздих та до того ж і чужих гіпотезах про існування розумного життя на інших світах, то й тепер воно верзеться йому повсюди! В таких випадках лікуватися треба. Розуміти, що космос протипоказаний…

Олекса смертельно образився, відійшов убік. Добров діловито зайнявся консервами. Богатирьов задумливо куйовдив бороду.

Гіпотези розумного життя на інших світах!

Олекса зовсім не привласнював їх собі, та він був їх палким прихильником.

Передусім вабив до себе Марс.

Ще Гаврило Андріянович Тихов, чудовий радянський астроном, вивчаючи відбивну здатність темних плям на Марсі, які міняли своє забарвлення кожної пори року, від зеленого весною до червонувато-брунатного, під колір марсіянських пісків, узимку, переконався, що плями ці не що інше, як суцільні масиви вічнозеленої рослинності типу наших ялинок чи модрин. Згодом він вивчив і нові плями на планеті, раніше невідомі. Він жартома назвав їх «марсіянською цілиною». До того ж і знамениті марсіянські «канали», відкриті

1877 року італійцем Скіапареллі, ці дивні геометрично правильні утворення, що сіткою покривали планету Марс, котрі, як гадав Скіапареллі, могли бути прокопані розумними жителями Марса, виявилися, на думку Тихова, також смугами рослинності, що поширювалася від полярних шапок Марса до екватора в міру танення полярної криги. Швидкість поширення зелені в три-чотири кілометри на секунду цілком відповідає швидкості течії води у величезних водоводних трубах, якби їх поклали в грунт, щоб використати для зрошення талу воду полярної криги.

Все це, в тому числі і яскраві спалахи, помічені японськими спостерігачами під час великого протистояння 1956 року, примусило юнака Олексу Попова щиросердно повірити в існування розумних марсіян.

І, ясна річ, він був одним з найзапекліших прихильників гіпотези про тунгуську катастрофу 1908 року, що зацікавила багатьох учених, які пояснювали її атомним вибухом марсіянського корабля, що не встиг приземлитися і летів, як підрахували, з Марса через Венеру… Того року було надзвичайно вигідне взаєморозташування трьох планет. Олекса взяв участь у науково-туристичній експедиції молоді в районі «падіння тунгуського метеорита», який ніколи не падав. Разом з іншими молодими ентузіастами він ретельно обстежив місцевість і привіз сенсаційні доводи на користь припущення про вибух корабля. Виявилося можливим довести, що в 1908 році там стався саме ядерний вибух, оскільки в річних шарах модрини, що росла далі, було знайдено стронцій-90, ізотоп, який утворюється тільки при ядерних вибухах і потрапляє в грунт з радіоактивними опадами і вже звідти по корінню засмоктується рослиною і відкладається в річному шарі. Доведено було і променевий опік лісу, а також причину світлих ночей після вибуху, зумовлених радіоактивними процесами гальмування у верхніх атмосферних шарах перед вибухом.

Хто ж міг прилетіти на Землю? Хто? Невже марсіяни? Саме тоді радянський астроном професор Шкловський висунув гіпотезу, що обидва дивних супутника Марса, Фобос і Деймос, які обертаються навколо нього на дуже малих відстанях і точно в площині екватора — не природного походження, а штучного. Тільки цим і можна було пояснити, чому рух Фобоса уповільнюється: це відбувається, мабуть, під впливом гальмування розрідженою марсіянською атмосферою, що дало б себе знати при умові існування порожнистого супутника, яких нема в природі.

Отже, марсіяни колись спорудили велетенські космічні ракетодроми! Навіщо? Коли? Куди вони літали?

Французький професор Анрі Лот дослідив у Сахарі найдавніші наскельні малюнки, серед яких виявилися зображення істот у скафандрах. Анрі Лот назвав їх марсіянами.

Може, справді марсіяни літали і на Венеру, і на Землю?..

