В наметі було чисто і затишно. Під ногами — товстелезна кошма, по обидва боки — складані ліжка, вже й застелені, а посередині — стіл, і ще якісь ящики — Юрко не став і роздивлятися: поспіхом роззувся, роздягнувсь — і в постіль.

Прокинувся від того, що йому захотілося надвір. Виліз з-під ковдри, опустив був ноги, та одразу ж шарпонувся назад: згадав про гадюк, які уночі заповзають під ліжка. І вже здається Юркові, що й у нього під ліжком гюрза: причаїлася, чекає, поки він ступить на підлогу.

Забився Юрко під ковдру — дихнути боїться. Вдивляється в темряву — мовби щось і посеред намету ворушиться. Отам, біля столу. Не інакше — кобра.

Юрко уже й не вставав би, аби ж не той чай: три кухлі випив здуру! Кректав, кректав, а потім не втримався:

— Та-ату!

— Га?

Тато заворушився, заскрипів ліжком.

— Що тобі, Юро?

— Хочу надвір!

— То сходи.

— Так під ліжком гюрза!

— Яка ще гюрза? — здивовано тато. — Що ти вигадуєш?

— Гюрза, — вперто Юрко. — Я сам тільки-но бачив.

Тато встав, увімкнув світло. Юрко повів боязко поглядом по кошмі: гюрзи ніде не було.

— То тобі наснилося, — зауважив тато.

Юрко промовчав. Обережно звісив голову, заглянув під ліжко. Там теж було порожньо: стояли тільки його черевики.

— Та не бійся, — заспокоював його тато. — На кошму жодна гадина не полізе. На ось тобі ліхтар, надворі присвітиш. Чи тебе, може, провести?

— Я сам, — відповів Юрко, присоромлений.

Надворі водив туди-сюди ліхтарем, висвічував перед собою дорогу, роздумував: набрехала йому Нінка про гадюк чи правду казала? Мабуть, таки набрехала… І про м’ясо гадюче… А він, дурень, повірив.

Розсердився на Нінку, аж засопів.

Лежав потім у ліжку, довго не спав: думав, як одплатити Нінці.

Нагода випала не скоро: десь за два тижні. За той час Юрко освоївся в таборі, роззнайомився, знав усіх в обличчя. І вже з тиждень ходив із татом в ролі колектора — документувати довжелезний, метрів на триста рів, викопаний шахтарями (і такі фахівці були у них в таборі) в одній із ущелин біля підніжжя гори.

Їхня долина, коли б на неї глянути згори, нагадувала вузьку та довгу долоню, що закінчувалася ще довшими пальцями — ущелинами. Наче хто натиснув на гори, коли вони були ще м’якими, долонею та й полишив свій слід. У долині, над гірською неширокою річкою, в якій день і ніч ревла потужно вода, росли густо дерева, під ними були нап’яті намети геологів, а ближче до “пальців”, на оголеній од рослинності місцині стояли напівзруйновані дивовижні споруди, без вікон та дверей, обнесені кам’яними парканами. Юрко довго губився у здогадках, що то таке, аж поки Зайкен пояснив, що то давні могили казахів, які колись жили в цій долині, — всього дві сім’ї. Після того, як у горах був землетрус і їх мало не завалило уламками скель, обидві сім’ї перебралися донизу, в кишлак, залишивши мертвих стерегти цю долину.

Юркові страх хотілося заглянути досередини, але Зайкен попередив, щоб він був обережний: там водяться змії.

— Гюрза? — спитав з надією Юрко: досі не стрів жодної змії.

— Гюрза.

— А кобри там є?

— Кобри немає. Кобра там, унизу, — показав Зайкен у той бік, звідки вони приїхали.

Тож Юрко поки що не наважувався навідатись туди: приглядався здалеку.

Колишні мешканці долини мали неабиякий смак, якщо оселилися тут. І досі пам’ятає Юрко, як проснувся він наступного дня рано-вранці та й вийшов одразу ж із намету.

