— Іншим разом одірву й голову, — пообіцяв Вітька й рвучно смикнув рукою донизу.

Фургон вивільнився од залізної Вітьчиної хватки, але було таке відчуття, ніби в нього відірвали носа, і Фургон не зміг стримати сліз.

Вітьчину владу було доведено дією і захищено від зазіхань Шаринця. Та, коли Вітька карав Фургона, в дворі з'явився Миша Поляков, як завжди, в шкірянці, з якої він давно вже виріс; під нею на сорочці виднівся комсомольський значок КІМ.

— За що ти його?

Вітька лінькувато підвівся, побавився фінкою.

— А тобі що до того?

Юра дав довідку:

— Миша Поляков, комсомольський активіст… Як це в них там називають… Секретар осередку чи голова учкому — я на цьому кепсько розуміюсь.

— Сильний, певно, хлопець, — зауважив Валентин Валентинович.

— Вітька сильніший.

— Сильніший той, хто сміливіший.

— Миша сміливий тільки на зборах, — сказав Юра.

Вітька бавився фінкою.

— Ну що? Міліцію покличеш? Біжи клич, а то не встигнеш. Арци — і в воду кінці.

«Арци — і в воду кінці» означало у Вітьки вищий ступінь погрози.

— Сховай ніж!

— Так і сховав…

Раптовим ударом Миша вибив фінку з Вітьчиної руки й наступив на неї ногою. Вітька кинувся на Мишу, вони зчепилися, не даючи один одному дотягтися до ножа.

Ніж підняв Саша Панкратов, у дворі його називали Сашка-Фасон, не тому, що фасонив, а тому, що був вродливий: чорнявий хлопчик з червоним піонерським галстуком. Було ясно, що він не віддасть Бурову фінку.

Підійшли чоловіки, розборонили тих, що билися. Вітька намагався вирватися, але його тримали міцно. З вікон виглядали мешканці, в дворі зібралася юрба. Вибігла мати Фургона — Ольга Дмитрівна Зиміна, миловида жінка з ніжним обличчям.

— Андрюшо! Що він з тобою зробив? Ніж! Коли це припиниться кінець кінцем?

Поява міліціонера зібрала ще більше глядачів. Міліціонер забрав у Саші фінку.

— Чий ніж?

Усі мовчали, підкоряючись законам двора: побитися — одне, підвести — інше.

— Твій? — запитав міліціонер у Вітьки.

— Нехай хлопці скажуть, — відказав Вітька.

Білка показала на Мишу:

— Його фінка, він хотів Вітьку порізати.

— Не бреши! — крикнув Саша Панкратов. — Вітьчин ніж. Скажи, Фургон, скажи, Шнира, чий ніж?

Шнира і Фургон мовчали.

— Які, все-таки, мерзотники! — обурився Валентин Валентинович і встав з підвіконня.

— Начхати! Нехай самі розбираються, — сказав Юра.

— Ну, знаєш… Я тебе не розумію!

Валентин Валентинович звісився з вікна:

— Товаришу! Я все бачив, зараз спущусь.

Через хвилину він стояв у дворі, спокійний, викликаючи довір'я, показав на Вітьку:

— Ніж його, він ним розважався, між іншим, досить необережно, мордував хлопчика. А цей хлопець, — він показав тонким пальцем на Мишу, — заступився… — Потім обернувся до Зиміної:— Якщо не помиляюсь, за вашого сина.

— Атож, — сказала Ольга Дмитрівна. — Вітю! Ти ж уже великий. Хіба Андрій тобі товариш?

— Що скажеш? — запитав міліціонер у Вітьки.

Вітька мовчав, злобливо поглядаючи на Мишу.

— Негаразд, дівчинко, брехати, некрасиво, — сказав Валентин Валентинович Білці.

Міліціонер опустив ніж у сумку.

— Розберемось, ходімо!

І разом з Вітькою рушив до воріт.

— Дякую вам, — сказала Ольга Дмитрівна Валентинові Валентиновичу.

— Мадам… Громадянко… Я просто сказав правду.

Валентин Валентинович повернувся до себе, на четвертий поверх.

— Голубе, — сказав він Юрі, — ти виявився не на висоті. Ти побоюєшся Альфонса Доде? До речі, прізвисько йому не пасує.

— Я його не боюся, — зашарівся Юра, — але Миша ненавидить мене, як буржуя; якби я втрутився, він би розцінив це як підлабузництво. За нього не турбуйтеся: йому не потрібен ні ваш захист, ні мій.

