— Тільки... тільки Амурат є і буде повелителем правовірних, ніхто не сміє визнавати іншого... даруйте, даруйте мені життя...

Валіде Кьозем рішуче ступила вперед і перервала Ібрагімове квиління:

— Сину мій, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предків.

— Ні, ні! — вереснув Ібрагім. — Я не піду звідси, я не піду!

— Принести тіло Амурата! — наказала валіде.

І тільки тоді, коли Ібрагімові дозволили діткнутися до братового трупа, він повірив.

— Тиран мертвий, мертвий! — закричав, схопив ротом повітря й впав зомлілий на руки Hyp Алі.

Старий Хюсам, власник ювелірної майстерні, що заховалась у темній вулиці на околиці Скутарі, довго не міг заснути цієї фатальної ночі. Розтривожили його сльози вірної дружини Нафіси, зануртували свої думи — невтішні й тривожні.

Не знав, що діється по той бік Босфору, та певне, — оргії, банкети, зикри дервішів із нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вісім султанів змінилось на престолі за довгий вік Хюсама, а пам'ятає він ще Сулеймана Пишного — Законодавця. Ні один не доріс до нього, ні один не досяг слави великого можновладця.

Багато років прожили разом Хюсам із Нафісою — тільки удвох. Не мав він більше жінок, хоч ця йому й не народила дітей. Любив Нафісу. А їм, бездітним, завжди давали з сералю на виховання хлопчиків, привезених із чужих країн. Нафіса любила їх, приймаків, — отак, як люблять сусідських дітей бездітні жінки. Хюсам навчав їх турецької мови і корана, а сам не раз запитував себе: навіщо це? Хіба можна полюбити мачуху дужче, ніж рідну матір? І віддавали їх у яничарський корпус без болю, і забували про них, як забувають про сусідських дітей.

А одного випестили, а одного викохали — дикуватого хлопчину з Дніпровських степів. Не хотів Хюсам віддавати вихованця, коли ода-баші⁴¹ прийшов його забирати в яничарські казарми. Хай подарують їм Аліма — в заплату за багатьох добре вихованих воїнів. Ридала Нафіса — чей заслужила вона в султана довгими роками безплатної праці на право мати сина. Адже він один-єдиний з усіх називав її матір'ю. Зм'як ода-баші, дивлячись на сльози Нафіси, але велів покликати Аліма — хай скаже він сам. Увійшов Алім, високий, дужий, широкі чорні брови зсунулися над орлиним носом; загорілись в нього очі, коли побачив зброю, міцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода-баші, і пішов, не обнявши на прощання названих батьків, зник із їхніх очей назавжди.

Сказав тоді Хюсам: «Людина має одну матір або не має жодної». Та не заспокоїли його слова Нафісу, побігла проводжати Аліма. Потім день у день ходила до яничарських казарм, тинялась там — даремно. Не виходив до неї Алім. А вчора, коли переправлялись яничари з Амуратом через Босфор, цілий день простояла на березі, але й тепер його не побачила. Голосила, що загинув.

Розтривожили Хюсама сльози Нафіси, хоч сам він не тужив більше за приймаком. Інші думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував жіночі каблучки, браслети, серги.

Лежить перед ним рубін, на якому він більше місяця з ранку до вечора вирізьблював квіткою вірш вічного Сааді: «Між друзями в кайданах ліпше бути, аніж в саду сидіти з чужаками». Розсипались на столику рідкісні перлини, самоцвіти, тонко відшліфовані руками майстра. Всі вони вже тут, дома, крамничку свою на Бедестані⁴² Хюсам закрив. Не йдуть більше його товари, перестали покупці помічати крам славного ювеліра, виробами якого колись пишалися султанші і візири. Зате розхапують брязкальця, аби тільки вони світилися показним блиском, аби тільки на них було вигравірувано похвалу невічному султанові. Чому це так? Куди раптом ділося в людей зацікавлення справжнім мистецтвом? Адже воно було. За добрих часів Сулеймана спроваджували з Персії й Аравії найкращих майстрів, австрієць Кожда Сінан навіки прикрасив Стамбул вісімдесятьма мечетями, бібліотеками, караван-сараями. Тоді кожен карниз на будинку, кожна колона, капітель, порохівниця, тарілка, ба навіть мангала⁴³ ставали витвором вічної краси. І не шкодували тоді грошей ні міщани, ні вельможі. Чому тепер усі дбають тільки про своє власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного? Адже коли жінка перестає дбати про рум'янці і убори, коли починає труситись над кожним алтином і держить їх замкненими в шкатулці, а сама ходить у брудному фередже, — то всі вже знають, що вона старіється...

