Ради справедливості слід зазначити, що Потьомкін справді доклав чимало сил та енергії до освоєння звільнених від османських загарбників причорноморських земель, заселяючи їх втікачами-кріпаками та всіма бажаючими, чим викликав різке невдоволення «скривджених» феодалів-кріпоснйків, від яких селяни тікали цілими сім’ями. Активно сприяв Потьомкін і заснуванню та становленню нових міст: Катеринослава (нині Дніпропетровськ), Херсона, Одеси і Севастополя.

Напевне, за бажанням Потьомкіна і за згодою Катерини II «князь Таврійський» був проголошений ще й «гетьманом» козацьких і чорноморських військ, до яких лицемірно записався під іменем «Грицька Нечоси». Це йому була присвячена відома в кількох списках «Вірша, говореная гетьману запорожцами на світлий празник воскресенія Христового 1781 года» про омріяну народом і рядовим козацтвом свободу без поміщиків і старшини, без «війта-п’янюги» і десятника, без «драчів» податків та іншої «власті». І, мабуть, недаремно адресувалася далеко не гумористична «вірша» саме «гетьману Нечесі», адже він був одним із головних ініціаторів ліквідації запорозького козацтва, запропонувавши на засіданні Військової колегії при «височайшому» дворі розгромити Запорозьку Січ військами першої армії, що перекидалася з Дунаю у квітні 1775 року на придушення селянського повстання під проводом О. Пугачова.

Як відомо, Запорозьке Військо 1771 року прийняло ще багатьох російських офіцерів і генералів як почесних товаришів, у тому числі підполковника М. Кутузова і генерал-аншефа П. Паніна, які вважали такий акт високою честю для себе. Останній писав запорожцям: «Обрання і залучення мене в товариство ваше, знамените з давніх-давен і тепер воєнними подвигами… прославленого Запорозького Вііїська, приймаю як особливий знак вашого вияву до мене, мої приятелі, ревності й задоволення у нинішньому поділі з вами воєнних подвигів проти ворогів».

Сучасники по-різному називали Потьомкіна: «князем тьми», «временщиком», — «злим генієм» Катерини II. Як особистість він справді фігура непересічна, поєднання розуму і «злого генія» в долі тодішньої Росії. «Князь тьми» без усякого остраху запускав руки в державну казну і витрачав сотні тисяч і мільйони карбованців на свої власні забаганки. Тільки, наприклад, із двохмільйонної суми, начебто переведеної на міністерські потреби в Англію, князь поклав у кишеню 800 000 карбованців, які по смерті Потьомкіна Катерина II наказала віднести на рахунок витрат державної казни. Про грабування ним країни, неймовірне зловживання і марнотратство свого часу говорили Державін і граф Воронцов. Анонімний автор сатиричної епітафії «На память кончины князя Потемкина Таврического» занотував поширений тоді розголос:

В історичній пісні другої половини XVIII століття розповідається, що смертельно поранений полковник Лопухін просив дати йому перо й папір, аби написати про непорядки в російській армії, про зловмисність вищого командування, а головне —

Інші сучасники наголошували, що Потьомкін був великим самодуром і хтивим бабієм. Він перетворював свої численні помешкання та польові командні пункти у своєрідні гареми, відкрито перелюбствував не лише з царицею, дружинами російських і польських магнатів, у тому числі і з Софією Потоцькою, а й зі своїми рідними по крові небогами, котрих потім одружував із збіднілими й ласими на збагачення князями і графами, надаючи в посаг загарбані землі, яких мав понад 100 000 десятин. Скажімо, одну свою вагітну від нього небогу Олександру дядечко одружив із польським підстаркуватим гетьманом коронним графом Ксаверієм Браницьким, віддавши в посаг Білу Церкву та обширну територію навколо неї з кріпаками. Згодом він подарував їй на Черкащині і велике село Мошни, яке Олександра передала в посаг своїй дочці, що вийшла заміж за графа Воронцова.

До речі, й Катерина II дала Олександрі 500 000 карбованців на посаг та стільки ж Браницькому, щоб розплатився з боргами. Привілеями цариця удостоїла й чотирьох внучатих (чи байстрючатих) племінників Потьомкіна.