Літали… Вони відчули в польоті невимовне почуття невагомості, яке так любив Олекса, вже ставши космонавтом, але яке він знав ще до цього!

Так, так, знав! Він зрозумів це після першого ж свого польоту на Місяць разом з Богатирьовим.

Почуття невагомості було відоме йому ще з дитячих снів, почуття невимовного блаженства, відчуття, коли без усякого м'язового напруження раптом шугаєш угору і повільно пливеш над землею, навіть не уподібнюючись птасі, не витрачаючи зусиль, летиш у повітрі, невагомий!..

І раптом зовсім таке саме відчуття в космічній кабіні!

Звідки ця пам'ять предків?

Олекса відганяв сміливу думку.

У всякому разі, є можливість пояснити, чому розумні істоти з'явилися на планеті в еру ящерів.

І Олекса повернувся до багаття.

— Це не перше вогнище Венери! — рішуче сказав він.

Добров здивовано глянув на нього. Богатирьов усміхнувся:

— Знову розумні істоти і ящери на одній планеті?

— А ми? — швидко підвів голову Олекса. Добров знизав плечима.

— Ми прилетіли, — сказав Олекса, пригадуючи слова венеріанки. — Вони також могли прилетіти. І не тільки прилетіти, але й лишитися тут… я не знаю, з якої причини.

Богатирьов навіть крякнув, та поглянув на Олексу схвально. Добров сердився:

— Звідки прилетіли? З Землі в часи Атлантиди?

— Ні, з Марса! На Марсі живуть!..

— Дурниця! Там кисню одна тисячна того, що є в земній атмосфері. Розумній істоті з її вищою енергетикою не обійтись без кисню.

— Та раніше там був кисень, — не вгавав Олекса.

— Ну то що, — знизав плечима Добров. — Припускаю, що Дарвінова теорія поширюється і на Марс. Там також була мавпа, тільки марсіянська мавпа, від якої походять давно вже загиблі марсіяни.

— Ні! Ніколи! Ніколи розумне плем'я, раз виникнувши, не загине від зміни зовнішніх умов! Воно не тільки пристосовуватиметься — воно змінюватиме їх. Воно не може загинути.

— Де ж воно, це розумне плем'я? — єхидно спитав Добров.

Олекса зніяковів.

— Справді, де? — багатозначно спитав і Богатирьов.

Олекса оглянувся, подивився на океан, повернувся до лісу, наче шукав когось очима, потім сказав:

— Я не знаю, де вони тепер. Та вони були тут. І вони є на Марсі.

Добров похитав головою.

— Я припускаю, що фантазія потрібна на Землі, та на іншій планеті, де ми знаходимося, слід залишатися на грунті реальності, — поважно сказав він.

— Не знаю, браття, скільки знайдемо ми тут розумних істот, — мовив Богатирьов, підводячись, — та дві істоти ми зобов'язані знайти: наших братів по племені…

— Братів по племені? — схвильовано повторив Олекса, стежачи за Іллею Юрійовичем.

Підійшовши до всюдихода, він став налагоджувати зв'язок із роботом.

— Брати по племені! — тихо повторив Олекса, йдучи по піщаній обмілині і дивлячись на залишені ним самим сліди.

По заболоченій гущавині рухалися три постаті.

Керн і Вуд ледве одужали. Тривала лихоманка висушила їхні лиця, забрала сили. Вони йшли, хитаючись, ледве тримаючись на ногах, балансуючи, як канатохідці.

Особливо зле було Залізному Джонові. Не пристосований до вправ на рівновагу, він раз у раз зривався зі слизького коріння і опинявся по коліна в трясовині.

Керну доводилось провадити з ним спеціальні заняття, щоб він засвоїв «ходіння по корінню». Робот прекрасно все запам'ятовував, міг слово в слово повторити, та… щохвилини зривався в драговину, з хлюпанням і цмоканням витягаючи з багнюки залізні ноги.