Та хіба біда тільки в тому, що руйнуються мечеті, а замість нових медресе⁴⁴ будують казарми, що на базарі купують радше латунь, ніж золото? Галата, Пера і Скутарі з кожним днем повняться все більше й більше зубожілими заїмами й тімаріотами⁴⁵, що не витримали податків, яничарської сваволі й пішли наповнювати базари жебраками, міські завулки бандитами, монастирі дармоїдами-дервішами, а яничарські полки грабіжниками. Адже коли мати стає байдужою до дітей і внуків, значить — постаріла вона і збирається в дорогу на той світ. Що трапилося з Туреччиною, державою п'яти морів і трьох континентів? Невже вона відчула невиліковну хворобу й перед неминучістю смерті байдужіє до того, що було окрасою її молодості?

А куди ділось найсвятіше почуття турка — любов до своєї батьківщини? Хюсам добре пам'ятає колишні походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина кидав сім'ю і хату, брав зброю і йшов на війну, не питаючи про платню. Тепер же ніхто не піде воювати, поки не пошпурять мішка з дукатами. Адже коли сини забувають про матір, то вмирає вона, жебрачачи, перед сусідськими порогами...

А ти, Нафісо, плачеш, що нерідний син забув про тебе...

Десь під ранок заснув Хюсам у своїй підвальній. майстерні, не знаючи, що діється по той бік Босфору. Нафіса розбудила старого аж понад вечір. Саме повернулася з міста. Була стривожена, настирливо термосила Хюсама за плече.

— Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш і нічого не знаєш. Цієї ночі помер султан Амурат...

— Аллах акбар⁴⁶, — схопився Хюсам. — Як, чому помер Амурат?

— Подейкують, що яничари отруїли. На банкеті.

— Прокляття... А хто ж, хто... — старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. — Слухай, я добре знаю... О, я знаю, що є такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли він узяв Кафу... Слухай, Нафісо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цієї ночі! В законі тому заповів Магомет: «Коли закінчиться мій рід, кримська династія Гіреїв посяде престол Порти...»

— Тс-с-с! — Нафіса затулила Хюсамові рот. — Сьогодні я чула, що якогось Гірея задушили в Дарданелльській фортеці Султаніє за такі слова... Ти ж не знаєш, Ібрагіма випустили з тюрми і мають проголосити його султаном.

Хюсам замахав руками.

— Шайтан тобі плюнув на язик! Таж він придуркуватий...

— Спам'ятайся! — скрикнула Нафіса. — Ти ще на вулиці таке скажеш. Злетить слово з язика і попаде на тисячі. А яничари нишпорять і хапають тих, хто лихословить Ібрагіма.

Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче ждав: може, вона усміхнеться і скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нині не до жартів.

Сидів на міндері, опустивши голову на долоні, і думав тепер про Радісну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справді була вона невольницею, а потім зрадила свій народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отруїти своєю кров'ю османський рід? Чи то з дикої материнської ревності наказала вбити розумних синів Сулеймана, щоб престол дістався її синові Селіму, чи, може, вже знала вперед, що продовжувач османського роду від її плоті — виродок? Хто про це відає?..

Розділ четвертий

Два бідняки на одній підстилці вмістяться,

для двох падишахів цілий світ тісний. Східна приказка

Чи з ногайського боку йти, від Альми-ріки, де ранньою весною буяють густі трави, а влітку репає земля і свищуть вітри над заюженим степом, чи спускатися від татів⁴⁷ з голубих лісистих гір на плато за річкою Качою — ні звідти, ні звідти не побачиш серцевини кримської землі — Бахчисарая, поки не станеш над самим краєм ущелини. Дві головаті чудернацькі скелі — з півдня Кала-асти, з півночі Топ-кая — зупинились над кручами, йдучи одна одній назустріч. Стань на одній з них, — і перед очима відкриється панорама продовгуватого міста, що причаїлося між скелями, мов сколопендра між камінням. Воно втікає від пишноти зеленоверхого ханського палацу і хмародерних мінаретів униз, обабіч гнилої річки Чурук-су. Маленькі, загороджені каміностінням хати біжать, налізаючи одна на одну, юрмляться біля невільничого і соляного базарів, що кишать біля підніжжя Топ-каї, і, злякані галасом та зойком, розбігаються у рівний степ, молитовне припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ексі-юрті. Угору, берегами Чурук-су, місто спинається важче. Скелі щораз ближче сходяться, стискаються, давлять одна на одну, заступаючи вхід до караїмської фортеці Чуфут-кале; хатки маліють, щезають, місто заривається в печери, проте вперто повзе ущелинами Маріям і Ашлама-дере, поки врешті його спинять гори: годі!