Було холодно, вся долина ще тонула в пітьмі, і Юрко, мерзлякувато здригаючись, пішов до річки, що глухо ревіла внизу. Вийшов з-під дерев і застиг, вражений: прямо перед ним, високо вгорі, мов провисаючи в небі, світилися, ніжно й рожево, три гострі вершини. Вони були такі величні, такі незаймано-чисті, такі урочисто-піднесені, такі мовчазні у своєму одвічному спокої, шо в Юрка аж трепет пробіг по всьому тілу, аж холодок залоскотав у грудях. І він, який виріс у місті, досі сліпий до природи, до її краси неповторної, раптом відчув, як у нього вливається щось урочисте і світле, пронизує кожну клітину. Юрко, застиглий, стояв, про все на світі забувши, а три вершини, три сніжно-білі брати піднімали свої голови все вище і вище, стрічаючи першими сонце, звідси невидиме. Ось по них бризнуло таким соковито-червоним, що Юркові аж защеміло в очах, червоний той колір… ні, скорше — малиновий… враз одгорів… вершини тепер сліпуче блищали, як гостроверхі, до неба піднесені люстра, а сонячні промені спускалися нижче і нижче, висвічуючи вже голі од снігу та криги скелі, прямовисні, прокреслені різко ущелини, м’які лінії альпійських луків, — гори наче скидали нічну свою одіж, підставляючи оголені груди під радісне, світле тепло…

Задуманий, тихий повертався Юрко од річки.

Потім були інші ранки, такі ж урочисто-ясні, з обов’язковим умиванням над річкою. Широко розставивши ноги, щоб не звалитися в потік, Юрко ловив долонями тугу, пружну воду, яка божевільно мчала повз нього, і йому аж пальці дубіли, така вона була крижана, аж обпікало обличчя і дух забивало, коли він хлюпав нею на себе. Зате потім де дівалася млявість — бадьорим веселим вистрибом біг Юрко до намету, вимахуючи на ходу рушником.

Перший тиждень тато нікуди його не брав, хоч Юрко й канючив щоранку.

— Ще встигнеш. Звикай поки що до табора. Та не попечися на сонці. Гірське сонце, знаєш, яке?

Юрко вже знав: набравсь того сонця в перший же день. Наче й не довго походив у трусах, а шкіра стала як у вареного рака. Пекло — не можна було й доторкнутися! Куховарка, тітка Марія, натерла його сирою картоплею, лаючи при цьому батьків, які беруть із собою в гори дітей. Та Юрко на ту лайку не дуже зважав: тітка Марія бурчала весь час, в неї завжди був такий незадоволений вигляд, наче її силоміць привезли сюди й примусили готувати їжу геологам. Тож Юрко не зважав на оту буркотняву; головне — йому незабаром полегшало, а наступного дня він ховався од сонця під деревами.

А потім поступово засмаг: став чорний, як бісеня, тільки зуби блищали, й тато нарешті сказав, що завтра вони підуть брати проби.

Що б то була дуже цікава робота, Юрко не сказав би. Весь день вони копалися у рову, на сонці, що смалило, як у пеклі, та ковтали пилюку. Загортали в пакетики сіренькі якісь камінці, що Юрко за ними й не нагнувся б, аби його воля, — і так метр за метром, вздовж усього рову, якому, здавалося, кінця-краю не буде. Не важка, на стороннє око, робота, а Юрко щоразу натомлювався так, що ледве добирався до табору, і, скинувши швидше рюкзак з пробами, біг притьмом до річки.

Зате спав, як убитий, не боячись жодних гадюк. Тим більше, що протягом десяти перших днів не стрів жодної змії: їх чи то перебили геологи, чи вони самі розповзлися подалі од табору, хто його знає. Юрко уже думав, що він так і повернеться, не стрівши живої гюрзи, він уже навіть не вірив, що вони водяться в отих казахських надмогильниках, аж на одинадцятий день йому таки повезло: він побачив змію.

Наткнувся на неї не біля табору, а вище, якраз навпроти могил. Там річка робила коліно, розливаючись широко, і з цього боку була тиха заводь, не з такою крижаною водою. Вода в ній встигала протягом дня прогріватись на сонці, і геологи ходили туди купатися. Тож пішов туди і Юрко. Та впустив необережно у воду рушник, ледве його вивудив, викрутив і так, як був той жужмом, кинув на камінь. Купатися одразу ж перехотілося, тим більше, що й витиратися нічим. Нахилився вже був за рушником, аж тут краєчком ока упіймав якийсь рух: попереду, на плескатому камені, що лежав біля самої заводі. Глянув туди і похолов: на каменюці, згорнувшись у кільця, лежала величезна змія. Товстий кінчик хвоста роздратовано посмикувався, плеската і гостра, схожа на трикутник голова з холодними, як крижини, очима, похитувалася то вперед, то назад, а з розтуленої пащі виривалося люте сичання. Не зводячи з гюрзи застиглого погляду, Юрко позадкував-позадкував та й сів, спіткнувшись, на камінь.