Ще одній небозі — Катерині, одруживши її з польським князем К. Любомирським, Потьомкін подарував придбане за 2 000 000 карбованців сріблом українське містечко Смілу з околицями, а потім і маєток у Кам’янці, села Кирилівку, Моринці та Вільшану, що їх потім Любомирські перепродали іншим феодалам. А Браницькі, Любомирські, як і Помятовський, за щедрі дарунки допомагали царизмові розчленовувати Польщу аж до повного її знищення як європейської держави під час розподілу в 1772-му, 1793-му і 1795 роках.

Статс-секретар А. Грибовський у своїх «Записках про Катерину Велику», виданих 1847 року, зауважував, що у П. Зубова, графа М. Паніна і графині О. Браницької стіл щоденно обходився у 400 карбованців, не рахуючи 200 карбованців вартості вин та інших напоїв. Усі ті гроші Бр аницька одержувала в «дядечка-коханця» Потьомкіна, а той, у свою чергу, брав із державної комори.

Державний канцлер граф Воронцов, характеризуючи на початку XIX ст. внутрішнє і зовнішнє становище Росії за царювання Катерини II, відзначав надмірну розкіш, жадобу до збагачення, марнотратство «необузданных временщиков» і особливо Потьомкіна. Наводимо його звинувачення дослівно: «Прямою эпохою водворения сих злоупотреблений почитать должно самовластие и властолюбие покойного князя Потемкина. А на него глядя и видя, что не только нет взыскания и отчета на обогащение людей, но и к почестям и к вознаграждениям было лучшею дорогою, редкой, по части ему вверенной, не находил для себя выгодным по тем же следам идти; ибо не всякий имеет в себе столько твердости души, чтоб худым примером не последовать, особливо’ когда они многие приятности в жизни доставляют…» Чи знала цариця про це? Не тільки знала, але й сприяла, задовольняючи свою похіть.

Варто сказати, що серед фаворитів Катерини II були й наші земляки-українці — ставний Петро Завадовський та опецькуватий Олександр Безбородько. Перший був фаворитом-коханцем, другий просто фаворитом; а втім, хто його, знає… І Завадовський, і Безбородько почали свою кар’єру в канцелярії генерал-губернатора Румянцева, ставши під кінець своєї діяльності міністрами. Це настільки колоритні постаті в фаворитизмі Катерини II, що на їхній характеристиці також варто докладніше зупинитися.

Після першої серйозної зміни декорацій та персонажів у чоловічому гаремі Катерини II, зокрема видворення молодчиків Орлових, альков цариці довго не був порожнім. Десь у середині 1775 року туди вперше пробирається наш земляк Петро Васильович Завадовський (1739–1812). Народився він у незаможній родині в селі Красновичах на Чернігівщині. Початкову освіту здобув удома, потім, завдяки дядькові, стародубському підкоморію М. Шпраю, вступив до єзуїтського училища міста Орші й, нарешті, закінчив Києво-Могилянську академію. Після закінчення академії хлопець влаштувався на посаду «повітчика» (від слова «повіт» — повітовий уповноважений) у Малоросійську колегію, потім у канцелярію генерал-губернатора Малоросії Румянцева, який звернув увагу на молодого і розумного канцеляриста та почав привчати його до складання важливих ділових паперів. Через деякий час Завадовського було призначено управителем Таємної канцелярії, де він здружився з колишнім однокашником по академії О. Безбородьком, з яким ревно служив начальству.

Із призначенням генерал-губернатора Румянцева головнокомандуючим російською армією у війні з Туреччиною обидва юнаки поїхали на «баталії» разом зі своїм сановним шефом. Якось мірою вони відзначилися у битвах на річках Ларзі й Кагулі, брали, участь у редагуванні Кючук-Кайнарджійської угоди про мир 1774 року. З викликом графа Румянцева до Москви, а потім і до Петербурга туди їдуть і Завадовський та Безбородько. Вродливий чиновник Завадовський потрапляє на очі цариці й стає не лише її кабінет-секретарем, а й фаворитом-коханцем, співучасником укладання раніше згадуваного «Наказу». Вже тоді він отримує обширні помістя з кріпаками на Чернігівщині та Могильовшині. В. Аскоченський занотовує, що «почесті й нагороди сипалися за цим на Завадовського; він отримав села, звання таємного радника і сенатора». А скільки одержав кріпосних душ у «потомствене» володіння, дворянський історик умовчує, вважаючи це саме собою зрозумілим.