— Правду треба захищати скрізь, завжди й повсюдно. — Валентин Валентинович усівся в крісло й закурив тонку цигарку. — Щодо Альфонса, то він закінчить в'язницею. Тиняється в дворі з фінкою, дорослий парубійко!

— А куди йому податися? В комсомол? Позіхати на зборах?

— Ти теж не комсомолець.

— І що мене жде? В інститут не приймуть: не робітник, не син робітника.

— Приймають і не робітників. Твій батько — лікар, вступай до медичного.

— Длубатися в чужому сопливому носі?

— Що ж тебе приваблює? — й собі запитав Валентин Валентинович.

— Кіно.

— Є здібності?

— В кіно потрібен зовнішній вигляд.

Валентин Валентинович окинув оцінюючим поглядом Юру.

— Зовнішність у тебе є.

— Один кінорежисер, татків пацієнт, обіцяв узяти мене на зйомки.

— Чудово! Будеш радянським Рудольфо Валентіно або Дугласом Фербенксом.

— Вів почне знімати нову картину через рік, — знічено проказав Юра. — Що я робитиму після школи? На фабрику?

— До речі, чому ваша школа так зв'язана з фабрикою?

— Проходимо виробничу практику — два дні на тиждень, дістаємо «трудове» виховання, навіть пишемо дипломні роботи, майже як у вузі. З нас готують щось на зразок статистів. Така нудота!

— Даремно нехтуєш цим, — сказав Валентин Валентинович, — інші після школи йдуть на біржу праці або в чорнороби. А ти одразу дістаєш фах.

— Мені потрібна незалежність.

— Професія актора тобі її дасть?

— До певної міри.

— Помиляєшся. Незалежність дається тільки цими…

Валентин Валентинович поворушив пальцями, ніби перебираючи монети.

— Але де їх узяти?

Валентин Валентинович загасив цигарку в попільничці, пройшовся по кімнаті, чистій, порожнюватій, з фотографіями коней на стінах.

— Треба починати з невеликого. Хто я такий? Уповноважений товариства «Друг дітей». Раніше я розповсюджував лотерейні білети, листівки, значки, підіймався сходами, стукав у двері, несвідомі громадяни зачиняли їх перед моїм носом. І все-таки мені вдавалося декого переконати. Зваж, яку гуманну роль я виконував: допомагав нещасним, голодним крихіткам і пробуджував у людей жалість. Тепер заготовляю мануфактуру для наших підприємств, прибуток від них іде знову ж таки на допомогу безпритульним дітям. Раз на місяць одержую свої проценти. Рокфеллер має більше, але я ситий, одягнений, взутий. — Він випростав ногу й показав лакований черевик «джиммі». — Роблю свої гроші й думаю, як би зробити їх більше.

— На лотерейних білетах? На відвантаженні мануфактури?

— Друже мій! Гроші роблять на всьому. Неп! Цигарки «Іра» — не все, що зосталося від старого світу. Воруши звивиною, як пишуть у журналі «Смехач». Життя з ходу дає шанс — не проґав його. Приживися на фабриці. Вийде з режисером — підеш у Дугласи Фербенкси. Не вийде — заробиш виробничий стаж і вступиш до вузу. До речі, яка в тебе тема?

— Облік на складі, — гидливо відказав Юра.

— Чудова тема! — вигукнув Валентин Валентинович. — На складі ти станеш діловою людиною, вивчиш тканини. Вельми актуальна проблема! За десять років люди обносилися, ринок вимагає мати…

— Мати? Що це таке? — запитав Юра.

— Мата — мануфактура мовою контрабандистів, цим терміном користуються й комерсанти, — пояснив Валентин Валентинович. — Які назви! Амарант, бельфанс, туаль-д-ете, канбера, віола-макміно… Тільки заради самих назв я пішов би працювати на склад, слово честі!

— Ви говорите про фабрику з таким ентузіазмом, як Миша Поляков на шкільних зборах про світову революцію, — посміхнувся Юра.

— Ну що ж, з усіх, кого я бачив сьогодні, Миша Поляков сподобався мені найбільше.

— Ви його мало знаєте, — спохмурнів Юра.

Наступний день був «фабричний» — учні проходили виробничу практику. З блокнотом і олівцем Миша стояв на фабричному подвір'ї коло залізничної вітки. Вантажники носили у вагони паки з мануфактурою.